Дізнайтесь більше про нашу команду

Наша команда

Богдан Глоба

Олександр Бурлаков

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став, напевно, чи не найвідомішим українським містом. На жаль, його ім’я прогриміло на весь світ в контексті жорстокого знищення росіянами. Цинічні обстріли пологового будинку та цілих житлових районів, скидання бомб на Драмтеатр, де величезними літерами було написано «ДІТИ», масові вбивства мирних людей і сотні тисяч історій, сповнених пекельного болю.

Український науковець, дослідник Київського інституту соціології, правозахисник Максим Касянчук перебував саме в Маріуполі, коли розпочалася велика війна. Він з тих, кому пощастило вижити та виїхати зі зруйнованого міста.

Про життя під постійними обстрілами, евакуаційну фільтрацію, ув’язнення та наслідки пережитого Максим Касянчук розповів під час розмови з Богданом Глобою.

**Про початок великої війни**

Війна для мене розпочалася з того, що 24 лютого щось бабахнуло. І, як пізніше з’ясувалося, це було дуже близько, десь за 500 метрів від мого дому. А через кілька днів такі атаки вже були більш масованими та частими. Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували тоді в Маріуполі. 

У перші дні, коли ще снаряди і бомби не так сильно сипалися на голову, я пішов у магазин. Паніки тоді ще не було: сміття вивозилося, трамваї ходили, магазини працювали. Хоча майже одразу щезли маленькі бутики з прикрасами в торговельних центрах. У супермаркетах полиці дуже спорожніли: залишився хліб, якісь консерви, які не встигли розкупити. Було ще трохи вина і шампанського, ось це я купив разом із хлібом. І воно знадобилося на потім. 

У Маріуполі я пробув до повної окупації міста росіянами. На це була причина. Ще у січні я приїхав туди до свого старенького батька. Він вже майже не бачив, і йому потрібна була допомога, хоч приймав її він дуже неохоче — сплатити комунальні, принести води тощо. Коли розпочалася війна, батько не захотів перебратися до мене в будинок, а залишився у своїй квартирі. Потім почались сильні бої на вулицях між нашими районами і навідати батька не можна було ніяк. Наприкінці березня трохи стихло, я пішов до нього і дізнався, що він помер. Після цього вирішив їхати з міста. 

Загалом в Маріуполі під окупацією не було ніяких життєвих благ: ні електрики, ні зв’язку, ні тепла, ні води, ні їжи. Але досхочу заліза, що літає. В березні випав сніг і ми його зібрали, розтопили і це була вода. В будинок сусіда влучив снаряд і нам на город скинуло його дах — отже, ми отримали дрова. В погребі залишались якісь мамини консерви з огірками та куплені перед тим каші — це і їли, міняючись з сусідами. Одному сусіду потрібен був інсулін, аптек звісно вже не було, сусід помер, поховали в городі… Ну і +5 в домі, тобто весь час на тобі все, що тільки знайшов у шафі теплого. От чого було багато, так це книг у власній бібліотеці, в погребі я вів щоденник, фотографував жахи довкола і вчив литовську. А ще мріяв про те, що одного дня організую в звільненому місті Johannespassionen Баха, знайшов у свому архіві партитуру і проспівав її як міг.

**Про фільтрацію **

Щоб вийти із Маріуполя, потрібно було обов’язково пройти російську фільтрацію. Алгоритм такий: від блокпосту забирає безкоштовний автобус, котрий привозить в якесь село під Маріуполем, там розміщують у школі, далі звідти забирає інший автобус і відвозить вже безпосередньо на фільтрацію в інший населений пункт. 
У школі організаційний порядок підтримували волонтери з молодіжного крила «Єдиної Росії». Їхнє завдання було формувати списки, хто і коли їде на фільтрацію. У мене закінчувалися мої ліки, тому я підійшов до них і сказав про це. На наступний день вже був у списках. Нас доправили у будинок культури в якомусь містечку біля Донецька. Там можна було поїсти, підключитися до інтернету. Ось там і відбувалася формальна процедура фільтрації. Потрібно було заповнити анкету: вказати персональні дані та відповісти на кілька абсолютно тенденційних запитань. Наприклад: «Як ви оцінюєте дію злочинного київського режиму під час цієї війни?» Далі дивилися на паспорт, звіряли з анкетою. У мене ще оглядали пальці, чи немає мозолів від стрільби зі зброї. 

**Про ув’язнення**

Я мав естонську ID-картку, і їх це постійно збивало з пантелику. Через це уникнув мобілізації, хоча прописка у мене донецька. Проте тут виникла і проблема. Я вже мав отримувати документи про проходження фільтрації, та у базі даних висвітлилося, що я ухиляюся від сплати якихось боргів, навіть є постанова суду. Пояснювати, що до чого, мені не стали, але попросили розписатися, що бачив цю постанову. Я відмовився, тому мене відправили за ґрати. 

Спочатку поставилися дуже поблажливо. З собою дозволили взяти каву, естонську книжку, щоб я не нудився і міг читати, окуляри. В камері було значно краще, ніж в підвалі у Маріуполі – світло, тепло, вода. Та на ранок прийшов інший поліцейський, і мене приставили до стінки, роздягли, відібрали все, що можна було. Потім надійшла постанова суду, мене з нею познайомили, дали ксерокопію, я розписався про її отримання і поїхав в Донецьк закривати якісь свої борги, які невідомо звідки взялись. Я досі не згоден з тим, що вони у мене є, але не захотів з ними сперечатися. Заплатив $500 – і мене зняли з розшуку та видали документ про проходження фільтрації.

**Зустріч із ФСБ**

Друга фільтрація була на російсько-латвійському кордоні. Там уже був справжній серйозний допит з ФСБ. Вони були обізнані і ставили запитання, спираючись на конкретні деталі з мого життя. Розмовляли зі мною довго, але, зрештою, відпустили. Мені пощастило, що вони не зуміли наґуґлити мою правозахисну діяльність, бо вводили в пошуковик ім’я, прізвище, по батькові російською мовою. Коли ж задати українською, то видає цю інформацію включно із фотографіями. 
Про життя на антидепресантах

Перебування в Маріуполі під час війни не минуло безслідно для здоров’я. Я приїхав в Естонію дуже худим. Але поряд з цим похитнулося ментальне здоров’я. Зараз проходжу курс антидепресантів. І це вже пів року тягнеться. Офіційний діагноз — ПТСР (посттравматичний синдром). Те, що я зараз можу спокійно, без сліз, розмовляти, означає, що таблетки діють.


Максим Касянчук: Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували в Маріуполі

Новини

www.lgbtmilitary.org.ua

Військові ЛГБТК України

www.tergo.org.ua

Рух батьків що мають ЛГБТК дітей

ЛГБТІК+ на захисті України

Harvey Milk Program - це програма для розбудови міжпарламентських зв’язків між прогресивними та ліберальними членами парламенту України та Конгресу США

Спеціальні проєкти:

These companies have demonstrated a high level of commitment to equality and inclusion. 

We are connecting a network of LGBTQ+ people and allies in America who are ready to assist Ukrainian refugees. 

Aid Network

У якийсь момент вам знадобиться юридична консультація. Ми надамо вам контакти юристів та організацій, які мають досвід в роботі з проблемами ЛГБТ+ іммігрантів. У певних випадках послуги надаються безкоштовно.

Юридичною підтримкою

Налагодити зв’язки реально. Ми пропонуємо учасникам можливість спілкуватись, визначати спільні для них проблеми та разом шукати рішення. Ми також є впливовою силою для української ЛГБТ-спільноти.

Налагодженням зв’язків

Однією з наших головних цілей є обмін інформацією. Ми організовуємо заходи, включаючи онлайн-сесії та особисті зустрічі. Ми також інформуємо учасників про інші події.

Події

Ви не перші, хто через це проходить. Ми пропонуємо платформу для обміну досвідом та порадами, інформування про важливі зміни та надання цінних порад.

Навчанням та обміном досвідом

Інтеграція в нову культуру це непросто, особливо для ЛГБТК. Ми пропонуємо цілий ряд ресурсів, які допоможуть учасникам знайти те, що їм потрібно, від охорони здоров’я до житла, тощо.

Інтеграцією

Незалежне та професійне звітування це важливо. Ми надаємо спеціальні звіти про ситуацію з правами людини ЛГБТК-людей в Україні.

LGBTQ Ukrainians in America.