> Різноманіття, недискримінація, іншість – це привід для святкування. 

## Перший досвід київських прайдів

У 2011—2012 роках одним з головних напрямків роботи Amnesty International була підтримка ЛГБТ-спільноти. Як директорка організації я брала участь у тематичних конференціях і наголошувала на тому, що Amnesty International в Україні готова підтримати ЛГБТ-організації, якщо вони вирішуватимуть організовувати КиївПрайд. Перша спроба відбулась у 2012 році, але виявилась невдалою: за годину до початку прайд довелось скасувати. На жаль, тоді нас залучили на пізньому етапі, і ми могли забезпечити лише моніторинг — вплинути на процес організації не було змоги.

У 2013 році Amnesty International в Україні уже тісно працювала з організаторами прайду. Підготовча робота почалась за півроку, і захід відбувся. Він вийшов малочисельний, всього кілька десятків людей, половина з яких — дипломати та такі організації, як наша. Проте це було величезним досягненням! Ми побачили, що міліція спроможна захистити, а ми здатні організувати марш в українській столиці, незважаючи на консерватизм суспільства. Не все було легко: спочатку ми навіть мали судову заборону на проведення прайду в центрі міста, але пішли на переговори з міліцією та попросили запропонувати свою локацію. Вони реагували неохоче, проте втрутилась дипломатична спільнота. Тоді Україна декларувала своє бажання підписати угоду про інтеграцію з ЄС, і дипломати моніторили ситуацію навколо КиївПрайду. Це вплинуло на ставлення міліції. Вони за добу розробили план, як убезпечити учасників маршу, і були відкритими до комунікації.

У 2014 з питань безпеки прайд не проводили, а в 2015 році він став уже повноцінним заходом. На жаль, ми мали неприємний досвід. У оновленої міліції не було бажання щось робити — можливо, через брак досвіду, адже після Революції гідності її керівний склад був змінений. Правоохоронні органи самі вибрали місце проведення прайду, і воно виявилось дуже невдалим — Оболонська набережна. Перед самим початком ходи один з керівників міліції сказав мені: будуть жертви, і це буде на вашій совісті. Це не те, що хочеться почути в такий момент, до того ж, обвинувачення було несправедливим. Ми навіть не організатори, а організація, яка підтримувала КиївПрайд і не несла відповідальності за безпеку. Це — завдання правоохоронних органів, в яких, на відміну від правозахисників, для цього є всі необхідні ресурси.

Ми ще не почали ходу, а з іншої частини набережної до нас уже бігли праворадикали. Вони кинули саморобну петарду, до якої були прив’язані гострі металеві предмети, і один з тих предметів попав міліціонеру шию. Він почав втрачати багато крові. На щастя, медики-волонтери надали першу допомогу, адже швидка, яку ми просили на зустрічах з міліцією, приїхала тільки хвилин за 10. І після цього ми мали починати ходу, переступивши через калюжу крові. Всі дуже переживали за долю міліціонера: наступного дня активісти поїхали до нього в лікарню, привезли гроші, висловили подяку йому та його керівникові. 

Міліція абсолютно не продумала евакуацію після маршу. По закінченні нам просто сказали: ну все, розходьтеся. Але куди розходитись? В Amnesty ми проходили тренінг з безпеки і знали, як себе поводити. Ми були в однакових футболках, які просто зняли і, заховавши атрибутику, встали коло місцевого населення. Але на декількох інших учасників після ходи відбулися напади. На мою думку, це сталося через неякісну роботу правоохоронних органів. За моїми відчуттями, це був найстрашніший київський прайд, а люди, які на нього прийшли, були дуже сміливими.

![09](https://api.qua.community/uploads/09_032321d101.jpeg)

## Прайд у Києві та Брюсселі  

Мій чоловік — військовий-дипломат. У 2016 році він отримав призначення до Бельгії, і ми три роки прожили там. В 2019 році я побувала одразу на двох прайдах — у Києві та у Брюсселі — і можу сказати, що це абсолютно два різних заходи з точки зору безпеки і настрою. У Бельгії панувала атмосфера свята. Центр столиці перетворився на величезний фестиваль, учасники були яскраво вдягнені, веселі і щасливі. Увечері, після прайду, почалась вечірка: люди святкували різноманіття та недискримінацію. Я не пам’ятаю, чи бачила десь поліцію, бо вона була не потрібна.
 
Прайд у Києві — це сувора правозахисна хода, закрита з обох боків поліцейськими кордонами. Там не залишає почуття тривоги. У 2019 році я була вагітна другою дитиною і розмірковувала, чи брати з собою на марш старшу — їй тоді було три роки. Не взяла, тому що побоювалась ймовірних нападів, і розуміла, що мені буде складно тікати вагітною з малою дитиною на руках. У Брюсселі батьки приходять з дітьми різного віку, навіть у слінгах і у візочках. Я не взяла старшу лише з тих міркувань, що їй буде важко витримати тривалу ходу та шум. За безпеку дитини я не боялась ані трішечки.

Зараз точиться багато розмов, чи ми маємо залишити в Києві формат лише правозахисного маршу, чи варто перейняти європейський досвід та додати елементи фану. Перші прояви уже з’явилися — це платформа з драг-квінс. Я вважаю ідею вдалою, адже прайд — це реалізація права не тільки за свободу зібрання, але і за свободу вираження. Драг-квінс показують світу, що вони є, і це класно, коли ми наголошуємо на різноманітті учасників. Після маршу лунають звинувачення, що хтось прийшов не з таким плакатом чи не в тому вигляді, але це логічний етап розвитку прайду, коли його учасники теж стають дуже різними. Я вважаю, що нам варто святкувати різноманіття, і ми поступово до цього прийдемо.

![02](https://api.qua.community/uploads/02_94af721a62.jpeg)

## Перспективи

Чи буде у нас колись так само безпечно, як у Європі? У цьому питанні я оптимістка. Якщо озирнутись на десять років назад, тоді навіть мови не було про публічні ЛГБТ-заходи — сама спільнота виключала для себе таку можливість. А зараз КиївПрайд — найбільша правозахисна публічна подія року, навіть Марш жінок не такий чисельний. На це не в останню чергу вплинули Революція гідності, конфлікт з Росією, усвідомлення людей, що потрібно концептуально змінювати свідомість с пострадянської до європейської та ліберальної. У 2016 році я майже ридала від того, що стало можливим проведення прайду в центрі Києва в такому масштабі та безпечно.

Коли є конфлікт із зовнішнім агресором, радикалізуються певні верстви суспільства, створюється сприятливий ґрунт для правих ініціатив. На жаль, вони є на різних рівнях, і це автоматично переростає в загрозу для ЛГБТ-спільноти. На активістів оголошується «сафарі», відбуваються напади, прайди досі залишаються під загрозою. Проте  з кожним роком на марш приходять все більше людей, і не тільки ЛГБТ, адже всі розуміють — це про свободу кожного з нас. Це про країну, в якій ми хочемо жити і ростити наших дітей. Всі ми хочемо, щоб Україна якомога швидше дистанціювалась від «руського міра» зі своїми «скрєпами» і йшла в бік європейських правозахисних цінностей. Я сподіваюсь, що коли конфлікт на сході буде врегульовано, популярність праворадикальної ідеології знизиться і суспільство стане більш відкритим.

![06](https://api.qua.community/uploads/06_80eac41453.jpeg)

Maria Zhubreva

58377616_10219807548765462_924010167320707072_o

Arthur Aleksanian

20643215_10213154301074804_5617527347074190903_o

Inside_IMG_6487

Тетяна Мазур не належить до ЛГБТ-спільноти, проте боротьба з дискримінацією цієї групи людей стала для неї особистим пріоритетом. В Україні Тетяна займала посаду директорки локального представництва міжнародної правозахисної організації Amnesty International. Зараз вона разом з чоловіком та дітьми живе у Вашингтоні, проте підтримує зв’язок з українськими активістами та щиро вболіває за їх успіхи. 


Tanya Mazur

Таня Мазур

## If I don’t leave, I will die

In Kyiv, feelings of hopelessness and physical threat constantly plagued me. When I went to a store or a cafe, I was trying to assess the potential danger: who was there, how they looked at you, what to expect. One day I went on a date with a guy to the cinema, the people who were there asked, “Are you gay? We are going to make sure that you do not kiss”. After 2015 Pride, I started receiving threatening text messages. A group of ultranationalists got my picture; my friends and I were hiding as we were afraid of violence. The feeling of constant fear paralyzes, you turn into a vegetable and cannot live normally. I read stories about the beating of LGBT people and realized that it was only a matter of time before they would come after me. On the one hand, we had a Revolution of Dignity, people woke up, started going abroad, and see other behavior patterns, but little has changed in Ukraine. I understood: if I don't leave, I will die.

> I have only one fear — to come back to Ukraine. 

When the Pride ended, my boyfriend and I took the tickets and flew to visit a friend who lived in New York. We planned to have a rest for two weeks, take a break, exhale. However, when the vacation came to an end, I felt that I did not want to return. I no longer had the strength to live in constant fear and tension. We found a pro bono lawyer who helped to properly apply for political asylum (in the United States, law firms have to work a certain number of hours helping for free). It's been five years, I haven't had an interview yet - the lines are so long - but I was given a work permit six months later.

When I left Ukraine, I had a million fears. At the moment I have only one - to go back.

![01](https://api.qua.community/uploads/01_08baf56e08.jpeg)

## Activism in the USA

Many times on Ukrainian gay forums I saw statements that we should sit quietly and not show up, then we will not have any problems. It’s hard for me to understand because living underground is a sad prospect. I participated in the Kyiv Pride and continue to do so in the United States, although there is a difference in the philosophy of the event in these two countries. In the States, it is a celebration of visibility and security. People (sometimes very different) come together to show: we exist, we are together, we fought for our rights and we won. In the New York Pride, there is a column of the city administration, a column of firefighters, police. It shows that we are all one society, and there is no difference between us. Going to the streets, the American LGBT community notes the fact that it once ceased to tolerate violence and bullying, took the path of fighting and successfully went through it. Pride in Ukraine is a march for rights that people do not have yet. The event is organized by only a few courageous activists, as society is not yet ready to unite and openly demand equality. 
In my first year in the United States, I was in a column of immigrants from post-Soviet countries, mostly Russia. However, it was difficult to find common language with them. Even though these people fled because of the policy of hatred and persecution, they supported the imperial rhetoric and were not ready to treat Ukrainians with respect. I felt uncomfortable going under the Russian flag and talking to people who respect Putin and consider Crimea part of Russia. I love Ukraine, I wish it well, and I left not because I wanted to, but because I had no other choice. By the way, the conflict with Russian-speaking LGBT people helped me integrate into American society more quickly, despite my terrible English.

For the next two years, I went to Pride with other columns - international and under the auspices of the human rights organization Amnesty International. Until 2019, we organized a separate Ukrainian-Georgian column, uniting immigrants from those countries that did not want to be under the Russian tricolor.

Returning to the comparison of Ukrainian and American Prides, I want to share a small episode. It’s 2016, summer, heat, long event. I see a priest and nuns coming out of the church nearby. My heart was about to burst, I was thinking to myself: well, it’s all starting now. But they did not utter curses and call for repentance. The women took out water and gave it to the participants of the pride, and the priest held a garbage bag for used plastic cups.

![08](https://api.qua.community/uploads/08_4e9bbf5291.jpeg)

## My second mother

As an activist and openly gay, I did not have a warm relationship with my family. They treated me like I was mentally ill and just put up with me. My father and I did not speak for ten years; he only called before he died and talked to me for a minute. I was not close to my mother, either. She only supported me when I told her on the phone that I was staying in the United States. She said that this was the right decision because, in Ukraine, we live like in a swamp, so maybe I will build a normal life in the US. My brother thought I was a disgrace to my family: only 15 years after my coming out, we learned to communicate with each other. I have never known what care and love are, from childhood, I was on my own.

But being an adult, I met a person who became my second mother. Her name is Anna Georgiivna, but I call her mother Anya. She is the mother of my close friend, whose place I lived for some time in Kyiv. Thanks to this bright woman, I understood what faith and support were without a shadow of judgment. I remember once I went to a nightclub, and suddenly mom Anya called and asked if everything was fine with me because she was worried. Then, at the age of 19, for the first time in my life, I felt what it was like when someone cared about you. Now we chat with her 2-3 times a week. Last year, she came to visit me in New York, and together we walked in a column at the pride. I told everyone that she was my mother because I consider her my mother.

Anna Georgiivna became one of the co-founders of the Ukrainian public organization TERGO for parents and relatives of LGBT children. It’s hard to believe, but some activists said she had no right to be a member of the LGBT movement because she didn’t have a gay son. However, this woman “adopted” someone’s child and loved him as her son. Is there anything more beautiful? 

## Healing love
When I came to America, I was completely disoriented. Unfortunately, my boyfriend and I were not ready for the new reality as a couple, so we decided to end our relationship. However, three months later, I met Philip, a man I am still together with.
We met in the street, but the irony is that at that time I did not speak English at all. We talked using gestures: he texted me and I google translated his messages, he shared his coordinates on the map so that I could come on a date. I used charades trying to explain words I didn’t know. One day we were sitting together, and I said to Philip, “You don't understand me.” He replied, “I don't understand, but it doesn't matter because I love you.”

Philip is 20 years older than me, but I don’t feel the age difference. The only thing that sets us apart is the way we grew up and lived because it formed different worldviews. Philip was born into a family where parents supported their children, respected their personalities, and encouraged them to find their way. He is wise, balanced, and teaches me to look at the world differently. I have always considered myself open to any human manifestations because I am an LGBT activist, but thanks to Philip I saw how far from the truth I was. I could point to a woman who I thought was dressed silly or complain out loud about an impolite waitress. Philip was calmly explaining that people should not be judged; they should be treated with understanding and respect under any circumstances. Maybe the waitress just had a bad day, and instead of arguing, I should smile and try to cheer her up.

![02](https://api.qua.community/uploads/02_8c2a8540cf.jpeg)

After meeting Philip, I realized that we are all traumatized in Ukraine. It’s not so much about sexual orientation, but more about constant guilt complex that has been instilled in us since childhood. He asks me, “Why are Ukrainians always showing their care through violence?” And this is true because when I shout that I will not let him out without a jacket, because it is cold over there, I show my love this way. Fortunately, Philip knows this and patiently teaches me other behavioral scenarios.
My mother Anya is happy for me, and she keeps asking how Philipchik is doing. When she came to visit us, she always tried to feed him something tasty. I’ve never been jealous before, and now I feel something like jealousy, jokingly, of course. I could have never imagined that my mom would care about my boyfriend’s feelings. I am a very happy person.

![06](https://api.qua.community/uploads/06_5bd04e6021.jpeg)




> У мене залишився лише один страх — повернутися назад в Україну

## Якщо не поїду, то загину
У Києві мене весь час переслідувало відчуття безнадії та фізичної загрози. Заходячи до магазину чи кафе, я автоматично оцінював потенційну небезпеку: хто там є, як на тебе дивляться, чого можна очікувати. Одного разу я пішов з хлопцем у кіно на побачення, нас оточили люди і питали: «Ви що, геї? Зараз будемо слідкувати, щоб ви не цілувалися». Після прайду 2015 року почали приходити смс із загрозами, у групі ультранаціоналістів з’явилось моє фото, ми з друзями ховалися від переслідування у під’їздах. Почуття постійного страху паралізує, ти перетворюєшся на овоч і не можеш нормально жити. Я читав історії про побиття ЛГБТ-людей і розумів, що це лише питання часу, коли прийдуть за мною. З одного боку, у нас відбулась Революція гідності, люди прокинулись, почали їздити за кордон і бачити інші моделі поведінки, проте в Україні мало що змінилось. Я розумів: якщо не поїду, то загину.
Коли закінчився прайд, ми з хлопцем взяли квитки і полетіли в гості до друга, що жив у Нью-Йорку. Планували відпочити два тижні, взяти паузу, видихнути. Проте коли відпустка дійшла кінця, я відчув, що не хочу повертатись. Я більше не мав сил жити у постійному страху і напруженні. Ми знайшли безкоштовного адвоката, який допоміг правильно подати запит на отримання політичного притулку (у США адвокатські контори мають відпрацьовувати певну кількість годин на благочинність). Минуло п’ять років, інтерв’ю досі не було — настільки довгі черги, — проте за півроку мені надали дозвіл на роботу. 
Коли я їхав з України, мав мільйон страхів. Наразі маю лише один — повернутися назад. 

## Активізм у США
Я неодноразово бачив на українських гей-форумах висловлювання про те, що треба сидіти тихо і не показуватись, мовляв, тоді в нас не буде проблем. Мені важко це зрозуміти, бо життя у підпіллі — сумна перспектива. Я брав участь у прайді в Києві і продовжую в США, хоча треба відзначити різницю у філософії заходу в цих двох країнах. У Штатах це свято видимості та захищеності. Люди (іноді дуже різні) об’єднуються, щоб показати: ми існуємо, ми разом, ми боролись за свої права та перемогли. У нью-йоркському прайді є колона міської адміністрації, колона пожежників, поліції. Це свідчить про те, що всі ми — єдине суспільство, між нами немає різниці. Виходячи на вулицю, американська ЛГБТ-співдружність відзначає той факт, що колись вона перестали терпіти насилля та знущання, стала на шлях боротьби та успішно його подолала. Прайд в Україні — це марш за права, яких люди ще не мають. Подія організовується лише кількома сміливими активістами, оскільки суспільство поки не готово об’єднуватися та відкрито вимагати рівності. 

![01](https://api.qua.community/uploads/01_08baf56e08.jpeg)

У свій перший рік в США я йшов разом із колоною іммігрантів з пострадянських країн, переважно з Росії. Проте з ними було важко знайти спільну мову. Незважаючи на те, що ці люди тікали через політику ненависті і переслідування, вони підтримували імперську риторику і не були готові з повагою ставитись до українців. Мені стало некомфортно виходити під російським прапором та спілкуватися з людьми, що поважають Путіна та вважають Крим частиною Росії. Я люблю Україну, бажаю їй добра і поїхав не тому, що хотів, а тому що не мав іншого вибору. До речі, конфлікт з російськомовними ЛГБТ допоміг швидше інтегруватись у американське суспільство, незважаючи на мою жахливу англійську.
Наступні два роки я виходив на прайд з іншими колонами — інтернаціональною та під егідою правозахисної організації Amnesty International. Аж поки у 2019 році ми не організували окрему українсько-грузинську колону, об’єднавши імігрантів з тих країн, що не хотіли виступати під російським триколором. 

Повертаючись до порівняння українських та американських прайдів, хочу поділитися невеликою замальовкою. 2016 рік, літо, спека, довга хода. Бачу, як з церкви поруч виходять священник і монашки. У мене всередині все обірвалось, я подумав: ну все, почалось. Але вони не стали виголошувати прокльони та закликати покаятись. Жінки винесли воду та роздавали учасникам прайду, а священник тримав сміттєвий пакет для використаних пластикових склянок.

![08](https://api.qua.community/uploads/08_4e9bbf5291.jpeg)

## Друга мама
Будучи активістом та відкритим геєм, я не мав теплих стосунків з родиною. Вони ставились до мене, як до психічно хворого, і просто терпіли. З батьком ми не розмовляли десять років, він лише подзвонив перед смертю та поговорив зі мною хвилину. З мамою теж не було близькості. Вона підтримала мене єдиний раз, коли я повідомив телефоном, що залишаюсь жити в США. Сказала, що це правильне рішення, бо в Україні ми живемо, як в болоті, то, може, в Америці я збудую нормальне життя. Брат вважав, що я ганьблю сім’ю: лише через 15 років після мого камінг-ауту ми з ним навчились хоч якось спілкуватись. Я ніколи не знав, що таке турбота та любов, з самого дитинства я був сам по собі.
Але так сталось, що у дорослому віці я зустрів людину, яка стала моєю другою мамою. Її звуть Анна Георгіївна, але я кличу її мама Аня. Вона — мати моєї близької подруги, у якої я жив деякий час у Києві. Завдяки цій світлій жінці я зрозумів, що таке віра та підтримка без тіні осуду. Пам’ятаю, якось я пішов до нічного клубу, аж раптом мама Аня дзвонить і питає, чи все у мене добре, бо вона хвилюється. Тоді, у 19 років, я вперше в житті відчув, як це, коли ти комусь небайдужий. Зараз ми з нею листуємось 2—3 рази на тиждень. Минулого року приїжджала до мене у Нью-Йорк, і ми разом йшли у колоні на прайді. Я всім представляв її як маму, бо вона і була моєю мамою. 

Анна Георгіївна стала однією з співзасновниць української громадської організації TERGO для батьків та родичів ЛГБТ-дітей. Важко повірити, але деякі активісти закидали, що вона не має права бути членкинею ЛГБТ-руху, оскільки не має сина-гея. Проте ця жінка «усиновила» чужу дитину та полюбила її, як свою. Що може бути прекраснішим? 

## Кохання, що зцілює

Коли я приїхав до Америки, був зовсім розгубленим. На жаль, ми з моїм хлопцем не були готові до нової реальності як пара, тому вирішили розірвати стосунки. Проте за три місяці я зустрів Філіпа — людину, з якою ми досі разом. 
Ми познайомились на вулиці, але іронія в тому, що на той момент я зовсім не знав англійської. Спілкувались «на пальцях»: він писав мені текстові повідомлення, які я кидав у «Гугл-транслейт», ділився своїми координатами на карті, щоб я міг прийти до нього на побачення. Я розмовляв шарадами, намагаючись пояснити слова, яких я не знав. Одного разу ми сиділи удвох, і я сказав Філіпу: «Ти мене не розумієш». Він відповів: «Не розумію, але це не має значення, адже я люблю тебе».

Філіп старший за мене на 20 років, але я не відчуваю різниці у віці. Єдине, що насправді нас відрізняє — умови, в яких ми росли й жили, бо це сформувало абсолютно відмінні світогляди. Філіп народився у сім’ї, де батьки підтримували дітей, поважали їх особистості й спонукали шукати свій власний шлях. Він мудрий, врівноважений і вчить мене по-іншому дивитися на світ. Я завжди вважав себе відкритим до будь-яких людських проявів, адже я ЛГБТ-активіст, але завдяки Філіпу побачив, наскільки далеко це від істини. Я міг показати на жінку, що, на мою думку, безглуздо вдягнена, чи голосно жалітися на не дуже ввічливу офіціантку. Філіп спокійно пояснював, що не можна засуджувати людей, треба ставитись до них з розумінням та повагою за будь-яких обставин. Можливо, у тієї офіціантки був поганий день, і замість того, щоб сваритися, треба посміхнутись і спробувати підняти їй настрій.

![02](https://api.qua.community/uploads/02_8c2a8540cf.jpeg)

Познайомившись з Філіпом, я зрозумів, що ми в Україні всі травмовані. Це не стільки про сексуальну орієнтацію, скільки про постійний комплекс вини, який нам прививався з дитинства. Він питає у мене: «Чому прояв турботи в українців завжди пов’язаний з насиллям?». І це правда, адже коли я кричу про те, що не пущу його на вулицю без куртки, бо там холодно, я таким чином показую свою любов. На щастя, Філіп це знає і терпляче вчить іншим сценаріям поведінки. 

Мама Аня радіє за мене, постійно питає, як справи у Філіпчика. Коли приїжджала до нас у гості, весь час намагалась нагодувати його чимось смачним. Ніколи не ревнував раніше, а зараз відчуваю щось схоже на ревність — звичайно ж, жартома. Хіба міг я колись уявити, що моя мама буде переживати, як почуває себе мій бойфренд? Я дуже щаслива людина. 

![06](https://api.qua.community/uploads/06_5bd04e6021.jpeg)

Inside_10

Despite his love for the country where he was born and raised, Dmytro Pichakhchi refuses even to think about returning home. Only after moving to the United States, he finally felt safe and began living a full life in which there was no room for hatred.

Незважаючи на любов до країни, в якій він народився та виріс, Дмитро Пічахчи не припускає й думки про повернення додому. Лише переїхавши до США, він нарешті відчув себе у безпеці та почав жити повноцінним життям, в якому немає місця для ненависті.


11 2

Dmytro and Phillip

Дмитро Пічахчі і Філліп

> Якщо бачиш, що це твоя людина, навіщо чекати?

## Подруга грала роль моєї дівчини

Я переїхав з України до США у 30 років. Не можу сказати, що мав певні труднощі вдома: у мене була престижна робота, квартира у Києві, жодних фінансових проблем я не відчував. Проте жити в тому суспільстві, яке мене оточувало, ставало дедалі важче. Люди в Україні вважають нормальним ставити особисті питання навіть на роботі — де моя дівчина? Чому я без пари? Відколи мені виповнилось 25 років, я почав регулярно отримувати поради щодо одруження та майбутніх дітей. Дійшло до того, що я попросив близьку подругу грати роль моєї дівчини, доки вона сама не вийшла заміж.
До Штатів я їхав один, проте мав тут родичів. Перші шість місяців жив у батька моєї сестри, оплачував рахунки та продукти, але не платив оренду — це величезна економія, завдяки якій мені було набагато легше адаптуватись, ніж багатьом іншим іммігрантам з України. Батько сестри допомагав знайти роботу, але все, що він пропонував, вимагало праці руками — розвізник піці, укладальник газону тощо. Востаннє я тримав у руках щось важче за ноутбук на дачі років у десять, тому вирішив шукати роботу сам. І знайшов — у юридичній фірмі, що знаходилась у фінансовому районі Мангеттену. Пишався собою неймовірно! Проте все виявилось набагато прозаїчніше: брудний офіс, правила, як у тюрмі — вранці треба класти телефон у коробку і забирати лише ввечері, жодних розмов з колегами під час роботи, 30 хвилин на обід (за свій рахунок). Вдома я не звик до таких умов. Витримав три місяці й утік, подумавши, що розвозити піцу було не такою поганою ідеєю. На щастя, паралельно я учився на агента з нерухомості і, власне, четвертий рік успішно працюю в цій сфері.

![08 2](https://api.qua.community/uploads/08_2_fc7d171141.jpeg)

## Зустрілись… і одружились

Наша зустріч з Роналдо не була романтичною — ми познайомились у барі, куди я прийшов після вечірки, бо не хотів їхати додому. Ми побачили одне одного, обмінялись телефонам (хоча, зізнаюсь чесно, наступного ранку я цього не дуже й пам’ятав). Роналдо написав першим, запросив на побачення, і з тих пір ми не розстаємось. Одружились теж дуже швидко — минуло всього три місяці з нашого знайомства. Хтось подумає, що ми поспішили, проте мої друзі нас підтримали: якщо бачиш, що це твоя людина, навіщо чекати? Ми розписалися без жодних церемоній, лише вибрали красиву дату — 12.12, й поїхали на медовий місяць до Пуерто-Ріко. Я був дуже щасливий!
Ми взяли собі спільне прізвище, що складається з двох наших «дівочих» — Алвес Ф. Орловські. У Роналдо вона вказана в усіх документах, бо він їх оформлював вже після весілля, а у мене поки лише у водійських правах. Тут є певні складнощі, бо довгі прізвища у системах скорочуються, причому кожна може скоротити на свій лад. Тож нам треба буде одне слово прибрати. Ми хотіли так зробити з самого початку, але при оформленні шлюбу це було неможливо — реєструючий орган міг лише об’єднати прізвища.
 
## Представив мамі чоловіка як руммейта

Про свою орієнтацію я розповідав поступово: спочатку близьким друзям, потім рідним. Реакція була різною — хтось не вірив, хтось розпитував подробиці, хтось питав «А як же сім’я?». Після закінчення університету в Києві я оточував себе або геями, або толерантними гетеросексуалами. У 23 роки, коли зустрів свого першого хлопця, я все розказав сестрі і натрапив на стіну нерозуміння. Вона плакала, кричала і зрештою пішла, ми не розмовляли з нею три місяці. Тепер вона живе у Нью-Йорку, передивилась свої погляди і повністю прийняла мого чоловіка. 
Мамі було складно розказати. Вона переїхала до мене в США у серпні минулого року, і Роналдо я представив їй як свого сусіда по квартирі. Але на День незалежності 24 серпня вирішив сказати правду. На перший погляд, вона все зрозуміла, сказала, що любить мене і приймає — головне, аби я ні про що не жалів. Проте ще півроку питала, хто на мене вплинув, чому мені не подобаються дівчата, як я почав дивитися у бік чоловіків. Я знаю, що їй потрібен час на усвідомлення, адже ніхто ніколи не розповідав їй та її поколінню про природу гомосексуальності.

![01](https://api.qua.community/uploads/01_6105c7f33c.jpeg)

## Велика україно-бразильська родина

Мій чоловік родом із Бразилії, і я вважаю, що у нас з ним багато спільного — більше, ніш було б з американцем. Ми схожі за темпераментом і за смаками. Роналдо полюбив українські страви, які готує моя мама: борщ, Олів’є, сирники, вареники з вишнею, я теж вподобав бразильську кухню — там багато м’яса.
На свята ми збираємось у моїх родичів. Мама ставиться до чоловіка дуже тепло, і незважаючи на те, що не розуміє англійську, завжди намагається з ним говорити. Роналдо виріс у великій дружній родині, де було семеро дітей, і зараз має дванадцять племінників і племінниць. Його рідні час від часу приїжджають до нас у гості — нещодавно старша сестра Роналдо жила у нас цілий місяць. Наразі я маю сім’ю, про яку завжди мріяв
Звичайно, є й складні моменти. Роналдо більш відкритий у поглядах і проявах себе й своїх інтересів. Я, навпаки, досі перебуваю у напруженні, переймаюсь, що подумають та скажуть люди. Незважаючи на те, що в Нью-Йорку не зустрічаю дискримінації, я досі боюсь публічно сказати: це мій чоловік. Коли Роналдо намагається мене поцілувати у барі, я відчуваю дискомфорт, і через це у нас виникають суперечки. Я стараюсь бути більш відкритим, проте після тридцяти років життя в Україні це непросто. Коли ми йдемо вулицею, тримаючись за руки, зазвичай збираємо компліменти, і лише від російськомовної публіки можемо побачити засудливі погляди.

## Тест-драйв батьківства

І Роналдо, і я завжди хотіли собаку, лабрадора. Спочатку не наважувались, але щойно вирішили змінити квартиру, почали обговорювати цю тему. Коли я побачив нашу Алексію на сайті, закохався з першого погляду, і чоловік сказав — бери! Божевільні гроші, переліт до іншого штату, і ось наша крихітка уже шостий місяць з нами. Ми навіть машину купили, щоб возити її на пляж та на природу.
 
Завдяки собаці я зрозумів, що Роналдо буде чудовим батьком. Він дуже турботливий та відповідальний. До речі, він уже готовий заводити дітей і хоче мати щонайменше трьох. Я ще не впевнений, адже це набагато складніше, ніж вивести на прогулянку та покласти їжу у миску. Але такої перспективи не виключаю, особливо якщо покличемо на допомогу няню.  
Озираючись назад, на своє життя в Україні, мені важко повірити, що це все було правдою. Я не міг уявити, що матиму чоловіка, плануватиму дітей, почуватимусь вільно та упевнено. І хоча я сумую за друзями та улюбленими місцями у Києві, головне, що я не змушений ховати своє особисте життя за чотирма стінами.

![06](https://api.qua.community/uploads/06_ecdff6bb55.jpeg)


Inside_IMG_6291 (2)_CHANGED

Дмитро Алвес Ф. Орловський емігрував до Штатів чотири роки тому. За цей час він встиг побудувати успішну кар’єру агента з нерухомості і, головне, завести сім’ю. З чоловіком-бразильцем Роналдо у них більше спільного, ніж може здатися на перший погляд — незважаючи на те, що вони народились і виросли у різних куточках світу.

Dmytro and Ronaldo

Дмитро та Роналдо

## The Main Gay of Gomel
I was born and raised in Gomel, Belarus and lived there all my life before leaving for the United States in 2013. I first realized that I like boys when I was 6. For me, this discovery was the beginning of a very long internal struggle. I tried to date girls, but without success. For a long time I didn't want to admit that I was gay. I came to terms with it only at 19, and before that I just told to myself "No, it's not about me," "No, it's not me," "No, I like girls." But it didn't work.

When I finally realized I was gay, there was still an article in the Belarusian Criminal Code that criminalized homosexuality. There was no Internet then. I didn't know any gay gays. I did not know where to go, where to meet people like me. But when I admitted to myself that I was gay, I realized that I needed to accept it somehow. That first year, from 19 to 20, I spent searching for information and gay people. There was no Internet, but there was, for example, the newspaper "AIDS-Info.” Then the first Belarusian magazine on sexual matters "Meeting" began to publish. The first articles about gays appeared in there, and letters from homosexuals were been published. For me, it was a huge discovery and source of support.

![01](https://api.qua.community/uploads/01_0b0a003eb8.jpeg)

> I didn't want to admit that I was gay. 

My first coming-out happened when I met my first boyfriend. I was crazy in love and on this climb I decided to tell my close friends about my boyfriend so that they could also meet him and he could become a part of our gang, of our life. I brought him to this circle and he was received normally. Then I opened up to others, most often during periods when I was love.

LGBT activism came into my life in 1998 with Forum Lambda magazine, published by Edzik Tarletsky. We became friends and sometimes I wrote for the magazine. In April 1999, I went to Minsk specifically to join the newly formed Belarusian League for the Freedom of Sexual Minorities "Lambda" and to take part in the first-ever public action of Belarusian gays and lesbians in the very center of Minsk. Then there were the first prides, an exhibition of posters organized by me at the Gomel State University, first international conferences, first problems with law enforcement agencies... I am proud to say that at one time I was a member of almost all Belarusian LGBT organizations. I have been also involved in HIV prevention work for many years. I initiated and co-founded the Belarusian LGBT Network, which in a short time managed to do a lot to consolidate the movement. For a long time, I was the only one who published abroad, talking about the problems of Belarusian LGBT people. At the same time, I never lost touch with my hometown, where I am still called "the Main Gay of Gomel".

## Shawn
I met my husband Shawn 17 years ago. At the time, I was the head of the Belarusian branch of Amnesty International, and Shawn worked at one of the regional offices in the U.S. We first met at an international conference in Mexico, which brought together Amnesty’s representatives from around the world. Sure, there were a lot of people, but Shawn noticed me in the crowd the very first night. Next day he invited me to discuss one of the human rights resolutions. At the time, the Belarusian branch did not have the right to vote, but Shawn said to me: "You can always talk to representatives of other branches and persuade them to support our resolution." I had no idea that he wanted to invite me for a date. When it finally came to me, our human rights discussion turned into a love affair.

We had to leave in a few days. I did not think that something could come out of our relationship - I regarded it almost as a holiday romance. But Shawn, escorting me to the airport, said, "There's a chance out of a thousand that we'll see each other again - and I'd love to." A month and a half later he arrived in Minsk. Thus began our ten-year long-distance relationship. We saw each other about two or three times a year. I came to visit Shawn more often, sometimes I could stay for a few months at a time. Shawn also visited me Belarus - six or seven times, probably. But these were short visits.

A long-distance relationship is not easy to manage. There was always a risk of not being granted a visa, so I tried to link my travel to some human rights event to indicate it in the purpose for the visa. In addition, it was expensive: a multiple-entry visa costed about $160 and was issued to Belarusians for only one year. Although Shawn covered most of the expenses, I paid for the visa and the flights myself. 

Among other things we share with Shawn is similar political views - we are both born activists. When we met at Amnesty’s conference, Shawn was the director of one of Amnesty International USA's regional offices.

Then he worked for GLSEN, a leading American LGBTQ education network, where he served as a Public Policy Director. The organization promotes legislation at the state and federal levels to protect LGBTQ people in educational institutions. He worked there for 9 years. In general, Americans are very mobile - they can easily take off and move to another state if they find a good job. Shawn, of course, did not consider options that went beyond Washington, D.C. or at least New York, but he felt that he was already spending too much time at one place.

And he switched to a lower salary at Human Rights First; the financial side that was never a defining moment in Shawn's career. This job opened new horizons for him - it had an international perspective. If before, Shawn dealt with internal American issues, now he traveled the world, met with activists on the ground, brought them to the States, and sought change for the global LGBT community. He actually built the LGBT HRF program from scratch, which did not exist before him.

But in life it is rare that everything always goes smoothly. In 2018, HRF had serious financial problems, many programs had to be closed, including Shawn’s. For the first time in his life, Shawn became unemployed. For a while he could not find a job that was a good match. It was a very difficult period for him, but I had a steady job then, so we held through. Eventually, Shawn got his dream job, becoming the director of the LGBTQ+ Equality Caucus in the U.S. Congress. Now he is directly involved in the process of major positive changes for the LGBT community.

![02](https://api.qua.community/uploads/02_b78cc1b01f.jpeg)

## Marriage
In Washington, D.C., same-sex marriages became legal in 2009, but we got married only in 2013. If we decided to register immediately, it would hurt us, because it would be recognized only in the District of Columbia, but not in all the United States. Immigration matters are all resolved at the federal level, so I would not have the right to apply for a green card as the husband of an American citizen. If I indicated my marital status in the visa application form, the embassy could consider it as a desire to stay in the United States and deny the visa. The main condition for obtaining an American visa is to prove that you will certainly return home. So we looked for other ways.

One option was to win a scholarship to study in the United States. I tried and succeeded - I lived with Shawn for two years while getting a master's degree in public administration at American University. Then I returned to Belarus, as it was a prerequisite for a scholarship.

In 2013, same-sex marriages began to be recognized at the federal level, but not through universal legalization. Until 2013, there was a Defense of Marriage Act in the United States - it considered marriage solely as a union between a man and a woman. But it was struck down by the U.S. Supreme Court in June 2013. Marriage was recognized as a union not only between a man and a woman, but also between people of the same sex. Instead of just in states where same-sex marriage had already been legalized, it became recognized at the federal level. Most importantly, same-sex couples received the same immigration benefits as heterosexuals. One week after the Act was repealed, we decided to register our marriage.

After the Supreme Court ruled, thousands of couples in the United States decided to get married. And if before we wanted to have a wedding in the National Cathedral - the main church of the United States, now the line there was for a year ahead. There was also a long queue in the City Hall. We couldn't wait a whole year: I had to register my marriage and apply for a green card before my visa expired.

However, in the United States, marriage is not limited to church, court, or City Hall. There are marriage officiants - these are persons who have a special license that allow them to marry people. Anyone can get such a license, and this is a common phenomenon. I decided to find a marriage officiant on the internet and wrote to a woman named Tiffany. She asked, "When do you wanna get married?" - "We can do it tomorrow". - "Okay, let it be the day after tomorrow." She asked for about $200 to register us.

We invited literally five people to our wedding ceremony. I have a good friend, a Belarusian, who was born in America. Shawn invited his friends from college: a husband and wife with two children who, fortunately, were driving through D.C. on their way to Disneyland in Florida. The ceremony took place in Tiffany's flower-decorated office. We were in suits - according to the solemn occasion. Friends gave short speeches, children delivered wedding rings. It all took twenty minutes. Afterwards we spent some more time at Tiffany's drinking champagne and greeting each other. Then we went to Washington's oldest gay restaurant, which has been operating since the late 1940s. And two months later we held a big wedding party.

Shawn and I had disagreements about the celebration. He wanted a big beautiful wedding where his whole family would be present. It seemed impractical to me, I rather dreamed of a romantic trip to some Latin American country, a small party for D.C. friends upon our return. And that's all. In addition, it was hard for me to realize that my family would not be able to come: obtaining a visa takes at least two months, and flights cost a lot of money. We could have done this party later, but Shawn didn't want to procrastinate too long. In the end, we decided to have a big wedding party in the United States, and when we next in Belarus to have a small party for relatives and friends.

My friend, who was at our wedding ceremony, has a cottage on the coast - the house is right next to the water. There is a magnificent view of the Chesapeake Bay. She offered to have the wedding party there. The whole party cost about $20,000. We rented a large tent: put it by the water, laid the floor for dancing and set the tables. Maryland is known for its blue crabs - it was just the right season, so the signature dish was crab cakes.

My friend is the daughter of two famous researchers of the Belarusian diaspora in America, Vitaut and Zora Kipel. She has piles of Belarusian stuff: embroidered towels, traditional costumes and rare antiques. We decided to add Belarusianness to our wedding - decorated the tent with towels and added Slavic rituals: when we entered, we were greeted with bread, salt and glasses of vodka. What other features were in the design? We love to travel, so each table was decorated in the style of one of the cities we visited together. One of the most emotional moments was the first dance. At first Shawn danced with his mother, then I cut in to finish the dance with my mother-in-law.

Shawn is from a Catholic family: his mother is Italian and his father is Irish. When I came visit Shawn's family, he first introduced me as a friend. His mother knew about his orientation, but this topic was not openly discussed. And Shawn never talked to his Dad about it at all - it turned out he had to guess. But knowing and guessing are different things. And when we invited them to the wedding party, Dad was a little shocked and I understood him perfectly. Shawn's father is from a small town, from a more traditional family. Most likely, his first thought was "how to explain it to relatives and neighbors?"

An interesting story also came out with my family. I never told my parents directly that I was gay. There are three of us in the family: me, my sister and my younger brother. My sister was the first person I came out to; it happened more than twenty years ago. And we always protected my mother from bad news. I also did not talk to my brother about my orientation for a long time. Our relationship was different because he is eight years younger than me. Moreover, we lived without a father, and I decided not to give him such a model of behavior. But it turned out that my brother knew about me from childhood, and he once brought me out for a conversation.

I only introduced Shawn to my mother - my parents were divorced at the time. All the years of our relationship my mother knew that we were in touch, that I regularly visited Shawn and lived with him when I was studying in the States. So I was 100% sure she understood everything. But one day my mother asked if Shawn had a girlfriend and if he was going to get married at all. I was shocked - we were together for six or seven years at that time. I realized that I needed to come-out, but was indecisive.

When Shawn and I decided to get married, my mother still hadn't heard of our relationship from me personally. I consulted with my sister on how best to talk about preparations for the wedding, but she was against it. She was afraid that my mother would be very worried. However, my younger brother's wife accidentally "reported" me: she called my mother and congratulated her on our wedding. For a week, my mother was digesting the information, and then called my brother and asked, "What did your wife congratulate me with?" My brother went to talk to her. It turned out that my brother made a coming-out for me - I was in the States at the time.

No one in my family was able to come to the wedding celebration. So I asked them to send video greetings, and we showed the videos on the big screen in the tent. When I watched this video for the first time, I thought my brother was shooting it, and then I heard my mother's voice-over. The camera turns around and I see my mom with a glass of wine congratulating us on the wedding. I burst into tears, of course.

![06](https://api.qua.community/uploads/06_16b6069c75.jpeg)

## Outing for Belarus
At first, I didn't want to advertise our wedding widely. But the publications appeared in many media outlets, thanks to them everyone in Gomel learned about it: my distant relatives, former employees - basically, everyone already knows. I believe that even though most people around me know about my sexual orientation, it is still important to talk about it, including in public. It is important to be visible. It helps form in the minds of others a picture of LGBT people as ordinary people who can be neighbors or co-workers who are busy with the same daily routines. We are not scary or dangerous. It is important to show people that sexual orientation is not only and not so much about sex. That is why it is very important that more people come out. For many who have not personally met with LGBT people (of course, they have met them, they simply do not know about it), this is something unfamiliar and incomprehensible. I want to dispel these stereotypes.

I often visit Belarus and will continue to come back. I try to maintain relationships with Belarusian human rights activists and with the LGBT community. Washington, D.C. is a very gay-friendly place. However, there is also a problem of violence related to the sexual orientation and gender identity of victims. There is still a very high rate of suicide among adolescents in this regard. Therefore, the need to come out publicly remains. We are often afraid; we think that it is better to sit quietly and no one will touch us. But even if we sit quietly, we are still afraid that something will happen to us or someone will find out. So I think it's better to come out.

![04](https://api.qua.community/uploads/04_aff723ba9e.jpeg)

Alina Shubska

81451881_2601401219895844_5318312008108474368_o

!_Inside

Viachaslau was born in Belarus when homosexuality was still criminalized. Fully realized his sexual orientation at the age of 19, he co-founded and united several Belarusian LGBT movements, maintained a long-distance relationship with his boyfriend for 10 years, before marrying him "at Tiffany's." But for him the struggle continues.

Вячеслав народився в Білорусі ще тоді, коли гомосексуальність була криміналізована. Лише у 19 усвідомив свою орієнтацію, створив та об’єднав кілька білоруських ЛГБТ рухів, 10 років зустрічався із своїм хлопцем на відстані, аж поки не одружився з ним «У Тіффані». Але для нього боротьба триває. 


Viachaslau and Shawn

Вячеслав та Шон

I didn’t have any plans to leave Kyiv. I worked as a journalist, quite successfully. But my mother married a Jew who was going to go to the United States with his whole family: three children and a mother. He asked us to go with him – his brother had already lived in Baltimore, and he could give us an invitation. At that time, the Soviet Union had collapsed, there was inflation, shortage of goods and food - everyone who had the opportunity left for other countries. So, we had also decided to leave. I couldn’t speak the language, came with a hundred dollars in my pocket, and instead of two allowed suitcases, I took my dog with me. Jewish community helped us a lot, they paid for our apartment for the first three months and gave us bare essentials. One can say we started our life from scratch. 

> When realized I was a lesbian, I felt like a new person.   

![02](https://api.qua.community/uploads/02_baa2262838.jpeg)

## In quest of myself

I understood my orientation quite late. There were no gays or lesbians in my Soviet communication circle at the time, and this topic didn’t exist in public life at all. I only heard from my mother that one could become gay after prison. I always thought something was wrong with me because I honestly strived to meet men, but I didn’t enjoy dating and when they tried to kiss me, I just ran away. I realized that I did not want to live with a man. My mother raised me on her own, and I thought that I would also be able to have a child without getting married. I was 27 then, I found a guy who agreed to become a donor. Back then, 21 years ago, sperm banks were not so popular. I told him that my pregnancy would not commit him to anything, and he agreed.

When I gave birth to my child, the era of chats and forums began. And somehow, I found a lesbian chat. And almost immediately I realized that I was interested, that I belonged there. It was as if something new had opened up to me. Before that I was very shy, reserved, and then I felt like a new person, I understood who I was, I realized my place in this world. I was shocked: how couldn’t I see all this before? I had to give birth to understand who I was.

It's great I came to understand this, but it’s a bit unfortunate that from 20 to almost 30 years old I was running away from boys, and I could meet girls, start relationships, have more experience. I have lost so much time!

![08](https://api.qua.community/uploads/08_c27daec3d8.jpeg)

## Coming out

Shortly after giving birth, I fell in love with a girl from Los Angeles. My mother and I have always had a trusting relationship, so I immediately told her about my affair. She sincerely tried to understand me, but it took her almost three years. We didn't fight, but she hoped it would pass. She was worried that she did something wrong while raising me, that it happened because I didn’t have a father in my life. I kept on telling her that it did not depend on upbringing. I was trying to give her something to read about it, I gave her some interesting facts. My mother loves poetry, so I told her about Tsvetaeva. And she was surprised, she said, “I had no idea! And I won’t love her poems less now.” And it helped her to accept my orientation; she finally concluded that my happiness should be a priority.

My son learned about everything gradually. At first, he asked why he didn't have a dad. I explained that he had a dad, we just didn’t live together, such things happen. I said I had not met a man who I was ready to live with, except for him. It boosted his self-esteem. I also explained that there are different forms of family. One might have a father and a mother, another has only a grandmother and a mother, the third one may consist of a mother, and a dog. The most important is that everyone in the family loves each other.

Although in the United States, the situation with tolerance is much better than in Ukraine, when my son went to primary school, they used word “gay” as offensive. Like, you dress too brightly, you show off too much. And once a classmate of my son, whose Russian-speaking parents knew everything about me, told Adam that his mother was “gay”. He came and asked me about it. He was 7 years old back then, so I explained everything to him at a level he could understand. I said, “Yes, I don't like men, just like you don't like dill”. I asked if he could explain why he didn’t like dill. I said I couldn’t explain why I didn’t like men. It just happened to be so.

At first, he sincerely believed that I would change, love a man, he would have a father. But I had several long-term relationships when women lived with me. So, by the time he came of age, he understood and accepted the situation.

During the pandemic, my son and his girlfriend moved to my place. She also knows everything. I consider myself a happy person because I do not like to hide something from my loved ones. If someone does not like my orientation – s/he is free to choose not to communicate with me. I am lucky to live in such a country, and in a democratic gay-friendly Baltimore, so being open about my orientation will neither hurt my family nor my career.

I work for a large gas company. Even when same-sex marriages were not allowed in the United States, civil marriages between same-sex people were recognized at work. You could say that you live with a woman, show our joint residence permit and include it in the family social package and insurance. Many companies have been doing this for a long time, just not that many people knew about it.

And then, they adopted a law that allows same-sex marriage and everything became even easier. I officially married my girlfriend, and we decided to have a child, she was going to give birth.

## A child

We first contacted the Fertility Institute that had a sperm bank. This is an interesting process; you can read information about donors: their nationality, height, skin color, hair, habits. You can see his photo for a fee. But it was more important to us that the donor did not have severe hereditary diseases. We found a man who looked like me and chose him.

Fertilization turned out to be an unexpectedly difficult process. My wife had to undergo hormone therapy, which was difficult both morally and psychologically. After all, couples who have problems with the reproductive system usually come to the Institute. And my wife was healthy, she just could not conceive the usual way. But in the United States, the protocol must always be followed very strictly. That’s why she received hormones, and I had to undergo tests, although I had nothing to do with conception. It is a pity that there is no protocol for lesbian couples.

![13](https://api.qua.community/uploads/13_fd0377eaf8.jpeg)

The costs were partially covered by insurance, in addition to the cost of sperm. A “portion” costs $ 1,000. We made 7 unsuccessful attempts a year. Then we tried IVF. But all attempts resulted in a miscarriage. My wife had constant tantrums due to hormones and despair. Then we used the traditional method again. We found a man, went to the gynecologist, he took his sperm and inseminated my wife. And it all worked out right away. The pregnancy went well: as a woman, I knew how to support her, I was pregnant before. It is more difficult for future dads in this regard. We named our girl Alex, I was recorded as her mother, so her birth certificate stated: mother and mother.

The US legal system protects children well. Her parents are those who were married at the time of her birth. Even if biologically, one of them is not a father or a mother. It can only be changed when the other person adopts the child. Therefore, marriage allows LGBT people to be parents with all rights.

Unfortunately, after some time, my wife wanted more children. It turned out she planned at least five. I was not ready for this, so, in the end, we had to divorce. Now she lives with her husband, and he adopted Alex.

![14](https://api.qua.community/uploads/14_5f4b7d7ca2.jpeg)

## Kyiv

In September, I came to Kyiv to meet my friends from the lesbian Facebook group. It is a safe place for Russian-speaking lesbians from different countries. Its name is very neutral so that participants’ Facebook friends did not have any specific questions. After all, in many countries, it is still dangerous to be an open representative of LGBT.

Kyiv has become more beautiful; it’s a pity there are no tall chestnut trees on Khreshchatyk as before. My district, Voskresenka, has not changed at all. It used to be old and shabby, and it remained so nowadays. You can meet gopniks eating sunflower seeds everywhere, all the posts are pasted with ads for drug treatment ...

But I met my classmates. I told them about my orientation. My friend Anya, we used to sit  at the same desk, said: “Yes, we all knew!” Then my question was, “Why didn’t you tell me? I could have saved a lot of time!” 

I was most surprised when meeting the members of the group from Dnipro. I would never have guessed that they were lesbians. Often, one can see it looking at the behavior or the way one dresses. And they looked like women who were interested in attracting men’s attention: skirts, high heels, long hair. And they are not girls, but mature women. But they do not talk about their orientation because they are afraid of losing their jobs and being in danger. However, Kyiv is still better in terms of self-expression. At the very least, my "lesbian radar" has responded to local girls several times. But from the looks of Dnipro friends, I would never have guessed that they are lesbians.

In Kyiv, I was invited to the club “Lift”. I wanted to go crazy because at home I have my child, my work... It was very interesting: no signs, everything is highly secretive, a scary guy on door control. But the club disappointed me a little. Even in Moscow, which I stopped visiting after the war, clubs are more open. Yes, in the “Lift” there were travesty shows and other indicators of the gay club. But the atmosphere seemed very restrained to me. I was also unpleasantly surprised that there were more guys in the “Lift” because prices for women are higher. After all, we are all for tolerance, why would we have such discrimination?

When I was in the club, one girl approached me. She has a husband, a child, and sometimes she goes there to relax. Yes, some heterosexual women go to gay clubs because gays won’t try to pick them up. But at some point, I realized she was flirting with me, maybe even she was a lesbian. But she has so many commitments to her family that she can’t be free. And in the club, she is not afraid to be herself. And she has no other choice. That’s why many lesbians come to our Facebook group.

Of course, I looked at Kyiv through the eyes of a tourist, and I may not know all the subtleties. Everything is changing for the better. But, unfortunately, Kyiv is still a long way from LGBT rights in Baltimore. These fears and tightness, the lack of opportunities for many, to live their truth is very depressing.

![07](https://api.qua.community/uploads/07_d797222c35.jpeg)


Я не збиралася переїжджати з Києва. Працювала журналісткою, досить успішно. Але мама вийшла заміж за єврея, який зібрався їхати у США з усією родиною: троє дітей, мама. І нас він теж покликав з собою — його брат вже жив у Балтіморі, і міг нас запросити. Тоді якраз розвалювався Союз, інфляція, дефіцит — всі, у кого була можливість, виїжджали в інші країни. Тож ми теж вирішили їхати. Я не знала мови, приїхала зі ста доларами в кишені, а замість двох дозволених валіз я взяла з собою собаку. Нас дуже підтримала єврейська громада, вони перші три місяці платили за нашу квартиру і забезпечили найнеобхіднішим. Можна сказати, ми почали життя з абсолютного нуля.

> Я наче переродилася, коли усвідомила себе лесбійкою.

![02](https://api.qua.community/uploads/02_baa2262838.jpeg)

## Пошук себе

Про свою орієнтацію я здогадалася досить пізно. У моєму радянському оточенні тоді не було ні геїв, ні лесбійок, ця тема взагалі ніде у публічному полі не підіймалася. Тільки чула від мами, що геями стають після в'язниці. Я завжди вважала, що зі мною щось не те, тому що чесно намагалася зустрічатися з чоловіками, але залицяння були мені неприємні, а при спробах поцілувати мене я просто тікала. Я тільки розуміла, що жити з чоловіком я не хочу. Мама мене виховала сама і я подумала, що теж зможу народити дитину і не виходити для цього заміж. Мені тоді було 27 років, я знайшла хлопця, який погодився стати донором, банки сперми тоді, 21 рік тому, не були так поширені. Я сказала, що вагітність ні до чого його не зобов'язує, він погодився. 

Коли я тільки народила дитину, почалася епоха чатів та форумів. І в якомусь чаті я потрапила на сторінку лесбійок. І майже відразу зрозуміла, що мені це цікаво, що це моє. Ніби мені щось відкрилося. Я до цього була дуже сором'язливою, стриманою, а тут наче переродилася, зрозуміла хто я, усвідомила своє місце в цьому світі. Я була шокована: як я могла цього не бачити? Виходить, мені треба було народити, щоб зрозуміти, хто я.

Чудово, що я це усвідомила, але трохи прикро, що з 20 до майже 30 років я бігала від хлопців, а могла б зустрічатися з дівчатами, заводити романи, мала б більше досвіду. Стільки часу втрачено!

![08](https://api.qua.community/uploads/08_c27daec3d8.jpeg)

## Камінг-аут

Незабаром після пологів я закохалася в дівчину з Лос-Анджелеса. З мамою ми завжди були в довірливих стосунках, тому я відразу розповіла їй про свій роман. Вона щиро намагалася зрозуміти мене, але в неї пішло на це майже три роки. Ми не сварилися, але вона сподівалася, що це минеться. Переживала, що вона десь помилилася у вихованні, що це через відсутність батька в моєму житті. Я твердила, що це зовсім не залежить від виховання. Давала їй літературу, відкривала цікаві факти. Мама — любитель поезії, тому я розповіла їй про Цвєтаєву. І вона здивувалася, каже: «А я навіть не знала! І що, хіба я менше буду тепер любити її вірші?» І це позитивно вплинуло на її сприйняття моєї орієнтації, нарешті вона прийшла до того, що головне — це моє щастя.

Син дізнавався про все поступово. Спочатку, питав, чому у нього немає тата. Я пояснювала, що тато у нього є, просто ми не живемо разом, так буває. Казала, що не зустріла чоловіка, з яким готова жити разом, крім нього. Це дуже тішило його самооцінку. Ще розповідала, що є різні форми сім'ї. В одній є тато і мама, в другій тільки бабуся і мама, в третій мама і собака. Важливо, щоб всі один одного у родині любили. 

Хоча у США ситуація з толерантністю куди краща, ніж в Україні, ще коли мій син ходив до початкової школи, словом «гей» там обзивалися. Мовляв, надто яскраво одягаєшся, занадто багато випендрюєшся. І однокласник мого сина, російськомовні батьки якого все про мене знали, розповів Адамові, що його мама — «гей». Він прийшов і спитав про це. Тоді йому було 7 років, тому я пояснила йому все на зрозумілому йому рівні. Я розповіла, що так, не люблю чоловіків, а ти от не любиш кріп. Запитала, чи не може він пояснити свою нелюбов до кропу. Точно так само, сказала я, не можу пояснити свою нелюбов до чоловіків. Просто так вийшло.

Спочатку він щиро вірив, що я змінюся, покохаю чоловіка, у нього буде тато. Але у мене кілька разів були тривалі романи, під час яких жінки жили зі мною. Тож до повноліття він зрозумів і прийняв цю ситуацію.

Син під час пандемії переїхав зі своєю дівчиною до мене. Вона теж все знає. Я вважаю себе щасливою людиною, тому що не люблю приховувати щось від близьких. Якщо комусь не подобається моя орієнтація — він вільний самоізолюватися від спілкування зі мною. Мені пощастило, що я живу в такій країні, і в демократичному гей-френдлі Балтіморі, тому відкрите визнання своєї орієнтації не зашкодить ні моїй родині, ні моїй кар'єрі. 

Я працюю у великій газової компанії. Ще коли одностатеві шлюби не були дозволені у США, тут підтримувався цивільний шлюб між людьми однієї статі. Можна було заявити, що я живу з жінкою, показати нашу спільну прописку і включити її в сімейний соцпакет та страховку. Багато компаній так роблять вже давно, просто мало хто знає про це. 

А потім прийняли закон, що дозволяє одностатеві шлюби і все стало ще простіше. Я офіційно одружилася зі своєю дівчиною і ми вирішили завести дитину, народжувати збиралася вона.

## Дитина

Спочатку ми звернулися через Інститут штучного запліднення з власним банком сперми. Це цікавий процес — можна почитати інформацію про донорів. Національність, зріст, колір шкіри, волосся, звички. За окремі гроші можна і фото подивитися. Але нам було важливіше, щоб у донора не було важких спадкових хвороб. Ми знайшли чоловіка, що за описом був схожий на мене. І зупинилися на ньому. 

Запліднення виявилося несподівано складним процесом. Моя дружина змушена була пройти гормональну терапію, а це важко і морально, і психологічно. Адже зазвичай в Інститут приходять пари, що мають проблеми з репродуктивною системою. А моя дружина була здорова, просто не могла зачати звичайним шляхом. Але в США протокол завжди повинен бути дотриманий у точності. Тому їй кололи гормони, а у мене брали аналізи, хоча я зачаття взагалі ніяк не стосувалася. Шкода, що досі немає протоколу для лесбійських пар. 

![13](https://api.qua.community/uploads/13_fd0377eaf8.jpeg)

Частково покривала витрати страховка, крім вартості сперми. «Порція» коштує до 1000 доларів. Ми зробили 7 безуспішних спроб за рік. Тоді ми спробували ЕКО. Але всі спроби закінчувалися викиднем. У дружини були постійні істерики через гормони та відчай. Тоді ми знову скористалися традиційним методом. Знайшли чоловіка, пішли до гінеколога, він узяв його сім’я, допоміг ввести його моїй дружині. І все вийшло з першого разу. Сама вагітність проходила нормально: я як жінка знала, чим і як її підтримати, сама була вагітною. Майбутнім татам в цьому плані складніше. Дівчинку назвали Алекс, я була записана її матір'ю, так і було зазначено у свідоцтві: мати і мати. 

Правова система США добре захищає дітей. Її батьки ті, які були у шлюбі на час її народження. Навіть якщо біологічно хтось з них — не батько або не мати. Це можна змінити тільки тоді, коли інша людина всиновить дитину. Тому шлюб дає ЛГБТ людям можливість бути повноправними батьками. 

На жаль, через деякий час моя дружина захотіла ще дітей. Виявилося, що вона планувала щонайменше п'ятьох. Я не була до такого готова, тому врешті-решт нам довелося розлучитися. Зараз вона живе з чоловіком, він удочерив Алекс. 

![14](https://api.qua.community/uploads/14_5f4b7d7ca2.jpeg)

## Київ

У вересні я приїжджала до Києва, зустрітися з подругами по лесбійській Фейсбук-групі. Там збираються російськомовні лесбійки з різних країн, щоб просто побути собою в безпечному просторі. Вона спеціально називається нейтрально, щоб у підписників учасниць не виникало питань. Адже у багатьох країнах бути відкритим представником ЛГБТ все ще небезпечно.   

Київ став красивішим, шкода, немає високих каштанів на Хрещатику, як раніше. Мій район, Воскресенка, взагалі не змінився — як були руїни, так і лишилися. Усюди гопники з насінням, все стовпи обклеєні оголошеннями про лікування від наркоманії...

Зате я зустрілася з однокласниками. Розповіла їм про свою орієнтацію. Моя подружка Аня, за однією партою сиділи, сказала: «Так ми всі знали!» Що ж ви, питаю, мені не сказали? Скільки б часу заощадила.

Найбільше мене здивувала зустріч з учасницями групи з Дніпра. На вигляд ніколи б не вгадала, що вони лесбійки. Часто буває, це помітно по поведінці або по одягу. А вони виглядали як жінки, яким цікаво привернути увагу чоловіків. Спідниці, високі підбори, довге волосся. При чому вони не дівчата, а зрілі жінки. Але не афішують свою орієнтацію, боячись втратити роботу і взагалі опинитися в небезпеці. Але, в Києві все ж вільніше в плані самовираження. Як мінімум, мій «лесбі-радар» кілька разів реагував на місцевих дівчат. А ось по вигляду подруг з Дніпра, я ніколи б не здогадалася, що вони лесбійки.

А ще в Києві мене запросили в клуб «Ліфт». Хотіла відірватися на-повну, адже дома дитина, робота... Було дуже цікаво: ніяких вивісок, все засекречено, амбал на фейс-контролі. Але клуб мене трохи розчарував. Навіть у Москві, яку після початку війни я перестала відвідувати, клуби більш відкриті. Так, в «Ліфті» було травесті шоу та інші маркери гей-клубу. Але атмосфера здалася мені дуже скутою. Ще мене неприємно здивувало, що хлопців в «Ліфті» більше. Тому що ціни для жінок вищі. Адже ми ж за толерантність, що за дискримінація?

У клубі до мене підійшла познайомитися дівчина. У неї чоловік, дитина, а туди вона іноді ходить розслабитися. Так, деякі гетеросексуальні жінки ходять у гей-клуби, тому що геї не стануть до них чіплятися. Але в якийсь момент я зрозуміла, що вона фліртує зі мною, можливо навіть, вона лесбійка. Але у неї вже стільки зобов'язань перед сім’єю, що вона не може бути вільною. А в клубі може не боятися бути собою. І іншого виходу у неї немає. За цим багато лесбійок приходять і в нашу групу на Фейсбуці.

Звичайно, я дивилася на Київ очима туристки і можу не знати якихось тонкощів. Однозначно все змінюється в кращу сторону. Але, на жаль, Києву до прав ЛГБТ в Балтіморі ще дуже далеко. Ці страх та скутість, відсутність можливостей для багатьох бути собою дуже пригнічують.  

![07](https://api.qua.community/uploads/07_d797222c35.jpeg)

!_Inside.jpg (1)

Anna Konde Medvedeva lives in Baltimore with her son, cat, and dog. She had always believed that something was wrong with her, but she found out about her orientation at 30 years old after giving birth to her son. She got married, went through all difficulties of fertilization with her wife, help to support a Facebook lesbian group, and came to Kyiv which turned out to be not very welcoming to LGBT people. 

Анна Конде Медведева живе у Балтіморі з сином, кішкою та собакою. Завжди вважала, що з нею щось не так, але про свою орієнтацію дізналася майже у 30 років, після народження сина. Вона одружувалася, проходила з дружиною важкий шлях запліднення, допомагає адмініструвати Фейсбук-групу підтримки лесбійок та приїздила до Києва, який здивував її закритістю ЛГБТ-людей. 


Anna Konde

Анна Конде

> Марш Рівності у Києві — це крок сміливих проти страху, Прайд у Нью-Йорку — це свято

## Життя, про яке не здогадувалась

У мене ніколи не було сумнівів щодо того, приймати чи не приймати людей ЛГБТ-спільноти. Не було ніякого спротиву, але все це існувало десь далеко від мене. А потім моя донька Ірина познайомила мене зі своїм близьким другом Богданом Глобою. Богдан запросив мене, як освітянку на тренінг ініціативи TERGO для батьків ЛГБТ-дітей. Там мені відкрився цілий світ: у ньому було так багато болю і несправедливості. Це мене вразило — я ж ніколи не задумувалась, що поряд живуть люди які страждають через нерозуміння та несприйняття з якихось абсурдних і незрозумілих причин. Відчула, що просто так жити не можна і треба щось робити, щоб світ став світлим для всіх. Бо всі ми прийшли у світ, щоб бути щасливими. Всі на це мають право і ніхто його у нас не може забрати.

Почала відвідувати тренінги TERGO, слухати мам і думати, як я, як вчителька і директорка можу їм допомогти. У нас маленька сільська школа (с. Соколова Балка, Полтавська обл.) і ми спробували з учителями втілити у життя принцип гласності — діти мають чути про це. Було непросто, бо всі по-різному сприймають ЛГБТ і взагалі тема дуже табуйована. Люди нічого не знають про цей світ. Коли з людьми починаєш говорити, то мало зустрічаєш тих, що мають щиру нелюбов чи бажання боротися проти ЛГБТ. Частіше за все люди просто про це не думають, — «Не знали. Не чули. Не бачили». Або «ми нічого не маємо проти, але і не підтримуємо».

Гадаю, що причина у нерозумінні явища ЛГБТ. Замість знань є стереотипи, що геї, лесбійки, трансгендери тощо — це люди, які собі там щось понапридумували у голові й від того мають «збочення». Коли говориш з дітьми, то вони краще й адекватніше сприймають цю тему за дорослих.

![IMG_8242](https://api.qua.community/uploads/IMG_8242_0eee9f016c.jpeg)

## Марш Рівності у Києві

Вперше відвідала Марш рівності 2016 року. Не скажу, що я була дуже активною учасницею Революції Гідності у 2014 році, але добре запам'ятала людей і атмосферу, яка там була. На Марші Рівності у Києві перша асоціація була саме з Майданом. Одразу відчула, що хочу бути серед цих людей — вийшли не тільки ЛГБТ-активісти, але, не побоюся сказати, кращі люди Києва та інших міст. Ті, хто справді мають високий рівень критичного мислення. Вміють аналізувати, бачити, чути й адекватно оцінювати ситуацію. Відчула гордість, що ми з донькою серед таких людей — розумних, гарних та гідних.

Радію, що на акції у Києві виходять люди цілими сім’ями з маленькими дітьми. Зазвичай наші діти, як губки вбирають, все що роблять і кажуть старші. Брати з собою дитину туди, де ти йдеш відстояти чиїсь права — це важливий приклад, який можуть дати батьки. 

Еволюція є і Марші Рівності в Україні стають чисельніші. Хоча поки жоден Марш не відбувається без побоювань — сьогодні це завжди ризик. Особливо для ЛГБТ-спільноти. Туди приходять дійсно сміливі люди. Вони роблять цей крок, щоб показати, що вони є у нашому поки що гомофобному суспільстві.

Звісно спрацьовує поліція, кожен Марш Рівності дуже охороняється і це дає результат. Хоча поліцейських в Україні не можна порівняти з тими поліцейськими, яких я бачила у Нью-Йорку. Мене вразило, що у США поліція їхала попереду колони Прайду, як учасники дійства.

Марші у Києві й Нью-Йорку важко порівнювати — це різні події. У Києві на акцію виходять дуже сміливі люди. Це можуть бути навіть не геї або лесбійки, а люди, яким важливо підтримати ідеї рівності та захисту прав людини. Вони ризикують, бо можуть отримати докори за це, бути розкритикованими. У Києві хода охороняється поліцією при повному спорядженні, вхід можливий через металошукачі. І до речі поліція налаштована по-різному. Хоч вони виконують свою роботу й охороняють учасників, але я чула діалог поліцейського з кимось телефоном — «Я на Прайді. Чуєш? Підарасів охороняю». Така ось зрілість поліцейського.

## Прайд у Нью-Йорку

Прайд у Нью-Йорку — це свято для всіх. Це повні вулиці людей, хоча учасникам так само потрібно було пройти металошукачі та пункти перевірки поліцією. Всі, хто був навколо підтримували акцію, раділи, що живуть у країні, де люди намагаються бути рівними. Можливо у США не такий ступінь рівності, як нам здається, але в будь-якому випадки він вищий ніж в Україні. Я не бачила там жодного агресивного чи незадоволеного обличчя. А у Києві такі обличчя були: запам'ятала представників якоїсь церкви, які доводили, що ми є... Содом і Гоморра! Обабіч руху колони в Україні стояли люди з плакатами за традиційні сімейні цінності. Найбільш агресивні пробували пробитись до Маршу, але їх затримувала поліція.

У Нью-Йорку нічого такого я не побачила. Навпаки, люди вітали нас, махали руками, прапорцями, підтримували. Розумію, що для ньюйоркців хода створила незручності, бо вулиця була заповнена вщерть. Але ніхто не виказував якогось незадоволення. Пам’ятаю, що навіть танцювала під час ходи, хоча навіть замолоду не любили дискотеки. Просто там була така атмосфера, яка запалює — люди у костюмах, з різних країн просто підходили, щоб обійняти, підтримати, побажати одне одному гарного настрою на акції.

Запам’яталось, що у Нью-Йорку акцію підтримало багато відомих компаній — зі своїми автомобілями, у своїй уніформі. Прямо біля української колони рухалась забрендована машина Tiffany & Co.

![IMG_8173](https://api.qua.community/uploads/IMG_8173_f9c9c76d2a.jpeg)

## Порівнюючи США та Україну

Впевнена, що люди скрізь однакові. Але у різниці між акціями в Україні та США є декілька причин. Те, що я побачила у Нью-Йорку — це безсумнівно результат боротьби. Не можна отримати свободу без боротьби за неї. Американська ЛГБТ-спільнота боролась, щоб отримати такий рівень сприйняття і навіть зараз має з чим працювати. По-друге, у США створена система, де діють закони. Це система, яка захищає людину і особистість перш за все. Мені здається це те, чого не вистачає нам. Людина у нас чомусь не на першому плані. Має бути держава для людей. Неважливо, які це люди, до якої групи вони себе відносять — всі повинні мати рівні права. У нас на рівні держави це не забезпечується, тому така різниця.
Дуже хочу, щоб ми якомога швидше досягли такого рівня відкритості, як у Нью-Йорку — хоч вже завтра. Але доведеться трохи почекати. Я не бачу, щоб державна машина до цього рухалась. Люди мають бути, по-перше освічені, а по-друге, держава повинна працювати у цьому напрямку. Втім все може швидко змінитись і прогрес залежить від кожного. Вірю, що кожна людина на своєму місці може зробити багато, якщо вона дуже хоче змінити світ. І ще вірю, що мрії здійснюються і думки матеріальні — тож, нехай всі будуть рівні.

![IMG_8023](https://api.qua.community/uploads/IMG_8023_5cdf4dd1e9.jpeg)

## ЛГБТ і освіта

Прогрес у ставленні до ЛГБТ-спільноти можливий при комплексному підході. Як освітянка, скажу, що тут не допрацьовує освіта і я бачу це по своїх вчителях. Серед моїх вчителів, які зголосилися поїхати на тренінг з питань ЛГБТ були такі, що плакали від сум'яття почуттів. Можливо, ця людина зрозуміла, що сама належить до спільноти або її приголомшила нова інформація. Думаю, що така реакція від незнання. Вчителям треба давати інформацію про ЛГБТ на рівні університетів, училищ — вони мають бути навчені і розумітись на таких речах. Про поліцію мені навіть говорити зараз не хочеться — в Україні немає гарантії захисту жодному громадянину, не кажучи вже про представників ЛГБТ.

На останній конференції на тему ЛГБТ у Києві якимось правдами й неправдами був запрошений уповноважений з прав дитини. Він прийшов на захід, але попросив не афішувати його присутність у соцмережах та звітах. Його наступник Микола Кулеба нещодавно у дописі у фейсбук фактично порівняв ЛГБТ-родини з ґвалтівниками. Це прикрі і показові випадки.

![IMG_8051](https://api.qua.community/uploads/IMG_8051_4133a4a1da.jpeg)

У моїй школі вчаться 120 дітей. Можливо, що мені, як директорці колеги не можуть сказати пряме «фе» у відповідь на якісь ініціативи, але помітного спротиву я не відчула. Коли я вперше поділилась ідеями про освітню роботу щодо ЛГБТ з близькою мені людиною, заступницею з навчальної роботи, то вони чомусь розплакалась, — «Я не проти цих людей. Але не готова сказати в голос, що підтримую їх і буду щось робити». Тобто людям іноді це важко дається. Село живе таким життям, що всі все бачать і знають. Одного разу до мене підійшла бабуся, — «Борисівно, а ви знаєте, що про вас кажуть? Що ви йшли в одній колоні з геями!». Вочевидь хтось побачив світлини з Прайду у фейсбуці та переповів. «Так це ж правда!», — сміюсь. Бабуся сплеснула руками, — «Так хто це таке розпустив по селі?!». Думаю, що кожній людині треба трохи сміливості, що сказати — так, я з ними, я їх підтримую.

## Відчай мам ЛГБТ-дітей — від незнання

Я входжу в організацію батьків ЛГБТ-дітей TERGO. Намагаюсь бувати на зібраннях, щоб розуміти проблеми батьків. Мені це цікаво, як освітянці. Батьки приходять з різними проблемами, але найперша — це проблема сприйняття та розуміння своїх ЛГБТ-дітей. Ось тому я і кажу, що освіта багато важить. Бо батьки, коли дізнаються, що їх дитина гей, лесбійка чи трансгендер, то вони не сприймають цього. Не знають, як реагувати. На першій зустрічі мене вразила розповідь мами, яка після камінг-ауту сина вибігла на балкон восьмого поверху і від жаху готова була кинутись униз. Якби мама у школі чи деінде дізналась, що це не трагедія, що з її дитиною все нормально, то вона б цього не робила. Коли слухаєш такі історії, то розумієш, що відповідальність лежить на освіті — освічені люди на балкон від таких новин не біжать. Їх діти не стають гіршими чи кращими, вони просто залишаються їх дітьми.

![IMG_8245](https://api.qua.community/uploads/IMG_8245_f3d3bf6756.jpeg)

Artem Kuzmenchuk

58373659_327266014655547_1950354360034656256_o

IMG_8178

Світлана Земляна працює директоркою сільської школи на Полтавщині. Вона дізналась про світ ЛГБТ на зборах батьківської ініціативи TERGO і долучилась до боротьби за права людей. Зараз Світлана ініціює освітні ініціативи на тему толерантності. Нещодавно освітянка побувала на ювілейному Прайді у Нью-Йорку та порівняла його з Маршем Рівності у Києві.

IMG_8257

Svitlana Zemlyana

Світлана Земляна

## On finding a sense of self

I should have come out earlier. I envy those teenagers, who realize their homosexuality while studying at school and come out to their parents. My own acceptance was painful, “with blood” – at the age of 20 or 21 I fell in love with a straight guy, who was a friend of mine. It was a shock both for him and me. I remember I had fought with my internal homophobia for a long time. I don’t wish anyone to take such a difficult path. I believe that schools should have sex education classes, so the kids won’t suffer, but instead understand these things and live with dignity.

I don’t envy boys and girls from small towns, where coming out is still dangerous. I know those who were bullied. But there are those who are not coming out and simply live lives full of love, sexual experiments and impressions. However, to me, living a closeted life is a terrible thing. Now I can breathe much more freely and talk to people and persuade others. It is easier to do that with an open face and heart, especially with military experience under my belt – it ruins all the myths and clichés.

![06](https://api.qua.community/uploads/06_1969c843d1.jpeg)

## Gone to war straight from the Maidan

I had gone to war right from the Maidan – in order to defend and uphold a European Ukraine. To me it was more than a fight for the territory. I don’t sacralize territory at all. A constitutional order and peace in my country was of far greater importance at that time. And values for which our Maidan stood up as well. During my time on Maidan I took part in street fights, I saw the mass killing of the Heavenly Hundred, fire in the Trade Unions Building, barricades on fire. I couldn’t have possibly let it all happen in vain.

I’m sure that Russia went to war with Ukraine because we dared to veer off its imperialist course. Due to the fact that we have refused to be its colony, which we had been for a long time. My decision to defend Ukraine was plain and simple – we can’t lose Ukraine the same way we did 100 years ago.

> The things I saw in USA – I want the same in Ukraine

Before the war I worked in the UAE, in Dubai, and could have returned there, however I made a decision to stay in Ukraine. I’ve realized that in the future LGBT people in my country can and should live freely, have marriage rights, be happy and not persecuted. I have found the strength inside myself to bring in these changes.

## Brothers-in-arms don’t care about the orientation

I don’t have any regret over my decision to join “Donbas” battalion. My squad had protected Mariupol, and we haven’t surrendered our positions. And the fact that the city remains under Ukrainian control is our achievement as well. Overall, I participated in two crucial combat phases during the war. Now we’re mostly dealing with positional warfare and there are enough people who are carrying service on the frontline. There’s no need for me to be there with my kind of knowledge and skills. But if there’s to be an escalation, I would go back to war. 
The combatant syndrome is not a myth. I happen to know a lot of men and women who have suffered and are still suffering from it. After the shelling of Shyrokine by the Russian artillery I had a temporary deafness and I’m still experiencing some hearing impairments in both of my ears. 

It feels as if my head is stuck – sometimes pain and stress can appear out of nowhere. 

![05](https://api.qua.community/uploads/05_1a19d4b381.jpeg)

## On LGBT-servicepeople movement

There’s a good Ukrainian expression – "Quiet breath" (it means “To act on the sly”). It is vital to do at least something. Not everything, but at least something. Currently I’m working and engaging in LGBT human rights activism simultaneously. I’m heading a movement of Ukrainian LGBT-military men and women, veterans and volunteers. I’m initiating changes in this niche and I’m always happy when we have successes in certain activities.

We have a public Facebook-group of LGBT-military men and women and their allies where we have over 1300 members. If we see an interest coming from a person, we invite them to join private groups for volunteers and servicemen and women – “Achilles brotherhood” (60 homo- and bisexuals), “Sisters-in-arms”” (15 lesbian veterans, led by Nastia Manzhula) and a group of transgender soldiers under the leadership of an open transgender and volunteer Sebastian Romanov. The latter group is quite small, comprising 4 persons, however I consider that an achievement. One of the group’s members is preparing for the transitioning into a woman. She fought in the war as a man and got injured near Avdiivka. 

Private groups for military men and women who serve this country is not a normal thing. However, one has to understand the extent of person’s willingness to open themselves. The resilience of a person to withstand the burden of a war, artillery shelling and so on, doesn’t necessarily indicate its readiness to stand for their rights as a gay person. This is unfortunate, because it is an indicator of civic consciousness in civilian life.

The war logic is rather simple – there’s an enemy on one side and your fellow brothers and sisters-in-arms on the other. Civilian life is a complicated and tricky thing. Generally, LGBT-servicemen and women don’t believe in their abilities or strength, they do not understand the importance of their coming outs for changing the situation. Many are constrained by concerns of being not accepted.

However, 90 percent of these fears are false. When I came out, only few people from my squad expressed a homophobic attitude. The rest have reacted in a normal way and supported me. It was quite unexpected as I didn’t know what the reaction would be from this purely masculine men’s squad. Now I can say with an absolute confidence that the fellow servicemen don’t care about sexual orientation. If you’re a good soldier, you didn’t let anyone down and you carried service in the same way that others did, then no one would have any complaints about you. The true friends have remained my friends, regardless of the circumstances.

After my coming out there were other steps towards openness among military men and women. Many veterans and soldiers have come out, including Vasyl Davydenko, Nastya “Confederate” (came out as lesbian), Sebastian Romanov (came out as transgender), Yaryna Chornohuz from the marines (came out as bisexual), Vlad Miroshnychenko, commanding officer of a self-propelled gun and Dmytro Havryliuk. By the way, Dmytro was the victim of several blackmailing attempts. He decided that he wouldn’t stand it anymore. 

After Viktor Davydenko’s coming out, he was assaulted by the group of five people near his house. Society and media have condemned the perpetrators. They had probably thought their actions would put LGBT servicemen and women “into the right place”, however the society never accepted that. I believe this instance serves as an indicator, pointing out that we are ready for changes.

Every public organization, every activist has made their own contribution into the evolution of society and changing the public attitude towards LGBT community. I know quite a few soldiers and far-right activists who have changed their homophobic stance on LGBT issue in recent years. When these people saw LGBT military men and women on the frontline, a situation they couldn’t have imagined in the civilian life, when they saw our faces and heard our stories, it had changed their attitude.

![07](https://api.qua.community/uploads/07_ecd53439bf.jpeg)

Openness is important, as miscreants are taking advantage of the victim’s position. Those who hold and spread this hatred usually turn out to be cowards who don’t want to take a risk by attacking those who feel free and prideful. The power of marginal and homophobic movements lies in fear of those who are afraid of them.

## The things I saw in USA – I want the same in Ukraine

I visited the US under the OpenWorld program from American Councils. For 10 days we, civic activists, had got acquainted with the management system and human rights movement. I spent three days in Washington D.C. and saw how senators work. Later on, together with an LGBT-rights group, we went to Chicago where we lived in American families. Every day we had meetings with LGBT NGOs. We had encounters with the people who had gone through the toughest times for LGBT people in modern American history. It turned out that American service people were one of the driving forces in advocating for the rights of LGBT community in the US. Americans are great champions in terms of cementing their achievements in democratic institutions and in laws.


## Life in USA

In the USA I lived at the house of a guy named Dan, who’s openly gay. He also gave me a tour of Chicago. It was very interesting to me to see how people play bingo and Dan brought me to a place where there were happy aged people who are friends with each other, who support each other. I was stunned by this vivid contrast between the US and Ukraine. In our country the life of an old gay man is drastically different, especially if he’s alone.

In the United States you can feel the spirit of free life. There is less ignorance and more readiness to accept you for who you are. For instance, I saw one guy entering the subway train carriage in a skirt and other passengers reacted to that in a calm manner, with no mockery or anything like that.
.
Dan took me on bike rides around Chicago, got me acquainted with local cuisine, and showed museums across the city. I remember his amazement with my stories about Andy Warhol and Kazymyr Malevich – both of whom had Ukrainian roots.

The most important thing I took away from my journey to the US was that I want to have the same things in Ukraine. I do understand that living abroad is not easy – earning money, linguistic and cultural barriers are just some of the things immigrants should deal with on a daily basis. I will try to bring all the best practices I saw in the US into life here, in Ukraine.

I see a great possibilities due to the fact that in the United States there exist lots of references to laws passed and adopted in the 18th century. In Ukraine there is nothing that can restrain us and therefore a chance for quick and decisive changes still exists. For instance, since the proclamation of independence there were no laws barring LGBT people from serving in Ukrainian armed forces. Hence, it is reasonable to say that we’re doing alright in legislative terms. The only thing that we really need is to defend ourselves in face of our foreign enemy and deal with corruption. To achieve these goals we need to develop a civil society.

![03](https://api.qua.community/uploads/03_7042633ada.jpeg)

## LGBT and politics

Not long ago a public organization called “Fulcrum” held a roundtable with the Human Rights Committee. I represented LGBT servicepeople there, and our closest ally was the head of “Women on the War” group Mariia Berlinska. At that meeting LGBT group presented a draft law on registered civil partnerships. We are following the example of America’s human rights activists in this area by attempting to enshrine our rights in the law. 

Politicians always look at their electorate. If the LGBT community remains weak, it will not be reckoned with. If the voice of the community is heard, eventually we will be taken into consideration.

## On parents of LGBT-children

Homophobic attitude of parents of LGBT-children is a part of the Soviet heritage on one hand and a consequence of religious beliefs on another. Soviet heritage is connected with prison culture, as many people in the USSR had gone through gulags. Later on, this culture had been brought to the armed forces. Up until 2014 the army culture in Ukraine was heavily saturated with homophobia.

Naturally parents are also anxious about these myths. Given the lack of information, parents see only one possible future for their children, that is, to marry with a person of opposite sex. And LGBT to them is just something about “gayrope” (wordplay of words “gay” and “Europe”) and America. Because indeed one takes a picture from the media, which is 80% negative: comic funny character, who hits on everyone and wears drag almost every day. This is the image that exists in parents’ imagination. 
After my coming out, my mother had experienced a tremendous shock. Then she wrote me a text message “I love you for who you are”. After these events our interaction had become even closer. When she told this news to my father, a cold sweat appeared above his upper lip. For some reason he instantly called one of his fellow workers and told that he’s quitting his job: at that time, he didn’t know what the reaction of his colleagues would be. A month later he conveyed through my mother that I could come home. We still don’t speak on the matter of my sexuality, though he doesn’t say anything bad. Being open is a much more pleasurable experience – now parents and people closest to me know everything about my life.
There exists a certain “information vacuum” around the LGBT issue in Ukraine. When one sees a real gay person in front of themselves, they have a certain interest and ask questions, realizing that they have a living person standing next to them and not some kind of a myth. When they are given homophobic information, they accept it as well. We need to hurry and fill this vacuum before hostile propaganda had done it first.
Russia, which has committed aggression against Ukraine, almost praises homophobia as its principal value, as it equals the fight against human rights. That is the cornerstone of Putin’s dictatorship.
After my coming out, KyivPride held a roundtable with the Ministry of Defense. Representatives of the ministry have told us that according to our laws, Ukrainian army is a place where all citizens are equal. There are no restrictions, statements or even internal reports or memos about discrimination – so there is no homophobia. In the future I want to work with the army, hold trainings with servicemen and women, command personnel and thus fighting against homophobia.

My stance is a patriotic one – I want to make Ukrainian society progressive and democratic here and now. However, I do not condemn those who have family, children and go to places where it is possible to have all of that. I do not exclude this very option myself, should danger or a strong desire for such action appear. For now, I wish for an evolution to occur here and I want to be a part of it.


!_Inside.jpg (2)

Viktor Pylypenko, callsign “Frenchman”, had gone to the frontline to protect Ukraine straight from the Maidan. After the war, he came out and got support from his fellow servicepeople. The veteran traveled to the US under an OpenWorld program in order to learn more about human rights advocacy and help other LGBT-military men and women to come out.


Віктор з позивним «Француз» пішов на фронт захищати Україну прямо з Майдану. Після війни зробив камінг-аут і отримав підтримку побратимів. Ветеран побував у США в межах програми Open World, щоб дізнатись більше про правозахист та допомогти відкритись іншим ЛГБТ-військовим.

Viktor “Frenchman” Pylypenko

Віктор «Француз» Пилипенко

Я народився в Києві і прожив там до 20 років. Поступово приходило розуміння, що залишатися в Україні стає все важче, адже я відчував себе не таким, як усі. Я наполовину єврей, від народження мав прізвище Рубінштейн, і один цей факт викликав проблеми в школі. Згодом я навіть взяв мамине прізвище Михайлов, аби не привертати до себе забагато уваги. До того ж, я був геєм. Йшов 1996 рік, країна перебувала в непростих економічних і соціальних умовах. Для виживання потрібно було розчинятися в натовпі, не виділятися, бути таким, як більшість. А я зірвав джекпот: гей та єврей в одному флаконі. Не міг чекати 20—30 років, поки українське суспільство стане толерантнішим, поки стабілізується економіка, тож прийняв рішення емігрувати.

> Будь-яка родина заслуговує на щастя батьківства. 

Мій дядько жив у Сан-Франциско, і в нас з батьками була можливість легально переїхати до Штатів. Ми оселились у Нью-Йорку, я закінчив коледж, отримав кілька пропозицій щодо роботи. Адаптація пройшла без особливих складнощів, адже в Америці можна не боятися бути іншим. Власне, тут всі «інші», адже люди приїжджають с усіх куточків світу. 

![1592900203525](https://api.qua.community/uploads/1592900203525_3175f88a4e.jpeg)

## Камінг-аут

Наприкінці 90-х перспектива бути геєм залишалась сумною. Ще багато людей помирало від СНІДу, бракувало медикаментів для підтримки якості життя пацієнтів з ВІЛ, суспільство мало упередження. Про права ЛГБТ-людей до початку 2000-х ніхто не говорив. Я довгий час приховував свою орієнтацію від колег та родичів, до того ж, не мав постійної пари, а тому не бачив сенсу робити камінг-аут.
Це був складний час для нашої родини. Батько важко хворів, мама за ним доглядала, проводила чимало часу в лікарнях. Найбільше вона мріяла про онуків, хотіла, аби я одружився та завів сім’ю. Я не міг забрати у неї цю мрію і довго не відкривався. Проте між нами ніби була стіна. Мама відчувала, що у мене є таємниця, що я приховую від неї щось надзвичайно важливе. Ми часто сварились і не могли стати по-справжньому близькими.
Зазвичай, коли я збирався на вечірку, мама питала, чи будуть там дівчата. Я відповідав, що будуть, але одного разу — це було якраз перед новорічними святами — зібрався силами і сказав: ні, не будуть. У нас сталася важка розмова, цілий тиждень після якої мама плакала. Тоді вона прибирала у єврейських родинах, де були маленькі діти, і дивлячись на них, мама з болем прощалась із надією стати бабусею. Я був готовий переїхати, залишити дім, аби не змушувати маму й далі страждати. Проте вона, відплакавши своє, сказала: будемо святкувати Новий рік і справлятися з ситуацією разом. 

![1592900203519](https://api.qua.community/uploads/1592900203519_7d9e234c4a.jpeg)

З того часу у наших стосунках стало набагато більше тепла і розуміння. У 2007 році я зустрів Роба, а невдовзі отримав пропозицію переїхати до Лондона по роботі. Мама настільки добре прийняла мого хлопця, що жартувала: відпущу тебе, тільки якщо ти поїдеш з ним. І ми поїхали.

Опинившись у новому місці, я отримав можливість почати все з нуля. Це було своєрідне перезавантаження. Оскільки я мав постійного партнера, вирішив одразу бути відкритим з колегами і знайомими і вже не приховував свою гомосексуальність. Жити з тим, кого ти любиш, відчувати підтримку та прийняття від суспільства — велике щастя. Завдяки цьому я почав всерйоз замислюватись над тим, щоб нарешті стати батьком. 

## Довгий шлях до батьківства

В лондонському метро висіла реклама, що закликала чоловіків ставати донорами сперми. Я вирішив спробувати дати нове життя хоча б у такий спосіб. Пройшов низку тестів, проте вони виявили, що для заморожування мій біологічний матеріал не підходить — певні показники «не дотягують». Тоді я скористався послугами сайту, який допомагав жінкам знаходити чоловіків-донорів. Я познайомився з лесбійською парою, ми цілий рік намагались завагітніти — на жаль, марно. Роб не був проти, проте вважав, що це виключно мій «проєкт», і не втручався.

![1592900203522](https://api.qua.community/uploads/1592900203522_1d8b373c20.jpeg)

Повернувшись до Нью-Йорка, я відновив спроби. Тут теж є сервіси, завдяки яким можна знайти партнера для зачаття. Вони допомагають і гомосексуальним, і гетеросексуальним парам, і одиноким жінкам, що мріють стати мамами. Я бачив свою майбутню роль як «недільного тата»: хотів брати участь у житті дитини, піклуватися, спостерігати, як вона росте. Безумовно, був готовий оплачувати всі потреби, в тому числі навчання та житло. 

В такому стилі батьківства є чимало підводних каменів. Я розумів, що буду залежати від рішень чужої для мене людини, тому відповідально поставився до пошуку матері. Я встиг поспілкуватись з багатьма жінками: дивися на їхню мотивацію, звертав увагу на матеріальне становище, щоб уникнути маніпуляцій. Вважливо було дійти взаєморозуміння з ключових питань, адже якщо між вами немає кохання, складно дивитися в один бік щодо майбутнього дитини. Зрештою знайшов чудову кандидатку, проте після багатьох спроб у неї так і не вийшло завагітніти. Коли лікар сказав, що її яйцеклітини вже «застарі», ми з сумом обійнялися та попрощалися.

![1592900203527](https://api.qua.community/uploads/1592900203527_3b69e8a029.jpeg)

## Двійнята

Одного разу все ж пощастило: у лесбійської пари народилась моя дитина. Але тут на мене чекав неприємний сюрприз. Незважаючи на те, що ми домовлялись про спільне виховання, жінки прийняли рішення не пускати мене у життя малюка. Це стало переломним моментом, після якого я зрозумів: якщо я хочу стати батьком, це мають бути виключно мої діти. Я не хочу ділити батьківство з незнайомками, мені потрібно сто відсотків їх часу. Роб мене підтримав, і почався новий етап нашого життя — пошук донора яйцеклітини та сурогатної матері.

Нам допомогло агентство Circle Surrogacy. Програма в них орієнтована в першу чергу на психологічний комфорт для жінок, і це дуже важливо. Я вибрав донора біологічного матеріалу, яка була зовні схожа на Роба, аби наші діти мали спільні риси від обох батьків. Сурогатною матір’ю стала жінка з Нью-Мексико: вона заміжня, у неї вже є власні діти (це обов’язкова умова для того, щоб вступити в програму). Ми приїжджали до них з чоловіком в гості, вони теж були у нас, та й зараз продовжуємо тримати зв’язок.

На щастя, завагітніти вдалось з першого разу, і невдовзі після нашого з Робом весілля народились двійнята — Максим та Міла. Пам’ятаю той момент, коли ми привезли їх додому: я був страшенно втомлений після перельоту з Нью-Мексико і не спав дві доби, проте щастя неможливо передати словами. У нас були наші прекрасні діти.

## Папа та daddy

На перші чотири місяці я отримав декретну відпустку. Перед тим, як надати її мені, в компанії спитали, чи я є біологічним батьком дітей. Пояснив, що це некоректне питання. Я знаю, що жінок, які виносили та народили дитину з чужої яйцеклітини, відпускають до декрету без жодних уточнень — а чим чоловіки гірші? 

З самого початку я розумів, що буде непросто, що треба мати терпіння. Одностатеві сім’ї з дітьми — все ще незвичне явище для Південного Брукліну. Наприклад, коли ми приходимо до лікаря, він питає: «А де мама?». У дитячому садочку нам сказали, що ми в них перша така родина, і вони не зовсім уявляють, як правильно себе поводити. На майданчику чи в ігровій кімнаті мами трошки «напрягаються» і не поспішають заводити дружні стосунки з чоловіком, як зазвичай це роблять між собою. Коли ми з Робом стали батьками, мріяли про знайомство з багатьма іншими «дітними» сім’ями, проте не вийшло.
 
Зараз Максиму та Мілі майже чотири. Вони знають, що у родинах бувають тато і мама, але поки питань не задають. Нас з Робом вони називають «папа» та «daddy». І хоча ми офіційно одружені, Роб про всяк випадок оформив документи на усиновлення — хто знає, як зміниться законодавство і що нового придумає Трамп. У Міли є надувна лялька, яку вона кличе мамою. Іноді «дзвонить» їй по телефону, щось розповідає, жаліється на витівки Максима. Коли діти спитають, де їх справжня мама, я поставлю зустрічне питання: а що ти хочеш, щоб мама тобі дала? Чого саме ти від неї чекаєш? І я намагатимусь дати їм те саме.

Якось друг мені сказав: коли Міла стане підлітком, їй буде потрібна жінка, і жодна старша подруга чи тітка не замінить маму. Він має рацію. Проте я так відповім — добре, коли все ідеально. А якщо ні? Хіба це привід зовсім не заводити дітей, не дарувати їм любов, піклування, сімейне тепло? У світі є багато батьків-одинаків, що виховують малюків після розлучення чи смерті дружини. І ще більше — одиноких матерів. Але хто сказав, що неповна чи нестандартна родина не може подарувати дитині щастя? Для мене наші діти — це чудо, і я не уявляю без них свого життя.

![1592900203530]https://api.qua.community/uploads/1592900203530_e95f10e29a.jpeg)

Я народився в Києві і прожив там до 20 років. Поступово приходило розуміння, що залишатися в Україні стає все важче, адже я відчував себе не таким, як усі. Я наполовину єврей, від народження мав прізвище Рубінштейн, і один цей факт викликав проблеми в школі. Згодом я навіть взяв мамине прізвище Михайлов, аби не привертати до себе забагато уваги. До того ж, я був геєм. Йшов 1996 рік, країна перебувала в непростих економічних і соціальних умовах. Для виживання потрібно було розчинятися в натовпі, не виділятися, бути таким, як більшість. А я зірвав джекпот: гей та єврей в одному флаконі. Не міг чекати 20—30 років, поки українське суспільство стане толерантнішим, поки стабілізується економіка, тож прийняв рішення емігрувати.

> Будь-яка родина заслуговує на щастя батьківства. 

Мій дядько жив у Сан-Франциско, і в нас з батьками була можливість легально переїхати до Штатів. Ми оселились у Нью-Йорку, я закінчив коледж, отримав кілька пропозицій щодо роботи. Адаптація пройшла без особливих складнощів, адже в Америці можна не боятися бути іншим. Власне, тут всі «інші», адже люди приїжджають с усіх куточків світу. 

![1592900203525](https://api.qua.community/uploads/1592900203525_3175f88a4e.jpeg)

## Камінг-аут

Наприкінці 90-х перспектива бути геєм залишалась сумною. Ще багато людей помирало від СНІДу, бракувало медикаментів для підтримки якості життя пацієнтів з ВІЛ, суспільство мало упередження. Про права ЛГБТ-людей до початку 2000-х ніхто не говорив. Я довгий час приховував свою орієнтацію від колег та родичів, до того ж, не мав постійної пари, а тому не бачив сенсу робити камінг-аут.
Це був складний час для нашої родини. Батько важко хворів, мама за ним доглядала, проводила чимало часу в лікарнях. Найбільше вона мріяла про онуків, хотіла, аби я одружився та завів сім’ю. Я не міг забрати у неї цю мрію і довго не відкривався. Проте між нами ніби була стіна. Мама відчувала, що у мене є таємниця, що я приховую від неї щось надзвичайно важливе. Ми часто сварились і не могли стати по-справжньому близькими.
Зазвичай, коли я збирався на вечірку, мама питала, чи будуть там дівчата. Я відповідав, що будуть, але одного разу — це було якраз перед новорічними святами — зібрався силами і сказав: ні, не будуть. У нас сталася важка розмова, цілий тиждень після якої мама плакала. Тоді вона прибирала у єврейських родинах, де були маленькі діти, і дивлячись на них, мама з болем прощалась із надією стати бабусею. Я був готовий переїхати, залишити дім, аби не змушувати маму й далі страждати. Проте вона, відплакавши своє, сказала: будемо святкувати Новий рік і справлятися з ситуацією разом. 

![1592900203519](https://api.qua.community/uploads/1592900203519_7d9e234c4a.jpeg)

З того часу у наших стосунках стало набагато більше тепла і розуміння. У 2007 році я зустрів Роба, а невдовзі отримав пропозицію переїхати до Лондона по роботі. Мама настільки добре прийняла мого хлопця, що жартувала: відпущу тебе, тільки якщо ти поїдеш з ним. І ми поїхали.

Опинившись у новому місці, я отримав можливість почати все з нуля. Це було своєрідне перезавантаження. Оскільки я мав постійного партнера, вирішив одразу бути відкритим з колегами і знайомими і вже не приховував свою гомосексуальність. Жити з тим, кого ти любиш, відчувати підтримку та прийняття від суспільства — велике щастя. Завдяки цьому я почав всерйоз замислюватись над тим, щоб нарешті стати батьком. 

## Довгий шлях до батьківства

В лондонському метро висіла реклама, що закликала чоловіків ставати донорами сперми. Я вирішив спробувати дати нове життя хоча б у такий спосіб. Пройшов низку тестів, проте вони виявили, що для заморожування мій біологічний матеріал не підходить — певні показники «не дотягують». Тоді я скористався послугами сайту, який допомагав жінкам знаходити чоловіків-донорів. Я познайомився з лесбійською парою, ми цілий рік намагались завагітніти — на жаль, марно. Роб не був проти, проте вважав, що це виключно мій «проєкт», і не втручався.

![1592900203522](https://api.qua.community/uploads/1592900203522_1d8b373c20.jpeg)

Повернувшись до Нью-Йорка, я відновив спроби. Тут теж є сервіси, завдяки яким можна знайти партнера для зачаття. Вони допомагають і гомосексуальним, і гетеросексуальним парам, і одиноким жінкам, що мріють стати мамами. Я бачив свою майбутню роль як «недільного тата»: хотів брати участь у житті дитини, піклуватися, спостерігати, як вона росте. Безумовно, був готовий оплачувати всі потреби, в тому числі навчання та житло. 

В такому стилі батьківства є чимало підводних каменів. Я розумів, що буду залежати від рішень чужої для мене людини, тому відповідально поставився до пошуку матері. Я встиг поспілкуватись з багатьма жінками: дивися на їхню мотивацію, звертав увагу на матеріальне становище, щоб уникнути маніпуляцій. Вважливо було дійти взаєморозуміння з ключових питань, адже якщо між вами немає кохання, складно дивитися в один бік щодо майбутнього дитини. Зрештою знайшов чудову кандидатку, проте після багатьох спроб у неї так і не вийшло завагітніти. Коли лікар сказав, що її яйцеклітини вже «застарі», ми з сумом обійнялися та попрощалися.

![1592900203527](https://api.qua.community/uploads/1592900203527_3b69e8a029.jpeg)

## Двійнята

Одного разу все ж пощастило: у лесбійської пари народилась моя дитина. Але тут на мене чекав неприємний сюрприз. Незважаючи на те, що ми домовлялись про спільне виховання, жінки прийняли рішення не пускати мене у життя малюка. Це стало переломним моментом, після якого я зрозумів: якщо я хочу стати батьком, це мають бути виключно мої діти. Я не хочу ділити батьківство з незнайомками, мені потрібно сто відсотків їх часу. Роб мене підтримав, і почався новий етап нашого життя — пошук донора яйцеклітини та сурогатної матері.

Нам допомогло агентство Circle Surrogacy. Програма в них орієнтована в першу чергу на психологічний комфорт для жінок, і це дуже важливо. Я вибрав донора біологічного матеріалу, яка була зовні схожа на Роба, аби наші діти мали спільні риси від обох батьків. Сурогатною матір’ю стала жінка з Нью-Мексико: вона заміжня, у неї вже є власні діти (це обов’язкова умова для того, щоб вступити в програму). Ми приїжджали до них з чоловіком в гості, вони теж були у нас, та й зараз продовжуємо тримати зв’язок.

На щастя, завагітніти вдалось з першого разу, і невдовзі після нашого з Робом весілля народились двійнята — Максим та Міла. Пам’ятаю той момент, коли ми привезли їх додому: я був страшенно втомлений після перельоту з Нью-Мексико і не спав дві доби, проте щастя неможливо передати словами. У нас були наші прекрасні діти.

## Папа та daddy

На перші чотири місяці я отримав декретну відпустку. Перед тим, як надати її мені, в компанії спитали, чи я є біологічним батьком дітей. Пояснив, що це некоректне питання. Я знаю, що жінок, які виносили та народили дитину з чужої яйцеклітини, відпускають до декрету без жодних уточнень — а чим чоловіки гірші? 

З самого початку я розумів, що буде непросто, що треба мати терпіння. Одностатеві сім’ї з дітьми — все ще незвичне явище для Південного Брукліну. Наприклад, коли ми приходимо до лікаря, він питає: «А де мама?». У дитячому садочку нам сказали, що ми в них перша така родина, і вони не зовсім уявляють, як правильно себе поводити. На майданчику чи в ігровій кімнаті мами трошки «напрягаються» і не поспішають заводити дружні стосунки з чоловіком, як зазвичай це роблять між собою. Коли ми з Робом стали батьками, мріяли про знайомство з багатьма іншими «дітними» сім’ями, проте не вийшло.
 
Зараз Максиму та Мілі майже чотири. Вони знають, що у родинах бувають тато і мама, але поки питань не задають. Нас з Робом вони називають «папа» та «daddy». І хоча ми офіційно одружені, Роб про всяк випадок оформив документи на усиновлення — хто знає, як зміниться законодавство і що нового придумає Трамп. У Міли є надувна лялька, яку вона кличе мамою. Іноді «дзвонить» їй по телефону, щось розповідає, жаліється на витівки Максима. Коли діти спитають, де їх справжня мама, я поставлю зустрічне питання: а що ти хочеш, щоб мама тобі дала? Чого саме ти від неї чекаєш? І я намагатимусь дати їм те саме.

Якось друг мені сказав: коли Міла стане підлітком, їй буде потрібна жінка, і жодна старша подруга чи тітка не замінить маму. Він має рацію. Проте я так відповім — добре, коли все ідеально. А якщо ні? Хіба це привід зовсім не заводити дітей, не дарувати їм любов, піклування, сімейне тепло? У світі є багато батьків-одинаків, що виховують малюків після розлучення чи смерті дружини. І ще більше — одиноких матерів. Але хто сказав, що неповна чи нестандартна родина не може подарувати дитині щастя? Для мене наші діти — це чудо, і я не уявляю без них свого життя.

![1592900203530](https://api.qua.community/uploads/1592900203530_e95f10e29a.jpeg)

!_InsideD

Дмитро Михайлов завжди мріяв стати батьком. Ще в дитинстві він грав у сім’ю та ділився з своїми планами на майбутнє — мати трьох дітей. Усвідомлення власної гомосексуальності не стало перешкодою ані для побудови міцних стосунків, ані для народження малюків. І хоча шлях до батьківства був довгим та непростим, зараз Дмитро та його чоловік Роб виховують чудових близнюків — сина та доньку.


Dmytro and Rob

Дмитро та Роб

I grew up in Poltava in a family of teachers. My parents were Soviet-style people. So, when my mom found my romantic ICQ correspondence with the boys on my computer, she asked the direct question, “Are you gay?” Back then there were no instructions on how to come out. I was scared and I was only 15. So I just said yes.

They first tried to send me to a mental hospital, but doctors said that in 2005 homosexuality was not considered to be a mental problem. Then they started beating me. My mother mostly just cried, but my father freaked out. At that time, I was going to a class with a legal component, so I turned to the Department for the Protection of the Rights of Minors of the Poltava City Council and said that my parents were beating me because I was gay. They gathered a whole meeting there; it was the first time a gay child came to them. Previously, they only worked with children from disadvantaged families. And in my case, they had to deal with a family of teachers. But my beaten face spoke for me. They invited my parents to the meeting and told them they would be deprived of parental rights if they didn't stop beating me. I temporarily moved in with my boyfriend and then my grandmother. I didn't tell my grandmother about my orientation. I just confessed that my father was beating me, and she sheltered me.

![1590042334139.](https://api.qua.community/uploads/1590042334139._5c6e08a737.jpeg)

My mother kept on thinking about what she could do for me, and she found a psychologist. She wanted to “get me fixed”. He told her that it was too late for me to get fixed, but she could try to change herself. And it helped her. Being a professor, she went to Vernadsky’s library to look for books on homosexuality. She found only one book written by sexologist Igor Kon “Moonlight Dawn”. She read this book which said it was an innate feature. 

> An American heterosexual will be happy if you confuse him with a gay man. 

It transformed her; it looked like she moved to a new stage. But she still hoped that this was a temporary time in my life and I would change my mind. And this stage lasted for 5 years. And then I took her to Berlin to an LGBT families conference. And she saw that there were not only parents who solved the problem, but also grandparents. And those problems were: what to do with homophobic neighbors when grandchildren come, how not to spoil children when they grow up in a family of two gays and two lesbians, which means they have eight grandparents. Who they are going to visit first for the holidays, etc. My mother was so impressed by this level of LGBT inclusion in the community that she finally accepted me. And I think she also understood that I could have children, and she would become a grandmother, and it was a key factor. My father couldn’t accept me; they divorced, and my mother moved to Kyiv.

In 2012 my human rights work got noticed and I was invited to the United States. It was the time of a rise similar to what we had on Maidan. The country was preparing to recognize LGBT marriages at the state level, in the meantime they were allowed only in some liberal states. I was astonished with the level of their advocacy. They inspired me to move to a different level of activism, to go to power, because it will not come to us if we do nothing. I saw the level of freedom every American had. One day a man in a woman’s dress came to Congress for a hearing, because according to his words “he felt like doing it that morning!”. And no one said a word to him.

I brought the idea of promoting inclusion in the workplace among businesses, creating a friendly clinic "Friendly Doctor", where you could get tested for HIV and get a consultation of a urologist, and also the idea of LGBT parents’ organization.

In the United States I lived with a family of two gay men. The mother of one of them was an activist in the parent movement. And in Ukraine, I offered my mother to lead a similar organization, to support other mothers with her experience and knowledge. She immediately said nothing good would come of it, parents would be afraid to participate in such an organization.

But I persuaded her to meet my boyfriend’s mother, who was ignoring his coming-out, and another gay mother in the office of Fulcrum. They stayed there for 6 hours and hardly talked. They mostly cried. The three of them started meeting each other. And then a few more mothers joined them. Mostly because of our patriarchal society, women are more involved in activism. Then we made an event and became famous; more parents joined them. They called their organization TERGO.

I continued to promote LGBT community rights. First, I came to a meeting of the Human Rights Committee to discuss the visa liberalization strategy. There was just a clause on anti-discrimination. At the end the audience could take the floor. I said, “I am openly gay. What is going on with LGBT rights?” Members of parliament blushed, they were shocked, as if the word “gay” was first heard in those walls. Even when they answered, they tried to avoid the word saying “we have no problems with these people” and so on. It was fun.

![1590042334142.](https://api.qua.community/uploads/1590042334142._2929e262cb.jpeg)

Then I made an appointment with Hryhoriy Nemyria, Chairman of the Parliamentary Committee on European Integration. We prepared recommendations on anti-discrimination, because this was one of the requirements of visa liberalization with the EU, and I offered him cooperation. He asked how he could thank me. I asked to become his assistant because it would increase the visibility of the community and give us access to parliamentary resources. He agreed. I received an attendance document and I got access to the Verkhovna Rada. It gave me access to all the meetings. Because you can get into the Parliament as a member of the general public, but it’s very difficult bureaucratically. I was invited to the Presidential Administration to give a lecture on LGBT rights in the EU, how it works there.

When we had parliamentary hearings on the visa-free regime, Nemyria called me and offered for me to speak on the anti-discrimination law. I agreed and they included me in the agenda. So I became the first and last openly gay man to speak in the Verkhovna Rada. Then there was incredible publicity, the media wrote about us, I was invited to popular TV shows, several million people saw me. I had a heated discussion with members of parliament Oleh Tyahnybok (Svoboda) and Oleksandra Kuzhel (Batkivshchyna). She shouted: “Then we won’t be able to fire a kindergarten teacher if she's a lesbian!” Well, yes, I said, this is what human rights are about. She has to meet professional standards, who cares what her orientation is?

And then in 2014 Maidain happened. I was very active; I became a media person. I became the face of the Ukrainian LGBT movement because many representatives of the community couldn’t and didn’t want to speak. I was the one who was not afraid to talk about my private life.  

I returned to the United States in 2016 when Brown University invited me to give a lecture on LGBT rights; they had a Ukrainian program. I was surprised by this university: it was located in a small town of 30,000 inhabitants, but the campus had rainbow flags on the windows; no one was afraid to openly express their orientation.

In contrast to this freedom, right-wing radicals in Kyiv destroyed the TERGO’s exhibition on Khreshchatyk. There were photos of parents with their gay, lesbian, transgender children, and short slogans, mottos that helped these parents to accept their children. Right-wing radicals destroyed posters and began threatening the community again. And there, in that liberal country, on that campus with rainbow flags on the windows, I realized that I might never see the light at the end of the tunnel in Ukraine. We were like in the Middle Ages. I will never be able to get married, have children, moreover, my life there will always be in danger. I didn’t have a boyfriend in Ukraine, so I decided to stay in the United States and seek political asylum.

My mother did not immediately believe that I would stay in America forever. But when she was once invited to Washington to present an award for human rights work, we met and I told her about my intentions in person. Then she understood. And she cried a lot. She does not plan to move to the United States. In Ukraine, she is safe, and emigration is a difficult step.

I have been thinking about organizing a Ukrainian LGBT community in the United States for a long time, since 2012, when I first visited this country. There were Russian organizations here, but there were no Ukrainian ones, although there is a community, and it is quite large. When I moved, we officially formed the first Ukrainian column in New York. Back then, we had a rift between the Ukrainian and Russian communities. Previously Russians were trying to cover all post-Soviet communities like everyone still understands Russian, let’s all get in one organization. But then Georgia left. And we had a conflict with Russians but hoped to find an understanding because we were all refugees, they ran away from Putin and his politics. But the Russians stood their ground and this made Ukrainians very angry, they almost all left the organization. There was a vacuum. There were Ukrainians, there were many of them, and there was no organization. And then, I got a few active people together and offered to organize QUA. We became a full-fledged organization in 3 years.

I moved to Washington to work in Congress, representing Ukrainian LGBTQ+ community interests. Here we submit requests, organize meetings, make panel discussions. For example, we explain how Russian propaganda works in Ukraine, how Russia finances anti-LGBT movements in Ukraine. We show these cases because Americans don’t know the problems of other countries well enough. There are not that many people lobbying for Ukraine here in Congress, and we are trying to include more of our problems in the agenda.

Not that many things in the American LGBT culture were new to me when I moved, I’ve seen them all before. But I had many negative surprises. Now there is a setback in terms of democracy because of Trump, he curtails a bunch of progressive programs. In general, American society is not as progressive as they show in the movies. In big cities - yes, but in the suburbs, it is very difficult to be openly gay. And also, there is a lot of racism, internal homophobia, stigma within the LGBT community.

![1590042334141.](https://api.qua.community/uploads/1590042334141._620a6f4840.jpeg)

But I was happy to see so many broad-minded young people; they are much more tolerant than Ukrainian youth. I think social networks shaped them. And Hollywood. TV shows, queer shows shaped them.  

I was also surprised by the hypermasculinity of LGBT people and the femininity of heterosexuals. Heterosexuals will watch a drag queen show and also want to take part in it, change clothes, adopt a part of the queer culture for fun. And LGBT culture is often represented by masculine hunks. And it breaks the pattern. In Ukraine, gays are clearly divided into tops and bottoms: either you are a hunk and pay for a date, or you are wooed and chased. Here, sometimes there is a clear distinction, but in general, people are more versatile. A hunk man can text you that today he wants to be a bottom, and vice versa. And it can be explained by the fact that the framework of freedom in the United States is much wider than in Ukraine.

I have rarely encountered homophobia, even though I know it exists here. But I did not live in villages, I have spent my time only in liberal cities. I remember in the Chicago subway, used by quite marginal and poor people (others have their cars) I was called a faggot because I had a pink backpack. There have been several such cases in my life in the United States. But I did not see any physical violence against gays. Because here the law is working, if you are violence you’ll go to prison.

Gay clubs as a phenomenon in America are becoming obsolete, people go there by force of habit. Nowadays everyone meets online: there are sex apps, dating apps. There are gay bars, clubs where drag divas perform. But offline everyone goes to regular clubs, they are mixed. Heterosexual men react perfectly well to gay dating. You approach the guy, make a compliment, he laughs and replies that he has a girlfriend. It’s so hard to tell his orientation right away. But for heterosexuals, it’s like a compliment that they got confused with a gay man, they may also talk about it on social media, like he's pleased that a man came on him.

> Only the lazy ones get married once. 

I got married here. We weren’t ready. We had a little romance in Kyiv and started here again. We decided to get married so, he could stay with me in the United States. There were close friends at the wedding, my mother also came. But very soon we realized that our experiment failed. We had never lived together before. He was 10 years younger than me and he was not ready for family life. So, we divorced. He lives in New York but we no longer communicate. 

But my motto is: Only the lazy ones get married once. The institution of the family in America is dying. No one wants to commit for a long time. Young people can have a normal romance without responsibilities and difficulties. No one wants to settle down, to get a mortgage. But I want a child, and I understand that I will not be able to cope alone. Neither morally nor financially. So the only option for me to have children is to get married. I am considering adoption. In the United States it is difficult, every child is adopted, there are no orphanages. If you want to adopt you have to get in line. There are special agencies that find families who do not want a child. They can leave an application and give the child after its birth to those who want to adopt. But there is serious competition. You have to make a presentation to the mother of a child. You have to show where the child will live, where s/he will study, what room you have for the child, how much you earn. There are no restrictions for gay couples; the conditions are the same as for hetero couples. The only discrimination you may face is that you have to be approved by the mother and children's services. Also, if the supervisor is a homophobe, they can check the couple more meticulously. But this is just my opinion, I have never heard of such a form of discrimination. It may also depend on the state.

We plan to make a film about our organization. We want to tell about Ukrainian gay families in the United States. I want to show families who moved here to have children. I want to show what cool and talented people left Ukraine because it does not allow them to live with their families and raise their children. Ukraine has a chance to get closer to the level of US freedom. Ukrainians have European values which are stronger than those of some EU residents. The problem is in the Russian propaganda of "family values", which is heard everywhere. When Ukraine follows the European path, Ukrainians will become tolerant very easily and quickly.

![1590042334140.](https://api.qua.community/uploads/1590042334140._f088d06dc7.jpeg)

1590042334138.

Bogdan was the first openly gay man to speak in Ukrainian Parliament; he turned his homophobic mother into an LGBT activist, was inspired by the example of the United States, and created friendly services for the community in Ukraine. He moved to the United States, where he got married and divorced, and now, together with his community of Ukrainian gays, he defends Ukrainian LGBTQ+ community interests in the US Congress.


Богдан був першиим відкритим геєм, що виступав з трибуни Верховної Ради, зробив з гомофобної мами ЛГБТ-активістку, надихнувся прикладом США та створював в Україні френдлі-послуги для спільноти. Переїхав до США, де одружився та розлучився, а зараз, разом з власною спільнотою українських геїв, відстоює інтереси України в американському Конгресі. 

2020-06-13 23.09.23

Bogdan Globa

Богдан Глоба

## My Coming Out Story. 
It was 2014, and the Euromaidan protest movement was underway. My husband and I supported the movement and donated $1,000 to it because we believed that Ukraine should join Europe in a bid for economic and political stability. When people are poor and hungry, they are angry, and they cannot be bothered to care for gay pride and LGBT rights, but on the contrary, they can only get annoyed with those causes.
At the same time, our anniversary was approaching (we mark two of them: when we first met and when we started living together), and we decided that we wanted to get married in Denmark.
We bought an apartment in Kyiv and completed a renovation. A few weeks later, Dima's parents arrived, but they did not know what was in store for them - that we had decided to come out. Fortunately, the process went quickly, and Dima's mother told him to call me - and that is how she and I were first introduced.

## Hopes and Reality. 
I was very inspired by Dima’s experience and hoped that my coming-out with my parents would go smoothly as well. I knew there was no guarantee, but I was determined to go through with it. I was concerned about my mother's health, so I surreptitiously gave my parents a calming herbal tea, and drank some myself. Sadly, things did not go the way I wanted and hoped them to at all. Despite being a gay man myself, I still had preconceived notions and thought that my mother would accept me easier than my father, and in any case thought that I would survive unscathed if my parents did not accept me. However, everything turned out completely wrong. My mother said a lot of unpleasant things, and when I told her that several of my friends from my home town knew about me and that both my partner and I want to have children, that did not help at all. It all boiled down to "What will people say?!" This phrase gnawed at me from the inside for many years. My parents then said they wanted to leave and go home, so they did so immediately. I did not go to my parents’ for New Year's Eve that year because my father said that it would be easier on my mother if I did not visit for a while.

I had a healthy relationship with my sister, who is ten years younger, and I told her long before I told my parents. However, when they returned back home, they managed to turn her against me and we stopped talking for a while. I suppose she was still a teenager and that it was easy to manipulate her since she was living under our parents’ roof. After this debacle, I rarely spoke to my father by phone and did not speak to my mother at all.
![Крым Весна 2011 168](https://api.qua.community/uploads/Крым_Весна_2011_168_3c444e5512.jpeg)

## "Sasha from Canada". 
In January 2015, my good friend Sasha, who lived in Kyiv, was killed in his apartment. I liked Sasha because he was incredibly open, and at the same time so confident, a feature that I lacked so much. One could immediately identify him as a gay man, as it was hard not to notice. For me, he was like a breath of fresh air; he was a little provocative, always cheerful and very smart. My partner Dima and I told him about our plans to get married, and Sasha was profoundly serious about becoming our witness.
He returned to Kyiv from Canada, where he was a citizen, to take care of his mother, to whom he had come out a long time before. Sasha was killed in his apartment by three man, who first taunted him and finally strangled him. He was 44 years old, around 5'1", about 130 lb. He had just landed an excellent and respectable job and bought himself a new phone and a watch. He had started dating a guy, but I never met him since Sasha said that the guy was shy and discreet. After several dates, Sasha invited the guy to his apartment when Sasha’s mother was not at home. Unfortunately, the truth was that the guy in question was not gay at all - he was an actor who played a sinister role. When Sasha invited him home, he let two more men into the apartment, who robbed and then killed him.The perpetrators were caught and Sasha's older brother sat as a member of the court; the criminals offered him a bribe to dismiss the case and showed absolutely no regret over what they did.

The idea of Dima and I getting married on the 10th anniversary of the day we met fell apart. I learned about the tragic event from common friends the same day that it happened. The next day I took a day off and went to Sasha's house to verify this unbelievable tragedy for myself. I took photos of the documents left by the investigators and posted them on social media - because no no one who knew him could believe that he was gone.
The call before the flight

At that time, Dima and I were already planning a vacation and had tickets to Istanbul, Turkey at the end of February 2015. We had planned this trip long in advance, when Sasha was still alive and well. In the evening on the day before the scheduled departure, my mother suddenly called me. I could not understand what was happening, because up until then I had always only talked to my father. My mother told me to "get back home by tomorrow." I told her I could not because I had plane tickets to Istanbul for the next day, and “back home” was 350 miles away . I asked her what had happened, but she would not answer. I thought something had happened to my father and asked to speak to him, but it turned out that he was fine. On the phone, he said "listen to your mother" and would not tell me what if anything had happened. Given that both were obviously alive and well, and spooked by the tone of my mother’s voice, I decided to go ahead with the Istanbul trip as planned. To say that the vacation was a failure would be an understatement, because all during the trip all I could think was about Sasha and my mother.

Eventually, my mother succeeded in turning my father against me entirely. After that, my father only called me once, when he was drunk - and naturally, that was an unpleasant call. Among other things, he said to me that "We are ashamed to go about our town and look people in the eye." From that moment, I stopped talking to my father as well, with the exception of September 2015, when he was diagnosed with lung cancer and called to ask me for money - which I gave to him out of money he and my mother had given me a few years before.

## Marriage in Denmark
2016 saw the ten year anniversary of Dima and I moving in together - the ten year anniversary of our first date had gone and went during the tragedy with Sasha’s murder. We decided that we did not want to postpone our wedding any longer. Sasha should have been our witness, but life is unpredictable and disasters happen every day, and no one knows what will happen tomorrow. We felt that we had to live in the moment and to do what is important here and now. We made preparations and, in January 2016, we took a week’s vacation and got married in Denmark on Aero island. It was a very happy and exciting event. We had lived together for ten years and nothing had changed, with the exception of a piece of the paper certifying that we were married, but we were incredibly happy and filled with emotions - the light at the end of a long and dark tunnel, a breath of fresh air. There was only the two of us at our ceremony.
![2016-01-27 Aero - Wedding Day 007](https://api.qua.community/uploads/2016-01-27_Aero_-_Wedding_Day_007_4ec40805d9.jpeg)

## Father
In the summer of 2016, I had a nervous breakdown while watching The Big Short, a 2015 movie about the 2008 financial crisis. I started to shake and could not calm down, as if I got cold chills and could not warm up. At work, I became extremely nervous, irritable, and emotional - something I regret now.

My father came to Kyiv for his lung cancer treatment and we met for the first time in years. I took him along Khreshchatyk (a famous street in downtown Kyiv) then through the streets of the city downtown, and finally to the Potbelly House restaurant (the original Puzata Hata), where I gave him more money for the treatment. He was very excited and constantly recalled distant relatives and ancestors, probably because I was making a family tree; I wrote down all he said on my smartphone. We spent almost 6 hours together, and when I brought him to the train station, we hugged and said goodbye. That was the last time I saw him as he was already in Stage III of his cancer.

When my father returned home, he got worse, and a few days later while at home he lost his mind. He spoke nonsense, and sometimes was disoriented or became aggressive. The doctors said that the cancer had metastasized into the blood system and that death was imminent.
I started having panic attacks, convulsions, muscle twitches, and irregular heartbeat. Dima and his parents, my older cousin (who lived in Odessa at the time) and a few friends to whom I am very grateful were my source of moral support.

My mother called me for the first time in years and told me what my younger sister already had about his condition, and said that I should go see him before he died. I however could not - I was so tense and anxious that I did not know what to expect from myself. I was afraid of what he - not realizing and not understanding himself - could tell me before his death. He could have told me something that would stay with me and cripple me forever. My mother called again once or twice, but I did not go to see my father before his death in early September 2016. I went to the funeral and since then my mother and I began to communicate again - at which time I told her that I got married to Dima.

Thanks to my profession, my husband and I were able to move to the United States. [Below is a link](https://youtu.be/3_L-mA2MXTU) to a short interview about my story and how we live here. This video is part of the BROTHER project - a film which collects multiple real stories like mine into one about the choice between love and family, why people from post-Soviet countries have to make this choice more often than others, why they emigrate to other countries, and how they feel there. Subscribe and follow the news on Facebook, Instagram, and Web page of the project.
 
> In Kyiv I was a big fish in a small pond, here I am a small fish in a big one.
 
I made extremely good money back in Kyiv, comparable to a US salary, because I was one of only a few specialists in Ukraine at the time with experience in costly equipment for Data Centers. I was both a pre-sale and a post-sale engineer who set up that equipment, provided support, gave presentations at various IT conferences, and conducted training for our partners. But, as they say, money does not equal happiness. I wanted a change and I wanted to live in a society where I should not have to hide that I am married to a man.

Emigrating to another country is an exceedingly difficult task. Also, unfortunately only few people can take root and settle in their new home country. When you have already gained some recognition back in your native country, and you emigrate, in your new home you have to prove yourself, you do not know anyone, you do not have a Western education, and you have an accent. All that makes the transplantation very difficult, and this little paragraph could not possibly describe every problem faced by the immigrant - but everything is possible if you try hard!

Here people do not draw a line between same-sex and heterosexual couples. And you know what? The percentage of straight people as part of the population has not decreased - it is just that everyone lives together happily. And that is great!
![IMG_2058](https://api.qua.community/uploads/IMG_2058_6001bd7fd5.jpeg)
 
## How would it be in Ukraine?
Dima and I bought an inflatable air-couch and walked to Lincoln Park to lay down under a tree. Dima sat down to read his book on one side of the couch, and I lay down on the other to put my legs on top of his, pulled my cap over my face and snuggled. After 10 minutes, a little girl of about 5 came up to us, and I heard her parents say “Do not disturb them, you see these guys are resting!”
“I also want to sit on that thing!” said the little girl.

I was half asleep with my cap over my face and I was dearly hoping that this conversation was not about us. Dima noticed the girl and shook me awake, at which the girl's parents apologized: “She really wants to sit on your inflatable couch,” they said.
I got up and told the little girl to take my place on the couch. The girl smiled and happily jumped on the couch, only to jump off it half a minute later and run towards something else that caught her attention. Her mother yelled after her: “What should you say?” “Thanks!” shouted the little girl mid-run.

The girl's parents apologized for the inconvenience once again. The girl disappeared from our sights with joyful cries towards her new adventure, and I lay down again, put my legs on Dima's, and pulled my cap over my face. Before falling back asleep, for a moment I thought what if at the age of 5 I had seen that that two men could be together and that that was OK, I would have known that my parents would love me the way I was no matter what.


IMG_1549

Damien was born in a small town in the Kherson region of Ukraine and graduated with a degree in Computer Systems and Network Engineering from the Kherson National Technical University. He always knew that he was into guys for as long as he could remember, but very quickly realized that he should hide it. Damien first moved from his parents’ home to Kharkiv, where he met his future husband, and ten years later they were married in Denmark. From Kharkiv, the couple moved first to Kyiv, and from there to the United States.


Дем'єн народився у маленькому містечку Херсонської області і здобув вищу освіту з комп’ютерних систем та мереж у Херсонському Національному Технічному Університеті. Він завжди знав що йому подобаються хлопці скільки себе пам’ятав, але дуже швидко збагнув що йому краще те приховувати. Спочатку він переїхав від батьків до Харкова, де зустрів свого майбутнього чоловіка, десять років по тому вони уклали шлюб у Данії. З Харкова вони переїхали спочатку до Києва, а звідти до США.

2020-07-23 22.38.22

Damien and Dmytro

Дем'єн та Дмитро

Я уехал из России в США пять лет назад. Это был вынужденный осмысленный шаг. Страх жить в путинской стране был сильнее предполагаемых иммиграционных проблем. Помню, как в первые дни после переезда друзья водили меня по Нью-Йорку и предложили перекусить в одном из кафе. «Ларч или мидием?», - спросила новая подруга Лена, указывая на какой-то напиток. Я не понимал, что значат эти слова и мне было стыдно прямо об этом сказать. Выбрал первое, кажется, так и сказал – «первое». 

Чтобы уехать в чужую страну после сорока лет с нулевым уровнем иностранного языка, требовалась не смелость, а определенный уровень отчаянья. Кажется, я не совсем понимал, во что ввязываюсь, но, оглядываясь назад, четко могу сказать, что решение уехать, было правильным. 

![118792383_2728925730708902_1836627450566667087_n](https://api.qua.community/uploads/118792383_2728925730708902_1836627450566667087_n_c13c5fcd0d.jpeg)

Я поступал на журфак, когда слова «перестройка» и «гласность» еще не потеряли смысл. Получил диплом, когда имя Путина еще не звучало на федеральном уровне в России. Я успел поработать в журналистике в допутинские времена, когда на телевидении мы писали тексты шариковой ручкой, а цензура была исключительно внутриредакционным делом. Именно с цензурирования СМИ Россия начала превращаться в тоталитарное государство. Некоторые до сих пор убеждены, что Путин рифмуется с демократией, другие напротив рады, что ВВП исповедует авторитарный режим правления. И то, и другое – от плохого образования. Не может в современном мире свободный грамотный народ желать, чтобы им управлял некто в течение двадцати лет. Если такое происходит, то либо люди несвободны и плохо образованы, либо президент захватил власть и превратился в диктатора. Впрочем, всё взаимосвязано, если хочешь сидеть на троне до самой смерти, - преврати своих подданных в идиотов. 

![118830147_695902504471593_111560376686174604_n](https://api.qua.community/uploads/118830147_695902504471593_111560376686174604_n_590f1e349c.jpeg)

Корни российской гомофобии – не в церковных текстах. Религиозными стандартами часто прикрываются даже атеисты. Российское общество не любит гомосексуалов, потому что моду задают криминальные стандарты. В стране миллионы людей прошли через тюрьмы и лагеря, кажется, у каждого есть знакомый, который на собственной шкуре прочувствовал народную мудрость – «от сумы и от тюрьмы не зарекайся». Криминальная эстетика с ее действительно извращенными правилами давно выбралась на волю. Отсюда, к слову, и бешеная популярность шансонной музыки в России. В общем, Путину было на что опереться, когда он со товарищами решил возвести гомофобию в ранг национальной идеи. 

Когда человек контролирует основные средства массовой информации в стране, то ему не составляет труда внушить обывателю самую абсурдную мысль. Чипирование, которое некоторые странные граждане боятся в связи с коронавирусом, фактически уже состоялось – миллионы людей отучили критически мыслить. Достаточно было несколько раз провести по телевизору параллели между гомосексуальностью и педофилией, чтобы у многих в мозгах образовались своеобразные причинно-следственные связи. Противостоять государственной пропаганде, а это была именно она, очень сложно, особенно, в отсутствии сплоченного ЛГБТ-сообщества. 

> Мне иногда кажется, если бы я не был геем, то меньше понимал бы свободолюбивый дух украинцев.   

Думаю, важно осознать, что для действующей российской политической элиты и натравливание большинства на сексуальные меньшинства, и захват Крыма, и создание образа врага (будь то Украина или США) – преследуют одну единственную цель: стремление удержать власть. Когда перестает срабатывать один стратегический план, создается другой. После того, как все устают говорить вначале о геях, а потом об украинцах, Путин начинает тупо переписывать Конституцию. Проблема лишь в том, что отработанные темы, переставая выполнять возложенные на них политические задачи, продолжают жить в умах обычных людей. Дорога от популярности в России псевдолесбийского дуэта «Тату» до закона, который многие называют «О запрете гей-пропаганды» заняла 6 лет. В 2007 году группа поддержала проведение гей-парада в Москве, а в 2013 году Путин подписал запретительный закон. А позже одна из солисток даже отметилась гомофобными высказываниями. Боюсь, что обратный путь – от дремучести к относительной цивилизованности и неагрессивному восприятию однополых отношений займет десятилетия. Смогут ли когда-нибудь украинцы и русские прийти хотя бы к нейтральному восприятию друг друга… Слишком много убитых людей. Кажется, эта межнациональная вражда при нашей жизни уже не прекратится. Мы можем лишь выстраивать межличностные отношения, постоянно держа в уме, что все мы перетравмированы и в любой момент можем быть непонятыми. 

Моя личная история иммиграции развивается менее успешно, чем мне бы хотелось. Я уезжал за безопасностью, но неожиданно оказался в трамповском государстве, в котором права иммигранта превращены в фикцию. Уже пять лет ожидаю интервью с иммиграционным офицером. Процедура получения убежища при нынешней американской власти превратилась в игру с непонятными правилами. В этом году особенно ярко осознал, насколько невежественно в большинстве своем русскоговорящее сообщество в США. Оказывается, можно было уехать с постсоветского пространства в демократическое государство, чтобы продолжать смотреть российское телевидение. Неприятно от того, что «наши люди» в большинстве своем гомофобы, расисты и запутинцы. Они привозят свои дремучие взгляды на мир в Нью-Йорк и бережно хранят их всю жизнь. Теперь для меня очевидно, что электорат российского президента и Трампа исповедует схожие ценности. 

В России меня убивали, арестовывали, держали в СИЗО, увольняли с работы… Все это происходило только потому, что я не такой, как все, только потому, что родился гомосексуалом. Когда работал в Правительстве Москвы, начальство даже закрывало глаза на то, что я ходил на оппозиционные митинги. Мне не смогли простить интервью, которое дал одному из изданий в 2013 году. Мне не простили честный рассказ о проблемах, с которыми ежедневно сталкиваются ЛГБТ-люди в России. 

Когда слышу фразы в адрес иммигрантов, вроде «да кому вы там нужны?», то всегда вспоминаю, что никому не был нужен в родном государстве. 

![118820044_645018399755026_5396714950093233379_n](https://api.qua.community/uploads/118820044_645018399755026_5396714950093233379_n_073c15f0f9.jpeg) 

По крайней мере, сейчас я живу открыто с любимым человеком – это дороже всех мифических обещаний, которые слышал за 40 лет от российских правителей. У нас одна жизнь – в какой-то момент решил, что не хочу провести ее в бесконечной борьбе. 

Я перебрався з Росії до США п’ять років тому. Це був вимушений осмислений крок. Страх жити у путінській країні був сильнішим за усі імміграційні проблеми. Пам’ятаю, як в перші дні після переїзду друзі водили мене вулицями Нью-Йорка і запропонували перекусити в одному кафе. «Лардж о мідіем?», – запитала нова подруга Єлена, вказуючи на якийсь напій. Я не зрозумів, що означають ці слова і мені було соромно прямо про це сказати. Вибрав перше, здається, так і сказав – «перше».

Аби перебратися до чужої країни після сорока років з нульовим рівнем знання іноземної мови, потрібна не сміливість, а вже певний рівень відчаю. Здається, я не зовсім розумів, у що вплутуються, та, озираючись назад, чітко можу сказати, що рішення виїхати було правильним.

![118792383_2728925730708902_1836627450566667087_n](https://api.qua.community/uploads/118792383_2728925730708902_1836627450566667087_n_c13c5fcd0d.jpeg)

Я поступив на журфак, коли слова «перебудова» та «гласність» ще були у всіх на вустах. Отримав диплом, коли ім’я Путіна ще навіть не згадувалося на федеральному рівні в Росії. Я встиг попрацювати в журналістиці у допутінські часи, коли на телебаченні ми писали тексти кульковою ручкою, а цензура була виключно внутрішньоредакційною справою. Саме із цензуруванням ЗМІ Росія почала перетворюватися на тоталітарну державу. Дехто досі переконаний, що Путін римується з демократією, інші навпаки раді, що ВВП сповідує авторитарний режим правління. І та, й інша думки – від поганої освіти. Не може в сучасному світі вільний освічений народ бажати, аби ним керував хтось один протягом двадцяти років. Якщо таке відбувається, то або люди невільні і погано освічені, або президент захопив владу та перетворився на диктатора. Втім, все взаємопов’язано: якщо хочеш сидіти на троні до самої смерті – перетвори своїх підданих на ідіотів.

Коріння російської гомофобії – не в церковних текстах. Релігійними стандартами часто прикриваються навіть атеїсти. Російське суспільство не любить гомосексуалів, адже моду диктують кримінальні стандарти. У країні мільйони людей пройшли через тюрми і табори, здається, у кожного є знайомий, який на власному досвіді відчув народну мудрість – «від суми та від тюрми не зарікайся». Кримінальна естетика з її справді збоченими правилами давно вибралася на волю. Звідси, до речі, і шалена популярність шансонної музики в Росії. Загалом Путіну було на що обпертися, коли він з товаришами вирішив вивести гомофобію в ранг національної ідеї.

Коли людина контролює основні засоби масової інформації в країні, то вона без будь-яких зусиль здатна вселити обивателеві найабсурднішу думку. Чіпування, якого деякі дивні громадяни бояться у зв’язку з коронавірусом, фактично вже відбулося – мільйони людей відучили критично мислити. Варто було кілька разів провести по телевізору паралелі між гомосексуальністю та педофілією, аби у багатьох в мізках утворилися своєрідні причинно-наслідкові зв’язки. Протистояти державній пропаганді (а це була саме вона) дуже складно, особливо, за відсутності згуртованої ЛГБТ-спільноти.

> Мені іноді здається, якби я не був геєм, то менше розумів би волелюбний дух українців.

Дуже важливо усвідомити, що для чинної російської політичної еліти нацьковування більшості на сексуальні меншини, захоплення Криму, створення образу ворога (чи то Україна, чи США) переслідують одну-єдину мету – прагнення утримати владу. Коли перестає працювати один стратегічний план, створюється інший. Після того, як всі втомлюються говорити спочатку про геїв, а потім про українців, Путін починає тупо переписувати Конституцію. Проблема лише в тому, що відпрацьовані теми, перестаючи виконувати покладені на них політичні завдання, продовжують жити у головах звичайних людей. Шлях від популярності в Росії псевдолесбійского дуету «Тату» до закону, який багато хто називає «Про заборону гей-пропаганди», зайняв шість років. У 2007 році група підтримала проведення гей-параду в Москві, а в 2013 році Путін підписав заборонний закон. Згодом одна із солісток навіть відзначилася гомофобними висловлюваннями. Боюся, що зворотний шлях – від дрімучості до відносної цивілізованості та неагресивного сприйняття одностатевих стосунків – займе десятиліття. Чи зможуть колись українці та росіяни прийти хоча б до нейтрального сприйняття один одного?.. Занадто багато убитих людей. Здається, ця міжнаціональна ворожнеча за нашого життя вже не припиниться. Ми можемо лише вибудовувати міжособистісні стосунки, постійно тримаючи в голові, що всі ми перетравмовані і будь-якої миті можемо втратити розуміння один до одного.

![118830147_695902504471593_111560376686174604_n](https://api.qua.community/uploads/118830147_695902504471593_111560376686174604_n_590f1e349c.jpeg)

Моя особиста історія імміграції розвивається не так успішно, як би мені хотілося. Я їхав за безпекою, та несподівано опинився у трампівській державі, в якій права іммігранта перетворилися на фікцію. Уже п’ять років я очікую на інтерв’ю з імміграційним офіцером. Процедура отримання притулку за нинішньої американської влади перетворилася у гру з незрозумілими правилами. Цьогоріч особливо яскраво усвідомив, наскільки здебільшого неосвічене російськомовне співтовариство в США. Виявляється, можна було виїхати з пострадянського простору в демократичну державу, аби продовжувати дивитися російське телебачення. Неприємно від того, що «наші люди» у переважній більшості гомофоби, расисти та запутінці. Вони привозять свої дрімучі погляди на простори Нью-Йорка і дбайливо плекають їх протягом усього життя. Тепер для мене очевидно, що електорат російського президента та Трампа сповідує схожі цінності.

У Росії мене вбивали, арештовували, тримали в СІЗО, звільняли з роботи... Все це відбувалося тому, що я не такий, як усі, лише через те, що народився гомосексуалом. Коли працював в уряді Москви, начальство навіть закривало очі на те, що я ходив на опозиційні мітинги. Мені не змогли пробачити інтерв’ю, яке дав одному з видань у 2013 році. Мені не пробачили чесної розповіді про проблеми, з якими щодня зіштовхуються ЛГБТ-люди в Росії.

Коли чую фрази на адресу іммігрантів на кшталт: «Так кому ви там потрібні?» То завжди згадую, що нікому не був потрібен у рідній країні.

![118820044_645018399755026_5396714950093233379_n](https://api.qua.community/uploads/118820044_645018399755026_5396714950093233379_n_073c15f0f9.jpeg)

Принаймні, зараз я живу відкрито з коханою людиною – це дорожче всіх міфічних обіцянок, які чув протягом 40 років від російських правителів. У нас одне життя – і якоїсь миті я вирішив, що не хочу провести його в нескінченній боротьбі.

118788043_642759906638851_6231040505222759834_n

Мне 46 лет. Единственное, о чем я жалею, - то, что в школе выбрал для обучения немецкий язык, а не английский.

Мені 46 років. Єдине, про що я шкодую, – це те, що в школі обрав для вивчання німецьку мову, а не англійську.

118831186_588401761827874_1857309230165612364_n

Aleksandr Smirnov

Олександр Смірнов

## In search of my city
In the 90s, I was a student at Kyiv-Mohyla Academy and dreamed of continuing my education outside of Ukraine. I could not afford to pay for my studies at a foreign university, so I was regularly looking for academic scholarships and grants. After the summer program in Prague, I took an internship in Canada, and got there just a couple of days before the terror attacks on the twin towers in New York. The next “stop” was Bologna, Italy, where I got a full scholarship  to study at Johns Hopkins University. It is an American university with branches in different countries, and in a year, I continued my studies in Washington, DC. The capital of the United States still means a lot to me. It's a place where it all started. There I felt adult and independent, and began building a career at the International Monetary Fund.  In DC, I made new friends, and I still keep in touch with them.

![1592900684881](https://api.qua.community/uploads/1592900684881_b5ffe9c1f4.jpeg)

Soon my parents moved to the United States: they were fortunate to win a green card in the diversity lottery and settled in Miami. So, I realized that it was time to talk openly with them. I have already come out to my friends and sister and had a positive experience, but I could not immediately find an understanding with my parents. They reacted negatively at first and stopped talking to me for six months. However, I had my way of escaping from uneasy feelings. The next morning, I jumped on a plane and flew to Paris to study at HEC business school. Most of my efforts were directed to master the curriculum; there was little time for reflection.

> Family for the citizen of the world. 

## A meeting that changed everything
Moving to Paris, I had no plans to return to the United States, so my friend and I decided to take a two-week trip through California before my departure. We arrived in San Francisco and went inland. We camped out in national parks, enjoying the scenery. At the end of our trip, my friend offered to stay in Palm Springs: it is a small town - an oasis in the desert near Los Angeles. There, we went to a gay bar and met a group of friends that came for a weekend to celebrate the birthday of one of their friends. That’s how I met Brian, my future husband.
I liked him right away. I even did something crazy: on the last night before departure, I left my friend in San Diego, our departure point, and rushed to Los Angeles to see Brian again. I spent 5 or 6 hours in Sunday night traffic, and had to catch a return flight at 7 am the following day. There was a huge chance I could miss it, but I didn’t care.

![1592900684889](https://api.qua.community/uploads/1592900684889_c19d7690c5.jpeg)

This meeting changed my plans: after a year in Paris, I participated in an exchange program in Los Angeles to be with Brian. We immediately moved in and started living together. He supported my career ambitions, moved with me to the UK and Hong Kong, where I got a job, but in the end, we decided to settle in the US and start a family.
 
## A child
In 2014, when same-sex marriage in the United States finally became legal, Brian and I got married. The wedding took place in Palm Springs, the town where we met. We also decided to stay there for paternal leave after the birth of Declan. We always knew that at the age of 35 we would try to become parents - and it worked out. Our friend had twins who were born through surrogacy, and he helped us with this process.
At first, it seems very difficult to figure out what to do and in which order. Also, having a child through surrogacy is very expensive. The final cost of the service depends on many factors, but the bill starts at 80 thousand dollars. We were quite lucky and everything worked out after the first try, but it is not always the case. Some of our acquaintances had several attempts, and paid over 250 thousand.

We were not looking for a surrogate mother through an agency, which helped us save a little money. The situation was comical and tragic at the same time: the friend who became the father of twins simply wrote on his Facebook page that Pavlo and Brian were looking for a surrogate. And he tagged us in his post! We were shocked, because we hadn’t told anyone about our plans yet, and weren’t ready to announce them publicly. However, it worked - we found our amazing carrier in a few hours. There are groups of women who experienced the joy of motherhood and were willing to give this gift to those who cannot have give birth themselves. Surrogacy isn’t only attractive to gay couples - plenty of heterosexual parents struggle to conceive and carry a child on their own.  When we came to the clinic, we saw mostly straight couples there: for them, it was the last chance to become parents.

The clinic had an anonymous egg bank. It was small, about 30 profiles. They offered a wide range of health information and genetic characteristics but didn’t reveal the identity of donors. Brian and I printed out the profiles in two copies; each chose three best candidates. One profile was selected by both of us and that’s the one we decided to go with. I know some couples choose to go the open route, interview them via Skype, talk to them, but that wasn’t important to us.
When we found a surrogate to carry the baby, our lawyer prepared a detailed contract with all the nuances. In the later stages of the pregnancy, she took this document to the judge to obtain a pre-birth order for us. The contract states that the surrogate mother has no genetic relationship with the child; she does not plan to raise this child and receives compensation for being a surrogate. Her husband also agrees to the terms of the contract, so we have all the responsibility for the child. The judge issued an order that puts both of our names on the birth certificate as parent 1 and parent 2. This is the ideal situation, as it doesn’t require an adoption procedure by either intended parent. 

Brian and I were present at the birth. The was delivered through a C-section, and we were in the operating room. We could even choose music, so our son was born to Beyonce’s song. After the first tests, the newborn was immediately given to us.
 
![1592900684887](https://api.qua.community/uploads/1592900684887_41da71c164.jpeg)

## New life
Of course, we had old friends and acquaintances, but when you have a child, it is difficult to see each other often. You can’t just decide and come somewhere in the evening, because you have to put your son to bed. We made several attempts to go to dinner, leaving the baby with the nanny, but still could not relax and thought about him all the time. A couple of times a year we bring Declan to Brian’s parents and go on a weekend trip to New York - this is our main chance to reconnect with our pre-parenthood days. 
My relationship with my parents has improved: they adore their grandson and are always happy to see him. We fly to see them in Miami even more often than they come to us - we are very mobile and travel with the baby since his birth. The first flight took place when Declan was only four days old. He was born in Cincinnati, Ohio, and we flew with him to Palm Springs, CA immediately after the discharge from the hospital. We were worried that such a little one would not be allowed on the plane, but there were no problems. The caring flight attendants even offered Brian and I a cocktail at 9 a.m. when they saw that we were tense and nervous young parents travelling with a newborn. 
 
Gay couples with children are not very common, so when we are all together people pay attention to us. Fortunately, most people in Los Angeles are fairly progressive and their reaction is usually great. There were times when we met Hollywood stars: once we saw Reese Witherspoon, who dropped her bag on the ground, ran to Declan and told us she thought he was very cute. 
Sometimes people ask awkward questions like - who is the real father out of you two? And where is the mom? I understand that this is not necessarily intentional, people are still not used to it. It is important to respond to such questions calmly and with conviction. Declan is 2.5 years old now, and if such questions bothered me, he would notice and start suspecting that there was something wrong. I calmly respond, “We are both his father.” Another issue is that fathers usually take care of their children less often than their mothers, so I sometimes hear such comments like: “Aren’t you a good husband, babysitting your son while your wife can relax!” Dads don’t babysit - they parent. Everything takes time. There is an increased visibility of all types of families in the media and I believe that soon society will stop thinking in cliches and become more open to any kind of family.

![1592900684884](https://api.qua.community/uploads/1592900684884_96a79d76e9.jpeg)

## У пошуках свого міста

У 90-х роках я був студентом Києво-Могилянської академії і мріяв продовжити освіту за межами України. Я не мав змоги платити за навчання у закордонному вузі, тому постійно шукав можливість учитись безкоштовно. Після літньої програми у Празі поїхав на стажування до Канади — дістався туди буквально за пару днів до терактів у Нью-Йорку 2001 року. Наступною «зупинкою» була італійська Болонья, де я отримав місце в Університеті Джона Хопкінса. Це американський вуз, що має відділення у різних країнах, і за рік я продовжив навчання у Вашингтоні. Столиця США й досі багато значить для мене: тут я став на ноги, відчув себе дорослим і самостійним, почав будувати кар’єру у Міжнародному валютному фонді. У Вашингтоні знайшов нових друзів, з якими і досі підтримую зв’язок.

> Сім’я для громадянина світу. 

Невдовзі до Штатів переїхали мої батьки: їм пощастило виграти грін-карту, і вони оселились у Майамі. Так я зрозумів, що прийшов час відверто з ними поговорити. Я уже робив камінг-аут перед друзями та сестрою і мав позитивний досвід, а от з батьками розуміння відразу знайти не вдалось. Вони відреагували негативно і на півроку перестали зі мною розмовляти. Проте я мав звичний спосіб тікати від важких почуттів — наступного ранку стрибнув у літак і полетів до Парижа, де на мене уже чекало місце у міжнародній бізнес-школі. Всі сили були кинуті на освоєння навчальної програми, часу на рефлексію не залишалось.

![1592900684881](https://api.qua.community/uploads/1592900684881_b5ffe9c1f4.jpeg)

## Знайомство, яке все змінило

Переїжджаючи до Парижа, я не планував повертатись у США, тому ми з другом вирішили наостанок влаштувати двотижневу подорож Каліфорнією. Прилетіли у Сан-Франциско і поїхали вглиб штату — жили переважно в наметах у національних парках, роздивлялись краєвиди. Наприкінці нашої поїздки друг запропонував зупинитись у Палм-Спрингс: це невеличке містечко — оаза у пустелі неподалік від Лос-Анджелесу. Там ми пішли у бар і познайомились з компанією, яка приїхала на вікенд святкувати день народження одного з хлопців. Так я зустрів Брайана — свого майбутнього чоловіка. 

![1592900684889](https://api.qua.community/uploads/1592900684889_c19d7690c5.jpeg)

Він одразу запав мені у душу. Я навіть наважився на божевільний вчинок: в останню ніч перед відльотом залишив друга у Сан-Дієго, звідки ми мали прямувати додому, і помчав у Лос-Анджелес ще раз побачити Брайана. Я витратив на дорогу годин 5 чи 6, а о сьомій ранку у нас уже був літак. Був величезний шанс не встигнути, проте це не мало значення.

Ця зустріч змінила мої плани: відучившись рік у Парижі, я за програмою обміну знайшов місце у Лос-Анджелесі, щоб бути разом із Брайаном. Ми одразу з’їхались та почали спільне життя. Він підтримував мої кар’єрні амбіції, переїжджав зі мною і до Великобританії, і до Гонконгу, де я отримував роботу, але зрештою ми прийняли рішення «осісти» в США та планувати сім’ю. 

## Дитина

У 2014 році, коли в Штатах уже були легалізовані одностатеві шлюби, ми з Брайаном одружились. Весілля зіграли у Палм-Спрінгс — містечку, де відбулось наше знайомство. Його пізніше обрали і для декретної відпустки після народження Деклана. Ми завжди знали, що приблизно у 35 років будемо пробувати ставати батьками — так і вийшло. Наш друг мав двійнят, що народились через сурогатне материнство, і допоміг розібратись у цьому процесі. 

Спочатку здається, що це дуже складно, ти не знаєш, з чого починати й куди бігти. До того ж, народити дитину за допомогою сурогатної матері — дуже дорого. Остаточна вартість послуги залежить від багатьох факторів, проте сума буде не меншою 80 тисяч доларів. Щастя, коли все виходить з першого разу, але це буває не завжди — у одних наших знайомих було кілька спроб, і чек дійшов 250 тисяч. 

Ми шукали сурогатну маму не через агентство, що допомогло трохи зекономити. Ситуація була комічною й трагічною водночас: той друг, який став батьком двійні, просто написав у себе на сторінці в фейсбук, що Павло та Брайан шукають жінку для народження дитини. Ще й тегнув нас! Ми були шоковані, адже ще нікому не говорили про свої плани і не були готові публічно про них заявляти, проте це допомогло — уже за кілька годин ми мали кандидатку. Є цілі групи жінок, що пізнали радість материнства і вирішили подарувати її тим, хто не може народити звичним способом. Це не обов’язково мають бути гей-пари, адже і у гетеросексуальних не завжди виходить виносити дитину. Коли ми приходили в клініку штучного запліднення, бачили там переважно гетеросексуальні подружжя: для них це було останнім шансом стати батьками.

Клініка мала власний банк донорів яйцеклітин — невеликий, близько 30 анкет. Фотографій не було, проте була детальна інформація про жінку: стан здоров’я її та родини, кількість братів та сестер, зріст, колір волосся, колір очей, тип характеру, чим займається тощо. Також вони писали невеличке есе, чому вирішили стати донорами. Завдяки такому детальному опису можна побачити повну картину та вибрати найкращий для себе варіант. Ми з Брайаном роздрукували анкети у двох примірниках, кожен вибрав три фаворитки, і одна анкета у нас співпала. Я знаю, бувають і відкриті донори, пари проводять з ними інтерв’ю скайпом, спілкуються, але для нас це не було важливим. 

Коли знайшлась жінка, що погодилась виносити нашу дитину, наш юрист підготував детальний договір з усіма нюансами. На пізніх строках вагітності він звернувся з цим документом до судді, щоб отримати для нас дозвіл на батьківство. Договір показує, що сурогатна мама не має до дитини жодного генетичного стосунку, вона не планує її виховувати і отримує компенсацію за виношування. Її чоловік теж згоден з умовами договору, тому вся відповідальність за дитину перекладається на нас. Суддя видав розпорядження, що в акті про народження в графі «Батьки» мають бути вказані наші імена. У нас було прописано «батько 1» та «батько 2», і це ідеальний варіант — потім одному з нас не треба оформлювати усиновлення.

Ми з Брайаном були присутні під час народження. Сурогатній мамі робили плановий кесарів розтин, і ми знаходились в операційній. Можна було навіть вибирати музику, тому наш син народився під Бейонсе. Після перших перевірок новонародженого одразу віддали нам. 

![1592900684887](https://api.qua.community/uploads/1592900684887_41da71c164.jpeg)

## Нове життя

Дитина все повністю міняє. Я взяв паузу на роботі і залишився з Декланом удома. Не скажу, що було просто, іноді не вистачало спілкування, але виручала група для батьків. Вона в першу чергу орієнтована на мам, проте мене теж охоче прийняли. Посеред кімнати розстеляють велику ковдру, по якій повзають і грають малюки, а батьки сидять по колу і спілкуються. Жінка, що вела групу, м’яко та ненав’язливо допомагала порадами, ділилась мудрістю, розповідала про розвиток, годування тощо. Ця група уже закінчилась, але я досі відчуваю вдячність.

Звичайно, у нас були старі друзі і знайомі, але коли маєш дитину, складно часто бачитись. Ти не можеш просто взяти і приїхати кудись увечері, адже сина треба вкладати спати. Ми робили кілька спроб ходити повечеряти, залишаючи малюка з нянею, проте все одно не могли розслабитись і весь час про нього думали. Пару разів на рік ми привозимо Деклана батькам Брайана і їдемо на вікенд до Нью-Йорка — це наш основний шанс побути наодинці. 
З моїми батьками стосунки налагодились: вони обожнюють внука і завжди йому раді. Прилітаємо до них у Майамі навіть частіше, ніж вони до нас — ми дуже мобільні і подорожуємо з малюком з самого його народження. Перший переліт стався, коли Деклану було всього чотири дні. Він народився у Цинциннаті, штат Огайо, і одразу після виписки ми полетіли з ним до Палм-Спрінгс. Переживали, що такого маленького не пустять у літак, проте не було жодних проблем. Турботливі стюардеси навіть запропонували нам з Брайаном коктейль о дев’ятій ранку, побачивши, що ми напружені та знервовані молоді батьки.

Гей-пари з дітьми — не надто часте явище, тому коли ми ідемо утрьох, люди звертають на нас увагу. На щастя, у Лос-Анджелесі більшість настільки прогресивна, що реакція зазвичай прекрасна. Були випадки, коли ми зустрічали голлівудських зірок: одного разу побачили Різ Уізерспун, яка, кинувши сумку прямо на землю, підбігла до Деклана і захоплено ним милувалась. 

Іноді люди ставлять незручні питання: а хто з вас тато? А де мама? Але я розумію, що це не навмисно, просто вони не звикли до такого. Головне придумати, як спокійно і виважено відповідати. Зараз Деклану 2,5 роки, і якщо такі питання мене турбуватимуть, він це помітить і може ніякувати. Проблема й у тому, що батьки зазвичай рідше за мам піклуються про дітей, тому я іноді чую коментарі у стилі: ви такий молодець, що дали дружині можливість відпочити! На все потрібен час. Я вірю, що дуже скоро суспільство перестане мислити шаблонами і стане більш відкритим до будь яких форм родини.

![1592900684884](https://api.qua.community/uploads/1592900684884_96a79d76e9.jpeg)

!_Inside.jpg

As long as he remembers himself, Pavlo Chernyshenko from Kyiv sought opportunities for his personal growth: he studied in foreign universities, built a career, and lived in different countries. But when he became a father, he gave up the crazy rhythm of life without hesitation. Pavlo and his husband Brian now live in Los Angeles and are raising their son, Declan.


Усе своє свідоме життя киянин Павло Чернишенко шукав можливості для власного зростання: навчався у зарубіжних вузах, будував кар’єру, жив у різних країнах. Але, ставши батьком, він з легкістю відмовився від шаленого ритму життя. Зараз Павло і його чоловік Брайан живуть у Лос-Анджелесі та виховують сина Деклана.

1592900684882

Pavlo and Brian

Павло і Брайан

## If 15% of my students have extended their horizons, my job is done.

I had come out a long time ago, but professionally studying LGBTIQ+ issues I began in 2005. I was interested in learning how that “phenomenon” came to life, what cultural features it has, and what place it occupies in society. This interested, eventually, have turned in to a profession.

I realized that I could not only study LGBTIQ+ to myself, but shared the knowledge with the students, to educated them on how other social groups operate. If, by the end of the class, at least 15% of students had changed their views on LGBTIQ+, I would consider my job done.
 At that point, I was pretty naïve convinced that I could transform people’s preconceptions about LGBTIQ+. I was blessed to have a support from my Department, that had remained liberal. I was lucky to defend my PhD thesis that focused on LGBTIQ+ issues as well. And when I was 28, I was appointed Deputy Dean. Yes. I was euphoric – “I can! I am a Superman!” Although all illusions had shattered once I met face-to-face with FSB (Federal Security Services.)  If you knew someone who a communist, nationalist, or homosexualist, report

I did not have a plan to immigrate to the U.S. I just did not have another choice. In 2013 Russia had passed its infamous “propaganda of nontraditional values” legislation. At that time, I had been actively engaged in studying LGBTIQ+ at Perm State University. I was actively promoting queer studies that had not been yet introduced to the Political Science in Russia.

My colleagues and I had organized the Center for Gender Studies at the university. Around the same time, I had received a fellowship from the Soros Foundation, travelling to Ukraine three years in the row. During the Euromaidan, I extensively supported protests in Ukraine. 

I had endured some attacks, threats and physical violence from the far right before, but all of that was only separate episodes, not a systematic pressure. 

In 2013 you could see how things had changed. A lot of universities had begun to employ Federal Security Services agents to oversee the “ideological purity” on campuses. We got such a person, called “Yura.”  
“Yura” called me to his office. No signs, no furniture, except for two ragged chairs. He invited me to become friends. He started off with the “old song” about internal and external enemies of the State. He pressed me, emphasizing that I held a position that required a collaboration in order to “protect” the university. He appealed to the sense of patriotism. I was not surprised. A year before this meeting, I taught a student, a daughter of the FSB’s colonel, who once told me that she knew “everything about you”; so, did “Yura.”

All of a sudden, “Yura” tells me, “Aleksei, if you learned that someone is a communist, nationalist, homosexualist, would you tell me? Wouldn’t you?” I am steering at him, fully aware that he is well informed about me, and he is aware that I do realize that. It was a cats-mice game. “Yura” gently hinted that I should cooperate to retain my “liberties.” 

> “I could have adjusted to the system, but I did not go against myself”. 

I tried to avoid direct answers, but “Yura” did not back down. He would call constantly, appear out of nowhere, tormenting me if I got any information he needed.

The situation had escalated. I noticed that my apartment had been watched over. I had been followed. I had received multiple threats via phone. 

Under pressure, my colleague and I had to clean up the Center for Gender Studies page in “VKontakte” to protect its members. Not to mention that I had to be careful continuing my work with the underground LGBTIQ+ group “Rainbow World.” All of my activities had been considered as actions of the “foreign agent.” In their eyes I was promoting “tolerastia.”

![unnamed (1)](https://api.qua.community/uploads/unnamed_(1)_1d5ac4f9ff.jpeg)

## “Where Does Perm Look At?”
 In Spring of 2014 the friend had sent me the article called “Where Does Perm Look At?” about the “propaganda of sodomy” at the Perm State University. The article stated that I was a primary “liberast” on the campus. That article ended up on the rector’s desk. I quickly realized that the wind was blowing from the FSB; the style was unmistakable. 

I had to move out of my apartment due to the security concerns. I went to live with my friend as his apartment was well secured. Around the same time the “Occupy Pedophilia” had come to Perm (a group that exposes alleged pedophiles who are invited to meetings by fictious people). Two of my acquaintances got entrapped by the group, one of them worked for a college. He was given an ultimatum, to become “normal” or his life would be ruined.

The article, the people followed me, the threats had an enormous impact on me. It was clear that it would not end in a peaceful way. I was not safe. I waited till my vacation started in July 2014 and then I left for the U.S. Thankfully, I had an open visa. 
 I resigned from my positions at the University via email. I had learned from my friends that my leaving had caused quite a storm on the campus. “Yura” paid a visit to my Department, interviewing my colleagues. I was declared a “national betrayal.” 

## LGBTIQ+ in Russia is a “scapegoat”

 Persecution of LGBTIQ+ in Russia is a result of the long campaign to enforce “traditional values” on people. It had begun with the “Pedophilia” legislation, as well as “Dima Yakovlev’s” law.
 Vladimir Putin was losing his popularity. He desperately needed to win back the people’s support by promoting “traditional values.” If you turned on TV, you would see only segments about pedophiles and their “networks.” It was all over the place. The states began to adopt a “propaganda of homosexuality” legislation. The State targeted the most sensitive audience which is parents. We know that parents would do everything to protect their children. 

The nation was poisoned by negative myths about “GayRopa” (Gay Europe). And there was only one Savior who could prevent Russia from turning to a “perverted” society – Vladimir Putin, the “guardian angel”, the defender of family values and the protector of children. When “propaganda” legislation got passed, Putin had regained his popularity.  This was a smartly conducted scam. As the “propaganda” legislation, first and for most, focused on LGBTIQ+ as it is an easiest target. It would not be the same with ethnic groups due to the economic ties; but who would stand up for LGBTIQ+?

Despite the legislation’s sentiment about protecting children, it has nothing to do with children. The State had discovered a new tool to suppress those who publicly criticized the regime, - the opposition.  

## The Crimea annexation has legitimized crimes 
The Crimea was a last drop. It proved that the Putin’s Nazi-Stalin like regime would not be compromised. Putin would do anything, would commit any crime to stay in power.
The academic community was divided. Some of my peers, historians, claimed that Crimea was lawfully returned to Russia after being “presented” to Ukraine by Nikita Khrushchev. I was shocked; those people teach student, planting seeds of hate in their minds. There were no doubts; if the nation so easily justified the annexation of Crimea, it would not blink when another crime is committed. Even killings of LGBTIQ+, if it happens. 

## The immigrant’s honeymoon doesn’t last long  
My first months in the U.S. were filled with ambiguous feelings. On the one hand, I was happy that I had managed to escape. And where – to the U.S.! Another part of the world, “the land of abundance.” I was transfixed and euphoric.  On the other hand, I knew I was not a 15-20-year old anymore (Lyosha was 29 at that time). My career was interrupted. My relatives and friends were far away. And nobody was waiting for you here. What to do next? To start over.

The immigrant’s “honeymoon” is too short. I was living in isolation. I did not have anyone to talk to. I would walk up and down New York hours for and hours to escape my own thoughts.  

I knew one thing for sure, in order to get adjusted, I had to improve my English. To start over is psychologically difficult, and not everyone is able to go through this. Sometimes people go back to their countries, thinking they could return at any time. This is not exactly how it works. When I was leaving, I was sure I won’t return. I had a great example before my eyes. My family is German. My great-grandparents and my grandmother were repressed and exiled by Stalin. They lost their home, land and identity, and they never have been able to escape. Of course, I miss my relatives, but I am not suffering from nostalgia because of “birches” and “rivers.”
 I confess, sometimes I have “immigrant dreams.” I dream that I go back on my campus or to my grandmother’s village where I feel carefree. 

I am positive that such dreams is a reflection of our immigrant’s uncertainty, you have lost your motherland, but you haven’t become a part of your new one either. Even people who have been living in the U.S. over 30 years, have experiences the same dreams.  Living in the U.S. 

![unnamed (2)](https://api.qua.community/uploads/unnamed_(2)_3a383d6733.jpeg)

## You have to prove every day that you are worthy. 

 I should admit that most of the ideas I had about the U.S. before coming here, have proved to be wrong. You imagine the U.S. being a true democracy.

But I see know that the country is deeply divided. You have to fight for yourself. This is a tough competition. Many immigrants are convinced that they are not worthy because they do not speak English. Some of them feel like second-class citizens. 
Many believe when you get your work authorization you would be welcomed everywhere. This is not the case. I had been looking for a job over a year, applying everywhere.
 Usually after six months people get frustrated and panicked, “What should I do next? It seems that nobody cares about me.” This is scary, and not everyone is equipped to go through. 
 Solidarity in the LGBTIQ+ community is deceptive
 Later I had learned that not everything was so simple in the “Danish Kingdom.” The LGBTIQ+ in America still suffer from discrimination, the racism is very strong. Not to mention that the Russian-Speaking diaspora is extremely conservative, sexist, racist and homophobic. 

LGBTIQ+ community is divided as well. There is a distinction between those who had been persecuted in Russia, and those who had never experienced a direct violence. I have witnessed these cleavages. Not a pretty picture. For example, a situation with Crime has set people apart; you would be surprised but there are a lot of Russian queers who justified Crimea’s annexation, “Crimes is ours. Period.”
 From time to time my blood would get cold listening some LGBTIQ+ defending Putin’s regime even though they are victims of that regime. This was a revelation. No solidarity. No compassion. Nothing. 

##  The habit of saving disappears
 In the beginning, I would get impressed by everything in the U.S. Even such things like a gas account that travels with you when you move out. Americans are used to live in rented apartments while we consider it as something temporary. I was amazed that people would call the police all the time, if a dog is barking, or they hear some noise. 

Supermarkets made me nauseous; it has everything in abundance. We were used to save, to reuse, to reutilize; I remember we were washing plastic bags. Now, I do not care much; if something breaks or gets damaged, you can always replace it. 
Americans still a bit confused why LGBTIQ+ from Russia are coming to the U.S. Russia is not Syria. You have to always explain what the situation with human rights in Russia is. It’s tiresome. 

New York is New York, but when you go farther, deeper to the country, the landscape changes. People are afraid that immigrants steal their jobs. 

##  The mentality “Give me, give me more” kills me
I believe organizing Brighton Beach Pride was a high point of my work at RUSA LGBT (a community of Russian-Speaking LGBTIQ+ in America). I keep engaged with RUSA LGBT, but not on the same level as I used to. No matter how hard you work, how hard you try to help, there always will be someone who is not satisfied. Those who come from the Post-Soviet world, unfortunately, bring along the “give me, give me more…” mentality, a mentality of entitlement. This kills me. As an example, in the lights of Black Lives Matter protests, quite a few Russian-Speaking LGBT cultivate racist attitudes, thinking that they are entitled to express their bigotry even though they have been in the U.S. only for some months, years. This is ridiculous, and I tell them, “How dare you, you who claim being brutalized by the police in your countries, to doubt the police brutality here?” I think it has to do with a mentality of “serfdom”, of “conformity”… this is an opportunistic attempt to “survive.” 

Sometimes I get fed up, thinking to distance myself from the Russian community for good.

##  The American dream is real

 Currently I live in Western PA, close to Pittsburgh. I work at Slippery Rock University. I had applied for this job last Summer. I did not know anyone here. Surprisingly, I was invited for an interview and offered a position as an Assistant Director for Women’s Center and Pride Center at the Office for Inclusive Excellence. My American dream has begun a journey of being fulfilled.  

I believe I can change the campus environment, to make it more LGBTIQ+ friendly. I am working on new programming, new trainings. I have a gazillion of plans. I am optimistic, and, finally, at home. My way back to academia was far too long.   I do not see much perspectives for LGBTIQ in Russia, unlike in Ukraine

People blame Putin. They say that he is the only reason why LGBTIQ are persecuted in Russia. This is the fact! But, at the same time, if tomorrow Putin dies, do you think Russians would accept LGBTIQ+ right away? No way!  The Russian nation is deeply divided around LGBTIQ+ issues. People hate LGBTIQ+ just because they hate us, without any reasons as they do not have any knowledge. Whoever takes the Government over tomorrow, it would not be possible to overcome homophobia; it would take ten and more years. 

 When the Soviet Union collapsed, Russia had a unique chance to move towards more tolerant and inclusive society, however, it did not happen. People in Russia are not used to fight for their rights. They require a strong leader who would point out a direction where to go, and what to do while they would be sitting in their kitchens, silently criticizing the Government. Unfortunately, a tiny group of activists does not have enough power to change the regime. 

 It’s been 50 years since the Stonewall Riots in the U.S. and still LGBTIQ+ are fighting as we are far away from equality. We still witness horrific incidents of homophobia, transphobia, and racism. What else needs to be said about Russia that is not even close to any democratic horizons. 

 Now I am remembering my story of persecution in Russia as a nightmare. Some LGBTIQ+ activists who remain in Russia criticize us for immigrating, “You have left. You have given up. And who else should fight?” You know, I had been fighting for almost 15 years. And the moment had come when I had to face a tough dilemma, to live or to perish. I’ve chosen to live and proceed with my dreams. I would advise everyone whose life is in danger, to leave. I do not see another option so far. 
 First time I visited Ukraine in 2011. I went to Uzhgorod in Zakarpattia. I did fall in love with Ukraine, with people there. I was astonished how many LGBTIQ organizations were registered in Ukraine as it was not possible in Russia.
 
Then I felt the people’s spirit. One of my peers told me that she went to Euromaidan straight from the bus she was riding. She heard the news over the radio and realized she had to be there. This is inspiring!  I think that people in Ukraine to a certain extend represent a real power that could be employed in decision-making. I hope Ukraine will become a sort of leader in advocating for LGBTIQ+ people in that region. I certainly see the potential!


unnamed

When he was 24 years old, Lyosha Gorshkov had earned his PhD studying LGBTIQ+. At 28 he had become a Deputy Dean at his university. However, due to the persecution of “dissidents” in Russia he had to give up on his career and immigrate to the U.S.

Олексій Горшков у 24 роки захистив дисертацію по темі ЛГБТ, а у 28 років отримав посаду заступника декану у своєму університеті. Але через переслідування «інакомислячих» у Росії йому довелося відмовитись від блискучої кар’єри та почати життя наново у США.

unnamed (2)

Lyosha Gorshkov

Олексій Горшков

## It is just a period

I was born in the Lviv region, in Novy Rozdol in a Catholic family. I don't remember exactly when I realized that I am gay, but I do remember that it was in early childhood. I had been always hiding it and even hoped that it would pass somehow.

I was admitted to the Lviv National Medical University and during the first four years of education, I was hiding my homosexuality even from myself. Only in the 4th year, I started to acknowledge that it's not just a period and found the courage to get acquainted with another guy on the Internet. It was the beginning of a long process of self-acceptance. Online dating at that time in homophobic countries was a way more complicated than we might experience today. There was a long process of conversations and safety concerns from both sides before the face photo exchange.

Eventually, I started a serious relationship I even moved in with my boyfriend. Since I was not ready to be open I did not know how to explain to my university mates my move to another part of the city. Therefore, I was hiding it for long two years making up various fake explanations why I'm heading to another part of the city.

> People of Atlanta are too busy to hate. 

First time I came out to my closest friend at that time. I assumed she might be friendly and she was in her own manner but it made her so shocked she got lost in her hometown right after the meeting when I told her. I never came out to other people for a long time since that day.

After graduation, I moved to Kyiv to do my residency where I also started to work as a physician in Friendly Doctor Project. Friendly Doctor Project was an NGO-based healthcare center for LGBT people, where they could get tested for HIV and STIs, make an appointment with the physician, and receive psychological support. I happened to work in an inclusive and open-minded environment which I had never experienced before in my life. I felt a strong surge of positivity. The only thing that overshadowed it was a broke up with my partner as he stayed in Lviv.

![R04](https://api.qua.community/uploads/R04_ee114351e8.jpeg)

## Coming out and outing

Although everyone at work and my new friends knew I was gay, I was hiding it from my family. Even from my mother, although I hoped that she would understand me. She followed me on Facebook and knew what I was working on as I share a lot of work stuff on social media. I was most worried about my grandparents' wellbeing that might be affected by knowing them that I'm gay. They are older, very religious meaning they would not be able to accept it.

Finally, I came out to my mother. Once she was sitting next to me while I was scrolling my Instagram feed. She noticed a photo of a transgender person and asked me whether I am the one as well. Slightly confused the terms. I said that I'm gay and she answered she was suspecting it for a long time. My mom was exposed to a more liberal society in Italy than the one we have in Ukraine. I assume this was the reason she was able to accept it. Together we agreed not to talk about it with my grandparents. However, I was outed. One of the relatives at the Christmas dinner where I was not present, announced everyone that he suspects me being gay due to work in the LGBT-organization. It was good that my mother was there, she was able to calm my grandmother down. Now, this topic is not raised in the family. That relative still believes that he did everything right, in a Christian way. He doesn't understand why his relationship with my mother deteriorated after that.

Then I started going to Pride, posting photos and posts about why it's important. I think my friends and subscribers already understood everything but the official coming-out happened in October 2017, when my current husband and I got engaged.

## Engagement

I met Anton at work during the preparations of the organization's regional office opening in Lviv in 2013. Once I moved to Kyiv and he got to know that I broke up with my ex-boyfriend he invited me to the cinema and later we would start dating. In the beginning, I thought the relationship would be short-lived as we turned out to be very different. Only after six months, I realized that everything is getting really serious. We learned to adapt to differences of each other, although we still remain different. We moved together a year and a half later.

At the time of the engagement, we had been in a relationship for three and a half years. My friends and I went to Berlin - everyone knew about Anton's plans to make me a proposal, except me. We met two more of my colleagues in Berlin and they also took part in this conspiracy. We parted for a while: my colleagues and I went to see the shelters for LGBT teenagers, and Anton and other friends were preparing a surprise for me in a restaurant. I began to suspect something was wrong - it was already evening, and Anton was missing. Later that day I even yelled on him for being away from me during the whole day of our vacation.

Eventually, we met at the restaurant. Anton was so elegant but I was so angry that I didn't understand what was happening. Anton made a proposal in front of our friends and gave me a wedding ring and flowers. It was so touching and romantic and,  of course, I was very ashamed that I shouted at him. Later that evening I made a post about engagement, it can be considered as my public coming-out. Many people wrote their congratulations and words of support.

![1R0](https://api.qua.community/uploads/1R0_e82db31dce.jpeg)

## Wedding

I won a scholarship Fulbright scholarship, which is supported by the United States Government. Fulbright grantees are allowed to take their family members to the U.S. but it’s required to provide wedding certificates for spouse verification. Therefore, we decided to get married officially in Denmark for more than a year after the engagement. 

We submitted all of the documents to the Agency of Family Law of Denmark online and after the approval, we received a list of dates and times available for the wedding ceremony in Copenhagen City Hall. After you pick a time, it's required to come a day before and provide all of the original copies for the final verification.

The next day we arrived at the main entrance of the Copenhagen City Hall from where we were following heart-shaped signs to the wedding hall. It was very romantic. The ceremony itself was short but lovely made of a great speech on the importance of mutual cooperation in favor of family happiness. After the wedding, we took many photos at the venue and on the beach of the North Sea. It was the happiest day of my life and sometimes I still can't believe that e did it, cause it seemed so unreal for both of us.


## Moving to the U.S.

With our newly issued Marriage Certificate, Fulbright office was able to verify Anton as my husband and we got our visas. In August 2019 Atlanta has become our new temporary home This city is an island of liberalism surrounded by "Trumpland". Martin Luther King was born here, so the locals consider it an honor to oppose xenophobia, racism, and homophobia. Atlanta's motto: "We are too busy to hate."

There is a thriving cultural life for LGBT people, including community centers, theme bars, restaurants, and cafes. Only "rainbow" streets solely can make you feel welcomed. There are plenty of places where you can enjoy the community engagement.

However, the state of Georgia, is not too democratic and not too liberal. University campuses are mainly liberal and academic communities value inclusivity the most. On the other hand, in rural areas, America is far from our ideas about the country of dreams. So I would not risk expressing my feelings with Anton publicly outside the city or in remote areas of Atlanta.

Of course, we visited New York. This is a unique place. I hope he will get to be this after the pandemic. Without a doubt, this is the capital of the world and its greatest value is that people from different cultures and different nationalities manage to live there as one community. Diversity is noticeable everywhere in NYC, but at the same time, there is something that unites all these people. That is such a pleasure to observe this diversity in all aspects of life without visible racial and ethnic segregation at lease visible to the naked eye.

In university life, which is significantly liberal than some parts of the U.S., there are no problems with orientation. I don't even feel like a member of any particular or discriminated group. In Ukraine, during my studies and internships, I remained to be "in the closet" because there were constant surrounding signals that homosexuality was condemned and I would never know how it would have affected me if I had been openly gay at the time. However, being "closed" certainly required a psychological and emotional resource to continue remaining in the shadows. It is difficult to say what the situation is now, compared to 2014, social norms could gradually begin to change. After all, we now have our own internal sources of positive information about LGBT people.

## Future

Lately, we have been thinking more about our own children. Especially while we look at same-sex couples with children around us in Atlanta. But we are in the United States temporarily and plan to return to Ukraine after my studies. And in Ukraine, the situation with adoption is more complicated, but for some people, it works out!

The scenario of the birth of a child together with a lesbian couple seems to us to be the most common these days. But I like the idea of adoption and talk about it carefully with Anton. I do not consider surrogacy yet. When you use the method of surrogacy, you do not make the world a better place as opposed to when you adopt a child.

![R02](https://api.qua.community/uploads/R02_cbd4618050.jpeg)




> В Атланті люди надто заклопотані, щоб ненавидіти.       

## Це минеться

Я народився у Львівській області, у Новому Роздолі (там же, де й Ольга Фреймут). У католицький сім’ї. Не пам’ятаю, з якого віку почав усвідомлювати себе геєм, але пам’ятаю, що рано. Я це завжди приховував, не був відкритим і навіть сподівався, що це якось минеться.

Навіть коли вже у Львові вступив до Львівського медичного університету, ще чекав, що минеться. Але заводив короткі стосунки на місяць-два, знайомився Вконтакті, де аватарки у геїв були без облич, щоб їх ніхто не впізнав. Щоб перейти в офлайн, треба було пройти цілий квест попереднього знайомства, зустрічалися на свій страх і ризик не потрапити на гомофобів.

На 4-му курсі в мене почалися серйозні стосунки, тоді я вже зрозумів, що мій потяг до чоловіків не минеться. Я навіть переїхав до свого хлопця. Оскільки я не готовий був тоді відкритися і не знав, як пояснити одногрупникам мій переїзд в іншу від університету частину міста — приховував. Два роки. Коли після пар їхав в іншу від колишнього житла сторону, брехав, що по справах їду.

Вперше я відкрився подрузі, тому що вона розповіла мені, що в неї є друг-гей ще зі школи. Зрозумів, що вона нормально до цього ставиться. Але у неї був такий шок, що вона заблукала після нашої зустрічі. Тож іншим я не відкривався.

Коли я закінчив університет, то переїхав на інтернатуру в Київ і почав працювати у проєкт «Дружній лікар». Це така свого роду клініка, з дружніми до ЛГБТ лікарями. Можна було здати там аналіз на ВІЛ безкоштовно, проконсультуватися, отримати контрацептиви. Тобто це було зовсім інше оточення, у порівнянні з моєю студентською компанією. Разом працює двадцять людей, всі все знають, всім все ок. Я відчув сильний прилив позитиву. Єдине, що затьмарювало його — з хлопцем ми розійшлися. Він знайшов роботу у Львові, яку хотів, я ж уперше так вільно почувався у «Дружньому лікарі».

![R04](https://api.qua.community/uploads/R04_ee114351e8.jpeg)

## Камінг аут та аутинг

Хоча на роботі та всі друзі знали про те, що я гей, від сім’ї я це приховував. Навіть від мами, хоча точно знав, що вона мене зрозуміє. Вона стежила за мною у Фейсбуці та знала, чим займається наша організація. Найбільше я хвилювався за бабусю та дідуся. Вони старші, дуже релігійні, ходять щонеділі до церкви, вони б не змогли це сприйняти.

Мамі я нарешті відкрився. Якось ми сиділи з нею в Інстаграмі, трапився пост на тему ЛГБТ, тоді вона мене спитала, чи я не… трансгендер. Трохи переплутала терміни. Я сказав, що я гей і вона відповіла, що давно здогадувалася. Взагалі, вона тоді вже жила в Італії, мала друзів з ЛГБТ-спільноти, ходила з ними у гей-бари, тож сприйняла моє зізнання цілком нормально. І ми домовилися не говорити про це бабусі та дідусю.

Але мені зробили аутинг. Один з родичів на релігійному святі, де мене не було, розповів усім про мою орієнтацію. Добре, що там була мама, вона змогла заспокоїти бабусю. Зараз ця тема у сім’ї бабусі та дідуся не підіймається. Родич же досі вважає, що все зробив правильно, по-християнськи. Не розуміє, чому у нього з моєю мамою після цього зіпсувалися стосунки.

Потім я почав уже ходити на Прайди, постити фото і дописи про те, чому це важливо. Думаю, моїм друзям та підписникам вже все було зрозуміло. Але офіційний камінг-аут стався у жовтні 2017, коли ми заручилися з моїм нинішнім чоловіком.

## Заручини

З Антоном ми познайомилися на роботі, коли у Львові відкривався регіональний офіс організації, де він працюва. Якось він запросив мене в кіно, ми сходили в “Жовтень”, і почали зустрічатися. Та я вважав, що стосунки будуть короткотривалими. Ми виявилися дуже різними. Тільки за пів року я зрозумів, що все серйозніше. Ми навчилися прилаштовуватися до наших відмінностей, хоча і зараз лишаємося різними. З’їхалися через півтора року.

На час заручин ми зустрічалися три з половиною роки. Ми поїхали в Берлін з подругами — всі знали про плани Антона зробити мені пропозицію, крім мене. Там ми зустріли ще двох моїх колег і вони також брали участь у цій змові. Ми розділилися на деякий час: я з колегами пішов дивитися шелтери для ЛГБТ підлітків, а Антон з подругами готували мені сюрприз у ресторані. Я почав підозрювати щось не те — вже вечоріло, а Антон пропав. І коли він нарешті мені зателефонував, я йому влаштував скандал, ми посварилися.

Зустрілися у ресторані. Антон нарядний, дівчата музику увімкнули. Але я такий був злий, що не розумів, що відбувається. Антон подарував мені обручку, квіти. Так зворушливо і романтично — мені було дуже соромно, що я на нього накричав. І ось тоді я зробив пост про заручини, це можна вважати моїм публічним камінг-аутом. Дуже багато людей писали, поздоровляли.

![1R0](https://api.qua.community/uploads/1R0_e82db31dce.jpeg)

## Весілля

Я виграв стипендію від освітньої програми Фулбрайт, що фінансується урядом США. Вони допомагають з переїздом та на час навчання забезпечують стипендією, а ще можна взяти члена родини із собою: батьків, дітей або чоловіка. Тож ми вирішили одружитись, хоча після заручин пройшло немало часу. Наші подруги одружилися в Данії та розказали нам, як це можна зробити, щоб Антон поїхав зі мною до Штатів як офіційний чоловік.

Ми збирали документи: довідка від нотаріуса, що ми не одружені в Україні, копії паспортів, довідки про постійне місце проживання, копії закордонних паспортів. Це все перекладалося, апостилювалося. Потім ми відправили їм ці документи та чекали відповіді упродовж місяця. У якості відповіді прийшов лист з датами та часом, щоб можна бути обрати, коли буде наше весілля — після цього церемонія вважається назначеною.

У Данію потрібно приїхати за добу до весілля, залишити в мерії Копенгагена всі документи, щоб їх порівняли з копіями. При чому здавали ці документи ми у якійсь сувенірній крамниці: одна черга за сувенірами, інша — документи здати. Було трохи страшнувато лишатися у чужій країні без паспортів, але що робити? За годину їх перевірили та повернули.

Наступного дня ми зібралися біля головного входу мерії та переслідували за сердечками, нанесеними на асфальт. Це було романтично, ніби ми слідуємо за позовом своїх сердець до одруження. Церемонія відбувається в маленький келії, тісній та темній, але схожій на Гогвардс. Велика зала була для очікування. Ми з усіма нашими гостями та фотографкою ледве там помістилися. Ми думали, що буде пара людей, але приїхало набагато більше людей. У мами прилетіти не вийшло, та вона й не хотіла привертати увагу родичів до мого весілля.

Добре, що це пройшло дуже швидко. Ми прослухали промову про сім’ю та кохання, отримали два червоних конверти з підтвердженням шлюбу — сертифікатами про одруження. І наступного дня треба апостилювати їх у Міністерстві юстиції, інакше шлюб був би легітимним лише на території Данії.

Після весілля ми фотографувалися, святкували ми у кафешці зі шведським столом. І продовжили вдома: на Airbnb ми винайняли чудову велику квартиру, там було де пофестивалити.

## Переїзд

Я підтвердив наш шлюб представникам Фулбрайту, візи ми отримали легко та швидко, бо це урядова програма. Атланта — острів лібералізму серед Трамп-ленду. Тут народився Мартін Лютер Кінг, тож тутешні мешканці вважають за честь протистояти ксенофобії, расизму, гомофобії. Гасло Атланти: “Ми надто заклопотані, щоб ненавидіти”.

Тут є культурне життя для представників ЛГБТ-спільноти, ком'юніті-центри, тематичні бари, ресторани та кав’ярні, “райдужні” вулиці. Багато місць, де ти почуваєшся вільно та у власній екосистемі.

Але наш штат, Джорджія, не надто демократичний і не надто ліберальний. Там, де університети та студентські кампуси, все ліберально. А от за містом Америка далека від наших уявлень про країну мрій. Тож я не ризикував би публічно проявляти свої почуття з Антоном за містом або в неблагополучних районах Антланти.

Звичайно, ми побували у Нью-Йорку. Це унікальне місце. Сподіваюся він таким і залишить після ситуації з коронавірусом. Це однозначна столиця світу і його найбільша цінність в тому, людям з різних культур і різних національностей вдається там жити як одній спільноті. Різноманіття там помітно всюди, але у той же час є щось таке, що об’єднує всіх цих людей, мабуть, це і є різноманіття у всіх аспектах життя без видимої расової і етнічної сегрегації по видах професій і географічно.

Нині  в університетському житті, котре відчутно ліберальніше, ніж, наприклад провінційне, нема жодних проблем з орієнтацією. Я навіть не відчуваю себе представником якоїсь особливої чи дискримінованої групи. В Україні під час навчання та інтернатури я залишався закритим, бо були такі навколишні сигнали, що гомосексуальність засуджується і я вже ніколи не дізнаюся як би це вплинуло на мене якби я публічно був відкритим геєм в той час. Тим не менш, я залишався закритим і це, безумовно, вимагало психологічного та емоційного ресурсу, щоб продовжувати залишатися в тіні. Важко сказати яка ситуація є зараз, порівняно з 2014, соціальні норми вже потроху могли почати змінюватися. Адже зараз в нас є свої внутрішні джерела позитивної інформації про ЛГБТ.

## Майбутнє

Останнім часом ми більше думаємо про власних дітей. Особливо тому, що бачимо навколо себе в Атланті одностатеві пари з дітьми. Але ми в США тимчасово і плануємо після мого навчання повернутися в Україну. А тут вже із всиновленням складніша ситуація, але в когось же це виходить!

Найбільше реалістичним нам здається сценарій народження дитини спільно з лесбійською парою. Аля я б хотів саме всиновили і акуратно говорю про це з Антоном. Сурогатне материнство я не розглядаю поки. Коли ти використовуєш метод сурогатного материнства, ти не робиш світ кращим. А коли всиновлюєш — робиш.

![R02](https://api.qua.community/uploads/R02_cbd4618050.jpeg)

Roman was born and raised in a religious Greek Catholic family, hoping that homosexuality would be just a period after he realized it. Eventually, he was working as a physician in the Ukrainian nationwide LGBT health promotion project and was awarded the Fulbright Scholarship to get his MPH degree in the U.S. To be able to go to the U.S with his partner, they got married in Denmark.

Роман народився у релігійній греко-католицькій сім’ї, сподівався, що потяг до чоловіків минеться сам по собі, працював в організації ЛГБТ-френдлі лікарів, та поїхав навчатися по стипендії в США. Щоб поїхати до Америки удвох зі своїм хлопцем Антоном, він одружився з ним у Данії.


Roman and Anton

Роман і Антон

VirtualPride 2020

Virtual
Pride 2020