Олександр Смірнов

Я перебрався з Росії до США п’ять років тому. Це був вимушений осмислений крок. Страх жити у путінській країні був сильнішим за усі імміграційні проблеми. Пам’ятаю, як в перші дні після переїзду друзі водили мене вулицями Нью-Йорка і запропонували перекусити в одному кафе. «Лардж о мідіем?», – запитала нова подруга Єлена, вказуючи на якийсь напій. Я не зрозумів, що означають ці слова і мені було соромно прямо про це сказати. Вибрав перше, здається, так і сказав – «перше».

Аби перебратися до чужої країни після сорока років з нульовим рівнем знання іноземної мови, потрібна не сміливість, а вже певний рівень відчаю. Здається, я не зовсім розумів, у що вплутуються, та, озираючись назад, чітко можу сказати, що рішення виїхати було правильним.

Я поступив на журфак, коли слова «перебудова» та «гласність» ще були у всіх на вустах. Отримав диплом, коли ім’я Путіна ще навіть не згадувалося на федеральному рівні в Росії. Я встиг попрацювати в журналістиці у допутінські часи, коли на телебаченні ми писали тексти кульковою ручкою, а цензура була виключно внутрішньоредакційною справою. Саме із цензуруванням ЗМІ Росія почала перетворюватися на тоталітарну державу. Дехто досі переконаний, що Путін римується з демократією, інші навпаки раді, що ВВП сповідує авторитарний режим правління. І та, й інша думки – від поганої освіти. Не може в сучасному світі вільний освічений народ бажати, аби ним керував хтось один протягом двадцяти років. Якщо таке відбувається, то або люди невільні і погано освічені, або президент захопив владу та перетворився на диктатора. Втім, все взаємопов’язано: якщо хочеш сидіти на троні до самої смерті – перетвори своїх підданих на ідіотів.

Коріння російської гомофобії – не в церковних текстах. Релігійними стандартами часто прикриваються навіть атеїсти. Російське суспільство не любить гомосексуалів, адже моду диктують кримінальні стандарти. У країні мільйони людей пройшли через тюрми і табори, здається, у кожного є знайомий, який на власному досвіді відчув народну мудрість – «від суми та від тюрми не зарікайся». Кримінальна естетика з її справді збоченими правилами давно вибралася на волю. Звідси, до речі, і шалена популярність шансонної музики в Росії. Загалом Путіну було на що обпертися, коли він з товаришами вирішив вивести гомофобію в ранг національної ідеї.

Коли людина контролює основні засоби масової інформації в країні, то вона без будь-яких зусиль здатна вселити обивателеві найабсурднішу думку. Чіпування, якого деякі дивні громадяни бояться у зв’язку з коронавірусом, фактично вже відбулося – мільйони людей відучили критично мислити. Варто було кілька разів провести по телевізору паралелі між гомосексуальністю та педофілією, аби у багатьох в мізках утворилися своєрідні причинно-наслідкові зв’язки. Протистояти державній пропаганді (а це була саме вона) дуже складно, особливо, за відсутності згуртованої ЛГБТ-спільноти.

Мені іноді здається, якби я не був геєм, то менше розумів би волелюбний дух українців.

Дуже важливо усвідомити, що для чинної російської політичної еліти нацьковування більшості на сексуальні меншини, захоплення Криму, створення образу ворога (чи то Україна, чи США) переслідують одну-єдину мету – прагнення утримати владу. Коли перестає працювати один стратегічний план, створюється інший. Після того, як всі втомлюються говорити спочатку про геїв, а потім про українців, Путін починає тупо переписувати Конституцію. Проблема лише в тому, що відпрацьовані теми, перестаючи виконувати покладені на них політичні завдання, продовжують жити у головах звичайних людей. Шлях від популярності в Росії псевдолесбійского дуету «Тату» до закону, який багато хто називає «Про заборону гей-пропаганди», зайняв шість років. У 2007 році група підтримала проведення гей-параду в Москві, а в 2013 році Путін підписав заборонний закон. Згодом одна із солісток навіть відзначилася гомофобними висловлюваннями. Боюся, що зворотний шлях – від дрімучості до відносної цивілізованості та неагресивного сприйняття одностатевих стосунків – займе десятиліття. Чи зможуть колись українці та росіяни прийти хоча б до нейтрального сприйняття один одного?.. Занадто багато убитих людей. Здається, ця міжнаціональна ворожнеча за нашого життя вже не припиниться. Ми можемо лише вибудовувати міжособистісні стосунки, постійно тримаючи в голові, що всі ми перетравмовані і будь-якої миті можемо втратити розуміння один до одного.

Моя особиста історія імміграції розвивається не так успішно, як би мені хотілося. Я їхав за безпекою, та несподівано опинився у трампівській державі, в якій права іммігранта перетворилися на фікцію. Уже п’ять років я очікую на інтерв’ю з імміграційним офіцером. Процедура отримання притулку за нинішньої американської влади перетворилася у гру з незрозумілими правилами. Цьогоріч особливо яскраво усвідомив, наскільки здебільшого неосвічене російськомовне співтовариство в США. Виявляється, можна було виїхати з пострадянського простору в демократичну державу, аби продовжувати дивитися російське телебачення. Неприємно від того, що «наші люди» у переважній більшості гомофоби, расисти та запутінці. Вони привозять свої дрімучі погляди на простори Нью-Йорка і дбайливо плекають їх протягом усього життя. Тепер для мене очевидно, що електорат російського президента та Трампа сповідує схожі цінності.

У Росії мене вбивали, арештовували, тримали в СІЗО, звільняли з роботи... Все це відбувалося тому, що я не такий, як усі, лише через те, що народився гомосексуалом. Коли працював в уряді Москви, начальство навіть закривало очі на те, що я ходив на опозиційні мітинги. Мені не змогли пробачити інтерв’ю, яке дав одному з видань у 2013 році. Мені не пробачили чесної розповіді про проблеми, з якими щодня зіштовхуються ЛГБТ-люди в Росії.

Коли чую фрази на адресу іммігрантів на кшталт: «Так кому ви там потрібні?» То завжди згадую, що нікому не був потрібен у рідній країні.

Принаймні, зараз я живу відкрито з коханою людиною – це дорожче всіх міфічних обіцянок, які чув протягом 40 років від російських правителів. У нас одне життя – і якоїсь миті я вирішив, що не хочу провести його в нескінченній боротьбі.