Богдан Глоба

Богдан був першиим відкритим геєм, що виступав з трибуни Верховної Ради, зробив з гомофобної мами ЛГБТ-активістку, надихнувся прикладом США та створював в Україні френдлі-послуги для спільноти. Переїхав до США, де одружився та розлучився, а зараз, разом з власною спільнотою українських геїв, відстоює інтереси України в американському Конгресі.

Я виріс у Полтаві у сім'ї педагогів. Батьки в мене були старої радянської закалки. Тож коли мама знайшла на комп’ютері мої романтичні листування в ICQ з хлопцями, то поставила пряме питання: “Ти голубий?” Тоді взагалі не було ніяких інструкцій з камінг-ауту, я ще й злякався, мені було усього 15. Тож я просто сказав “так”.

Вони намагалися здати мене спочатку у психлікарню, там сказали, що у 2005 році вже гомосексуальність давно не лікують. Тоді мене почали бити. Мати здебільшого просто плакала, а от у батька ніби дах знесло. Я тоді саме ходив у клас із правовим уклоном, отже, звернувся в у відділ по захисту прав неповнолітніх міськради Полтави, сказав мене б’ють батьки, бо я гей. Вони там зібрали цілу нараду, це вперше до них прийшла дитина-гей. Раніше вони тільки з дітьми з неблагополучних сімей працювали. А тут родина педагогів. Але моє синє лице говорило за мене. Викликали батьків, сказали, що позбавлять батьківських прав. Я тимчасово переїхав до бабусі, про орієнтацію їй не казав, просто признався, що батько б’є, вона мене прихистила.

Мама продовжувала шукати для мене вихід, так знайшла психолога. Вона звернулася до нього, щоб мене “відремонтували”. Той сказав, що мене ремонтувати вже запізно, а от її — можна. І от на неї це реально вплинуло. Вона сама професорка, пішла у бібліотеку Вернадського шукати літературу про гомосексуалізм, знайшла там єдину — сексолога Ігоря Кона “Світанкове місячне сяйво”, почитала, що це вроджена особливість.

Це її перемінило, ніби підвисило на якусь нову стадію. Але вона усе ще сподівалася, що це в мене період такий і я передумаю. І ця стадія тривала років 5. Поки я не привіз її в Берлін на конференцію сімей ЛГБТ, того разу вирішували проблеми навіть не батьки, а бабусі й дідусі: що робити із сусідами-гомофобами, коли приїжджають онуки, як не розбалувати дитину, коли її виховують сім’ї двох геїв та двох лесбійок, а значить бабусь та дідусів у них вісім. До кого першочергово приїдуть на свята і так далі. Маму так вразив цей рівень включеності ЛГБТ у спільноту, що нарешті сприйняла мене остаточно. А ще, думаю, роль зіграло розуміння, що в мене теж можуть бути мім’ та діти, в неї — онуки. Батько так мене і не прийняв — вони розлучилися і мама переїхала до мене у Київ.

У 2012 році мою правозахисну діяльність помітили та запросили в США. Якраз тоді було таке піднесення, як у нас на Майдані. Країна готувалася до визнання ЛГБТ-шлюбів на державному рівні, поки вони були дозволені лише в деяких ліберальних штатах. Мене дуже здивував рівень їх адвокації. Вони надихнули мене стати активістом зовсім іншого рівня, йти до влади, бо вона сама до нас не прийде. Я побачив ту свободу, що є в кожного американця. Якось на слухання у Конгрес прийшов чоловік у жіночій сукні, бо “в нього зранку був такий настрій!, як він сам сказав. І ніхто на нього не зважав.

Я привіз ідею просування інклюзії на робочому місці серед бізнесу, створення френдлі-клініки “Дружній лікар”, де можна було протестуватися на ВІЛ та отримати консультацію уролога, а ще — організацію батьків ЛГБТ.

У США я жив у сім’ї двох геїв, мама одного з них якраз була активісткою батьківського руху. І в Україні я запропонував мамі очолити подібну організацію, підтримувати інших мам своїм досвідом та знаннями. Вона одразу сказала, що нічого з того не вийде, тут будуть боятися приходити до такої організації.

Але я вмовив зустрітися її з мамою мого хлопця, що ігнорувала його камінг-аут та ще однією мамою гея у офісі “Точки опори”. Вони просиділи там 6 годин і майже не розмовляли. Здебільшого плакали. Стали збиратися утрьох. А потім ще кілька мам до них приєдналося, здебільшого через патріархальне суспільство у нас саме жінки більше залучені в активізмі. Потім ми зробили івент і стали відомі, стало долучатися більше батьків, організація стала називатися “TERGO”.

Я ж у свою чергу продовжив просувати права спільноти. По-перше, я прийшов на засідання комітету з прав людини, де обговорювали стратегію візової лібералізації. Там якраз був пункт про антидискримінацію. І в кінці аудиторія могла брати слово. Я й спитав: “Я відкритий гей, що у нас з приводу прав ЛГБТ?” Депутати почервоніли, були в шоці, ніби слово “гей” вперше прозвучало у цих стінах. Навіть коли відповідали, намагалися усіляко уникати цього слова, “у нас з… цими… людьми… проблем немає” і так далі. Це було весело.

Потім я записався до заступника Голови парламентського комітету з Євроінтеграції, Григорія Немирі на прийом, приватну зустріч. Ми готували рекомендації по антидискримінації, бо це була одна з вимог візової лібералізації з ЄС і я запропонував йому співпрацю. Гмиря запитав, як може мені віддячити, я попросився стати його помічником, бо нам це підвищить видимість спільноти і дасть доступ до парламентських ресурсів. Він погодився. Мені дали корочку, я тепер був у штаті Верховної Ради. Мені це давало доступ на усі засідання. Бо з вулиці ти можеш попасти, але це дуже важко бюрократично. Мене запросили в Адміністрацію Президент прочитати лекцію по правах ЛГБТ в ЄС, як там це функціонує.

А коли були парламентські слухання по безвізу, Немиря зателефонував мені і запропонував виступити по антидискримінаційному закону. Я погодився, мене внесли до порядку денного. Так я став першим і останнім відкритим геєм, що виступав з трибуни Верховної Ради. Тоді був неймовірний розголос, про нас писали, мене запросили до Шустера, мене побачили кілька мільйонів людей. В мене була перепалка з депутатами Олегом Тягнибоком (“Свобода”) і з Олександрою Кужель (“Батьківщина”) Вона кричала: “То ми не зможемо звільнити виховательку дитсадка, якщо вона лесбійка?!” Ну так, відповідаю, у цьому суть прав людини. Вона має відповідати професійним нормам, яка вам різниця, що там у неї за вподобання?

Потім був Майдан 2014-го, я був дуже активним, став медіаперсоною, обличчям українського ЛГБТ-руху, тому що тоді не так багато представників спільноти могли і хотіли говорити. А я був одним з них людей, які не боялися говорити про своє особисте життя.

До США я повернувся у 2016 році, коли Brown University запросив мене прочитати лекцію про боротьбу за права ЛГБТ, тут була українська студія. Мене здивував цей університет: він знаходився у маленькому містечку на 30 000 жителів, але у кампусі були вікна з веселковими прапорами, ніхто не боявся відкрито виказувати свою орієнтацію.

На контрасті із цією свободою, в Києві праворадикали знищили виставку TERGO на Хрещатику. Це були фото-картини батьків з їх дітьми геями, лесбійками, трансгендерами та коротенькими лозунгами, девізами, що допомогли цим батькам прийняти своїх дітей. Праворадикали замалювали плакати та почали погрожувати спільноті, укотре. І отут, в цій ліберальній країні, у цьому кампусі з веселковими прапорами на вікнах, я зрозумів, що світла у кінці тунелю можу й не дочекатися в Україні. Ми немов у Середньовіччі. Ніколи не зможу вийти заміж, завести дітей, більш того, моє життя там завжди буде у небезпеці. В мене не було хлопця в Україні, тож я вирішив лишитися у США та попросити тут політичного притулку.

Американський гетеросексуал зрадіє, якщо ти сплутаєш його з геєм.

Мама не одразу повірила, що я лишаюся назавжди в Америці. Але коли її якось запросили до Вашингтону вручати нагороду за правозахисну діяльність, ми зустрілися і я сказав про свої наміри їй особисто. Тоді вона зрозуміла. Хоча й сильно плакала. Сама вона не планує до мене переїжджати, хоча і отримувала в США освіту. В Україні їй нічого не загрожує, а еміграція — це важкий крок.

Я думав про організацію вітчизняної ЛГБТ-спільноти в США вже давно, ще з 2012 року, коли побував тут уперше. Тут були російські організації, але не було українських, хоч ком’юніті є, і досить велике. Коли я переїхав, ми зробили в Нью-Йорку офіційно першу українську колону — якраз був розлом між українською і російською спільнотами. Раніше росіяни підім’яли під себе увесь “пост-совок”, типу всі ж розуміють російську, давайте всі в одній організації збиратися. Але потім Грузія вийшла зі складу. Потім у нас почався конфлікт з “на” та “в” Україні. Ми ввічливо просили писати та говорили “в”, сподіваючись на порозуміння, адже всі ми були біженцями, вони втекли від Путіна та його політики. Але росіяни стояли на своєму і це дуже розізлило українців, вони майже всі вийшли з організаціі. Виник вакуум. Українці є, їх багато, а організації немає. І я тоді зібрав декілька активних людей і запропонував організуватися в QUA. Повноцінною організацією ми стали через 3 роки.

Я переїхав у Вашингтон, щоб працювати в конгресі, представляючи інтереси української ЛГБТК спільноти в США. Тут ми подаємо запити, організовуємо зустрічі, створюємо панельні дискусії. Наприклад, розказуємо, як працює в Україні російська пропаганда, як Росія фінансує анти-ЛГБТ рухи в Україні. Ми показуємо ці кейси, бо американці слабо орієнтуються у проблемах інших країн. Україну мало хто тут конгресі лобіює і ми стараємося, щоб на повістці було більше наших проблем.

Не скажу, щоб у американській ЛГБТ-культурі мене щось здивувало при переїзді, я ж тут вже раніше був. Скоріше дуже багато було здивувань негативних. Зараз тут відкат в плані демократії через Трампа, що згортає купу прогресивних програм. Загалом, американське суспільство не таке прогресивне, як нам це показують у кіно. У великих містах — так, а от у передмісті дуже важко бути відкритим. А ще й усередині ЛГБТ є багато расизму, внутрішньої гомофобії, стигми.

Що мене вразило приємно, то це дуже толерантна молодь, набагато толерантніша за українську. Я думаю, на них вплинули соцмережі. І Голлівуд. Серіали, квір-шоу, це їх дуже змінило.

Ще мене здивувала гіпермаскулінність ЛГБТ і фемінність гетеросексуалів.

Гетеросексуали надивляться драг-квін шоу і теж хочуть у такому брати участь, переодягатися, переймати частину квір-культури для фану. А в ЛГБТ культурі культивуються накачані маскулінні чоловіки. І це розриває шаблон. В Україні в геїв чітке розділення на актив-пассив: або ти накачаний і платиш за побачення, або “кружляють” тебе. Тут теж буває чітке розподілення, але народ більш універсальний, під настрій. Накачаний мужик може написати, що в нього настій побути пасивом сьогодні, та навпаки. Це теж я пояснюю тим, що рамки свободи у США набагато ширші, ніж в Україні.

З гомофобією я майже не стикався, хочу вона тут є. Хоча я не жив у селах, а тільки у ліберальних містах. Пам’ятаю, в чиказькому метро, де їздять досить маргінальні та бідні персони (у інших є власне авто) за рожевий наплічник мене у спину назвали faggot (підарас). Подібних випадків за час мого життя в США було декілька. Але фізичного насилля відносно геїв я не бачив. Бо тут дуже чіткий закон, якщо ти проявив насилля — ти сядеш.

Гей-клуби відмирають як явища в Америці, ходять туди хіба що за звичкою. Тому що всі знайомляться онлайн: є додатки знайомств для сексу, для побачення, для жорсткого сексу. Є гей-бари, клуби, де виступають травесті діви. Але офлайн усі ходять у звичайні клуби, вони міксовані. Ти можеш легко познайомитися з чоловіком, якщо переплутав — гетеро-чоловіки абсолютно нормально реагують на знайомства геїв. Ти підходиш до хлопця, робиш комплімент, він сміється і відповідає, що в нього є дівчина. Відрізнити ж нереально. Але для гетеросексуалів це наче комплімент, що їх сплутали з геєм, вони ще й в соцмережах похваляться, типу такий гарний, що до нього підкотив мужчина.

Тут я вийшов заміж. Ми не були готові, у нас був невеликий роман в Києві та знов зав’язався тут. Але його віза закінчувалась і ми вирішили одружитися, щоб він зміг залишитися у США. На весіллі були близькі друзі, була моя мама. Але дуже скоро ми зрозуміли, що експеримент не вдався. Ми ніколи до цього не жили разом, він був молодший за мене на 10 років і просто не готовий до сімейного життя. Ми розлучилися, він живе у Нью-Йорку, але ми більше не спілкуємося.

Та мій девіз — один раз заміж виходять тільки ліниві.

Хоча інститут сім’ї в Америці вмирає. Ніхто не хоче себе прив’язувати надовго, молоді нормально крутити роман без обов’язків та складностей. Ніхто не хочу осілості, іпотек. Але я хочу дитину і розумію, що не потягну її один. Ні морально, ні фінансово. А значить єдиний варіант мати дітей для мене — це одружитися. Я розглядаю всиновлення. В США це важко, всі всиновлені, дитбудинків немає, на сиріт черга. Є спеціальні агенції, які знаходять сім’ї, що не хочуть дитину. Вони можуть лишити заявку і віддати дитину після її народження тим, хто хоче всиновити. Але там такий конкурс. Ти мамі маєш зробити презентацію: де буде жити дитина, де вчитися, яка дитяча кімната, скільки ви заробляєте. Для гей-пари немає ніяких обмежень, умови такі ж як і для гетеро. Єдина дискримінація, з якою можна буде стикнутися — вас має ухвалити мама і перевірка органів опіки, отже, від лояльності мами це може залежати. Також якщо інспектор-наглядач — гомофоб, можуть перевіряти пару більш прискіпливо. Але це лише моя думка, я ніколи не чув про таку форму дискримінації. Ще це може залежати від штату.

З нашою організацією ми плануємо зняти фільм. Про українські гей-сім’ї в США, які переїхали сюди, щоб мати дітей. Я хочу показати, яких крутих і талановитих людей лишилася Україна через те, що не дає їм можливості жити сім’єю та виховувати дітей. В Україні є шанс наблизитися до рівня свободи США. Українці — європейці, більш ніж деякі жителі країн ЄС. Проблема в російській пропаганді сімейних цінностей, що лунає звідусіль. Коли Україна стане на європейський шлях, українці стануть толерантними дуже легко і швидко.