Дем'єн та Дмитро

Моя історія Камінг-ауту

Був 2014 і розпочався Євромайдан. Ми з чоловіком підтримували рух і пожертвували $1000 бо вважали що Україна має йти у Європу, до економічного і політичної стабільності, до порядку. Бо коли люди бідні і голодні, вони злі, їх не турбують гей паради і права ЛГБТ, а навпаки, тільки дратують.

Підходила наша річниця (у нас їх дві: коли ми зустрілись та коли ми почали жити разом) і ми вирішили що хочемо укладати шлюб у Данії. Ми купили квартиру у Софіївській Борщагівці і закінчили ремонт. Через декілька неділь Дімині батьки приїхали, але вони не знали що їх чекало. Ми вирішили робити камінг-аут. На щастя він пройшов швидко і Дімина мама сказала зви свого Діму, будемо знайомитись.

Сподівання та реальність

Я був дуже натхненний і сподівався що з моїм камінг-аутом і моїми батьками також усе буде гаразд. Я знав що нема ніякої гарантії, але був дуже рішуче налаштований. Я дуже хвилювався за мамине здоров'я тож заздалегідь напоїв своїх батьків і сам напився заспокійливого чаю. Але все пішло не так як я хотів. Зовсім не так як я того очікував. Не дивлячись на те, що я мав би бути неупереджений будучи геєм, я все ж таки думав що моя матір прийме мене легше ніж батько і думав що зможу витерпіти і нічого зі мною не станеться якщо вони мене не приймуть. А вийшло усе зовсім не так. Матір мені сказала багато неприємних речей і коли я сказав, що декілька моїх друзів із мого міста знають про мене, про наше бажання завести дітей, то зовсім не допомогло. Усе зводилося до того “А що люди скажуть”. Ця фраза потім їла мене зсередини багато років. Батьки розвернулися і подалися додому. На новий 2015й рік я не поїхав до батьків, бо тато сказав, що через матір мені краще цього року не їхати.

З моєю сестрою, яка на 10 років молодше, у мене були нормальні відносини і я їй сказав ще задовго до батьків. Та коли вони повернулися то налаштували їй проти мене і через те ми перестали спілкуватись на деякий час, це було просто бо вона ще була підлітком. Із батьком зідзвонювалися дуже рідко, із матір’ю не балакали. Російські війська почали вторгнення.

«Сашко із Канади»

В січні 2015 вбили мого гарного друга та майже сусіда Сашка що мешкав в Києві на Леся Курбаса. Сашко мені подобався тим що він був дуже відкритий, і при тому такий упевнений у собі, те чого мені так бракувало. По ньому можна було зразу сказати що він гей, це було важко не помітити. Для мене він був як ковток свіжого повітря, він був трохи визиваючий, трохи зухвалий і завжди веселий та кмітливий. Ми розповіли йому про наші плани укласти шлюб і Сашко був дуже серйозно налаштований стати нашим свідком.

Він повернувся із Канади доглядати маму де у нього було громадянство. Мати знала про нього дуже давно. Вбили його у своїй квартирі, душили, питали. У трьох. Йому було 44, а зростом напевно 1.55 і думаю десь 60кг. Він нещодавно знайшов дуже гарну і поважну роботу і купив собі новий телефон та часи. Він почав зустрічатися із хлопцем і навіть розповідав мені де вони зустрічалися на піцу, але я того хлопця не бачив. Після декількох зустрічей Сашко запросив хлопця до себе додому, коли мами дома не було. А хлопець виявився не геем, він зіграв роль. Роль гея, бо він був актор. Коли Сашко запросив його додому, той впустив у хату ще двох і вони обікрали його квартиру і вбили. Можливо новий дорогий телефон та часи зіграли дуже погану роль. їх спіймали, на суді був старший брат Сашка, вони пропонували йому хабаря щоби закрити справу і ні капельки не шкодували що зробили. Ідея із шлюбом (на 10-ту річницю як ми зустрілися) відвалилася.

Я дізнався від друзів у той же день про те лихо. На наступний день відпросився з роботи і поїхав до Сашка додому, його матір мене декілька разів бачила і знала що ми дружимо. Я зняв на фото документи що лишили слідчі, написав у соцмережах,- ніхто не міг повірити.

Дзвоник перед літаком

Ми на той момент уже планували відпустку і мали на руках білети до Туреччини у Стамбул на кінець лютого 2015, де ми вже одного разу були і готувалися до того дуже заздалегідь. У день перед відльотом ввечері несподівано подзвонила моя матір. Я не міг зрозуміти що відбувається, бо до того, завжди, я розмовляв тільки із батьком. Матір наказувала мені щоби я «завтра був удома». Я їй відповів, що я не можу, бо завтра зранку у мене білети і ми летимо у Стамбул. Що сталося я спитав, вона не відповідала, я подумав що щось сталося із батьком, попросив його до слухавки, але виявилося що із ним усе гаразд, він сказав «слухати матір», що сталося так і не відповіли. Я зрозумів що вони живі і здорові, і вирішив що їхати додому це шукати лиха собі на голову, тож поїхав до Стамбула. Сказати що відпустка не вдалася нічого не сказати, бо увесь той час я був не у відпустці а у подумках. То була єдина відпустка у 2015.

Матір налаштувала батька проти мене. Після того батько один раз подзвонив мені напідпитку, нічого гарного звісно я не почув з того кінця слухавки. Серед іншого він сказав “Нам соромно ходити по місту і дивитись людям у очі”. Я перестав спілкуватись теперь уже із батьком.Російські війська продовжували наступати і вбивати українців на нашій території. Я виходив з роботи на обідню перерву, купував за свої гроші провізію і передавав через волонтерів на Шулявці.

Вересень пятнадцятого

На мій день народження у вересні 2015 батьки мене не поздоровили. Але на наступний день подзвонив батько. Ні, не для того щоби поздоровити. У нього знайшли рак легенів. Він кинув курити 7 років до того і я просив його сходити перевіритись, але ж він тоді не пішов. Він попросив грошей. Десь три роки до того батьки продали квартиру в якій ми вже давно не жили і віддали мені за неї гроші, щоби я міг купити собі щось у Києві. Тож я віддав батькові назад гроші: приїхала моя рідна сестра і я передав гроші.

Шлюб у Данії

Підходив 2016 і то була б наша дата 10 років коли ми почали жити разом із Дімою. Дата 10 років як ми зустрілися уже була втрачена. Ми вирішили що відкладати вже не можна. Сашко мав би бути нашим свідком, та лихо трапляється кожен день і ніхто не знає що буде завтра, то ж треба жити сьогодні те що ти маєш, те що важливо. Ми усе підготували і у січні 2016 року ми взяли відпустки на неділю і на нашу річницю 10 років як стали жити разом уклали шлюб у Данії на острові Aero. То була дуже світла і хвилююча подія. Ми жили уже 10 років разом і нічого не змінилося, лиш з’явилася бумажка, що ми у шлюбі, але ми були дуже радісні та переповнені емоціями. Це те чого мені дуже бракувало на той момент – промінь світу. Были тiльки ми удвох.

Батько

Влітку, коли я мав взяти відпустку у Діми не вийшло по роботі взяти відпустку у 2016 ще на одну неділю. У мене стався нервовий зрив. Я просто дивився фільм про фінансову кризу 2008 року у США (The Big Short, 2015) і мене почало трусити. Я не міг заспокоїтись, начебто я замерз і не міг зігрітися. На роботі я став дуже нервовий, дратівливий і конфліктний. Мені зараз шкода деяких із моїх колег з якими я вів себе інколи неадекватно.

Батько приїхав до Києву на лікування, ми зустрілись. Я провів його по Хрещатику, вулицями центра міста, мальовничому Андріївському узвозу, ми сходили до Пузатої хати, та передав ще грошей на лікування. Він був дуже схвильований і постійно згадував далеких родичів та предків, напевно тому що я колись робив генеалогічне дерево, я то все записував у телефон. У нього була третя стадія. Ми провели разом майже 6 годин. Коли я підвів його до залізничного вагону, ми обійнялися і попрощалися. То був останній раз коли я його бачив.

Коли батько повернувся додому у своє місто, йому становилося гірше і вже вдома через декілька днів, він втратив глузд. Він казав нісенітниці, а часами нібито жив у минулому чи міг стати агресивним на пустому місці. Лікарі сказали, що метастази від раку пішли у кров, смерть неминуча, справа тільки у часі якого уже залишилось зовсім небагато. Я дізнавався подробиці через сестру.

У мене почались панічні напади, судороги, збої у роботі серця. Все що мене морально тримало це те, що у Діми з батьками було усе гаразд, моя двоюрідна старша сестра, яка завжди мене підтримувала не дивлячись ні на що яка жила на той час у Одесі, та декілька друзів, за що я їм дуже завдячую.

Матір зателефонувала вперше і розповіла все теж саме, і сказала що мені треба приїхати побачити батька перед смертю. Але я не міг. Я вже знав, що я сам у нервовому плані не стабільний і не розумів що від самого себе чекати. Я боявся. Боявся, а що якщо він, сам того уже не розуміючи, мені перед смертю може сказати щось, що залишиться зі мною назавжди і підкосить остаточно. Матір телефонувала ще один чи два рази. Але я не поїхав. Батько помер на початку вересня 2016. Я приїхав на похорон, з тих пір ми почали спілкуватися із матір'ю. Я розповів що ми уклали шлюб. Завдяки своїй професії ми з чоловіком змогли переїхати в Штати, про це я дав не велике інтерв'ю про мою історію та як нам тут живеться. Це відео із серії BROTHER STORIES, яка розповідає реальні історії про життя ЛГБТ у різних куточках світу. Серія створена в підтримку проекту BROTHER - художнього фільму про вибір між любов'ю і сім'єю і про те, чому людям з пострадянських країн доводиться вибирати частіше за інших, чому вони їдуть до інших країн та як вони там почуваються. Дізнатися більше про проект можна на сайті і в соціальних мережах. Підписуйтесь і слідкуйте за новинами на Facebook, Instagram та Веб сторінці проекту.

У Києві я був великою рибиною у маленькому ставку, тут я маленька рибина у великому.

У Києві я дуже, дуже добре заробляв. Бо я був один із небагатьох на той час спеціалістів в Україні із дуже дорогого обладнання для Дата Центрів. Я був і пре-сейлом і інженером по налаштуванню того обладнання, і робив доповіді на ІТ конференціях, і проводив тренінги для партнерів. Але, як то кажуть, щастя не у грошах. Я хотів змінити lifestyle. Я хотів жити у суспільстві, де я не маю скривати що я у шлюбі за чоловіком. Скажу зразу, переїзд у іншу країну то дуже, дуже нелегка задача. І на жаль зовсім небагатьом під силу тут прижитись. Коли там ти вже здобув якесь визнання, тут ти ніхто плюс ти не місцевий, нікого не знаєш, та без західної освіти і в тебе акцент. То дуже тяжко. Цей маленький параграф вміщує у собі стільки проблем, що це не можна передати словами. Але все можливо! Тут люди не відрізняють одностатеві пари від гетеросексуальних. І знаєте що? Відсоток гетеросекскуалів не зменшився, просто усі живуть разом. І це круто.

А як би то було в Україні?

Ми купили надувну кушетку та пішли у Lincoln парк посидіти під деревом. Діма сів читати свою книжку Leonardo Da Vinci by Walter Isaacson, з одного боку кушетки, а я з іншого краю ліг і поклав на його ноги свої, натягнув кашкета на обличчя та закуняв. Через 10 хвилин підійшла маленька дівчинка, мабуть років 5, її батьки неподалеку розмовляють, що я почув їх із просоння: -не турбуй їх, бачиш хлопці відпочивають -я теж хочу посидіти на тій штуці! Я у напів-дрйомі з кашкетом натягнутим на обличчя все ще сподіваюся що це не про нас. Діма помітив дівчинку і розтормошив мене. Батьки дівчинки вибачилися. -Вона дуже хоче посидіти на вашій надувній кушетці Я підвівся -Ok, have a sit. Дівчинка посміхнулася і радісно застрибнула на моє місце. Але кушетка не довго затримала її, менше ніж через пів хвилини вона підстрибнула і побігла далі. А батьки їй у слід:

•    Що треба сказати?
  

•    Thanks!
  

Батьки дівчинки вибачилися за втручання знову, ми сказали ноу-проблем. Дівчинка пропала із поля зору із радісними криками назустріч новим пригодам, а я знову улігся на своє місце, поклав ноги на Дімині і натягнув кашкета. На хвильку майнула думка, от якби я тоді в свої 5 років побачив, що два хлопці можуть бути разом і знав би, що мої батьки мене будуть любити таким яким я народився не дивлячись ні на що, і я задрімав знову. На тих вихідних була неперевершена погода і ми чудово їх провели надворі.

Коли мене питають про шлюб, інколи можуть спитати «чи давно я з нею» або «чим вона займається», я кажу «ну, в мене чоловік», люди не моргаючи ні одним оком, «як його звати?». Напевно ці дві короткі історії можуть розповісти, чи добре я себе почуваю тут у порівнянні із Батьківщиною.