Дмитро Пічахчі і Філліп

У мене залишився лише один страх — повернутися назад в Україну

Якщо не поїду, то загину

У Києві мене весь час переслідувало відчуття безнадії та фізичної загрози. Заходячи до магазину чи кафе, я автоматично оцінював потенційну небезпеку: хто там є, як на тебе дивляться, чого можна очікувати. Одного разу я пішов з хлопцем у кіно на побачення, нас оточили люди і питали: «Ви що, геї? Зараз будемо слідкувати, щоб ви не цілувалися». Після прайду 2015 року почали приходити смс із загрозами, у групі ультранаціоналістів з’явилось моє фото, ми з друзями ховалися від переслідування у під’їздах. Почуття постійного страху паралізує, ти перетворюєшся на овоч і не можеш нормально жити. Я читав історії про побиття ЛГБТ-людей і розумів, що це лише питання часу, коли прийдуть за мною. З одного боку, у нас відбулась Революція гідності, люди прокинулись, почали їздити за кордон і бачити інші моделі поведінки, проте в Україні мало що змінилось. Я розумів: якщо не поїду, то загину. Коли закінчився прайд, ми з хлопцем взяли квитки і полетіли в гості до друга, що жив у Нью-Йорку. Планували відпочити два тижні, взяти паузу, видихнути. Проте коли відпустка дійшла кінця, я відчув, що не хочу повертатись. Я більше не мав сил жити у постійному страху і напруженні. Ми знайшли безкоштовного адвоката, який допоміг правильно подати запит на отримання політичного притулку (у США адвокатські контори мають відпрацьовувати певну кількість годин на благочинність). Минуло п’ять років, інтерв’ю досі не було — настільки довгі черги, — проте за півроку мені надали дозвіл на роботу. Коли я їхав з України, мав мільйон страхів. Наразі маю лише один — повернутися назад.

Активізм у США

Я неодноразово бачив на українських гей-форумах висловлювання про те, що треба сидіти тихо і не показуватись, мовляв, тоді в нас не буде проблем. Мені важко це зрозуміти, бо життя у підпіллі — сумна перспектива. Я брав участь у прайді в Києві і продовжую в США, хоча треба відзначити різницю у філософії заходу в цих двох країнах. У Штатах це свято видимості та захищеності. Люди (іноді дуже різні) об’єднуються, щоб показати: ми існуємо, ми разом, ми боролись за свої права та перемогли. У нью-йоркському прайді є колона міської адміністрації, колона пожежників, поліції. Це свідчить про те, що всі ми — єдине суспільство, між нами немає різниці. Виходячи на вулицю, американська ЛГБТ-співдружність відзначає той факт, що колись вона перестали терпіти насилля та знущання, стала на шлях боротьби та успішно його подолала. Прайд в Україні — це марш за права, яких люди ще не мають. Подія організовується лише кількома сміливими активістами, оскільки суспільство поки не готово об’єднуватися та відкрито вимагати рівності.

У свій перший рік в США я йшов разом із колоною іммігрантів з пострадянських країн, переважно з Росії. Проте з ними було важко знайти спільну мову. Незважаючи на те, що ці люди тікали через політику ненависті і переслідування, вони підтримували імперську риторику і не були готові з повагою ставитись до українців. Мені стало некомфортно виходити під російським прапором та спілкуватися з людьми, що поважають Путіна та вважають Крим частиною Росії. Я люблю Україну, бажаю їй добра і поїхав не тому, що хотів, а тому що не мав іншого вибору. До речі, конфлікт з російськомовними ЛГБТ допоміг швидше інтегруватись у американське суспільство, незважаючи на мою жахливу англійську. Наступні два роки я виходив на прайд з іншими колонами — інтернаціональною та під егідою правозахисної організації Amnesty International. Аж поки у 2019 році ми не організували окрему українсько-грузинську колону, об’єднавши імігрантів з тих країн, що не хотіли виступати під російським триколором.

Повертаючись до порівняння українських та американських прайдів, хочу поділитися невеликою замальовкою. 2016 рік, літо, спека, довга хода. Бачу, як з церкви поруч виходять священник і монашки. У мене всередині все обірвалось, я подумав: ну все, почалось. Але вони не стали виголошувати прокльони та закликати покаятись. Жінки винесли воду та роздавали учасникам прайду, а священник тримав сміттєвий пакет для використаних пластикових склянок.

Друга мама

Будучи активістом та відкритим геєм, я не мав теплих стосунків з родиною. Вони ставились до мене, як до психічно хворого, і просто терпіли. З батьком ми не розмовляли десять років, він лише подзвонив перед смертю та поговорив зі мною хвилину. З мамою теж не було близькості. Вона підтримала мене єдиний раз, коли я повідомив телефоном, що залишаюсь жити в США. Сказала, що це правильне рішення, бо в Україні ми живемо, як в болоті, то, може, в Америці я збудую нормальне життя. Брат вважав, що я ганьблю сім’ю: лише через 15 років після мого камінг-ауту ми з ним навчились хоч якось спілкуватись. Я ніколи не знав, що таке турбота та любов, з самого дитинства я був сам по собі. Але так сталось, що у дорослому віці я зустрів людину, яка стала моєю другою мамою. Її звуть Анна Георгіївна, але я кличу її мама Аня. Вона — мати моєї близької подруги, у якої я жив деякий час у Києві. Завдяки цій світлій жінці я зрозумів, що таке віра та підтримка без тіні осуду. Пам’ятаю, якось я пішов до нічного клубу, аж раптом мама Аня дзвонить і питає, чи все у мене добре, бо вона хвилюється. Тоді, у 19 років, я вперше в житті відчув, як це, коли ти комусь небайдужий. Зараз ми з нею листуємось 2—3 рази на тиждень. Минулого року приїжджала до мене у Нью-Йорк, і ми разом йшли у колоні на прайді. Я всім представляв її як маму, бо вона і була моєю мамою.

Анна Георгіївна стала однією з співзасновниць української громадської організації TERGO для батьків та родичів ЛГБТ-дітей. Важко повірити, але деякі активісти закидали, що вона не має права бути членкинею ЛГБТ-руху, оскільки не має сина-гея. Проте ця жінка «усиновила» чужу дитину та полюбила її, як свою. Що може бути прекраснішим?

Кохання, що зцілює

Коли я приїхав до Америки, був зовсім розгубленим. На жаль, ми з моїм хлопцем не були готові до нової реальності як пара, тому вирішили розірвати стосунки. Проте за три місяці я зустрів Філіпа — людину, з якою ми досі разом. Ми познайомились на вулиці, але іронія в тому, що на той момент я зовсім не знав англійської. Спілкувались «на пальцях»: він писав мені текстові повідомлення, які я кидав у «Гугл-транслейт», ділився своїми координатами на карті, щоб я міг прийти до нього на побачення. Я розмовляв шарадами, намагаючись пояснити слова, яких я не знав. Одного разу ми сиділи удвох, і я сказав Філіпу: «Ти мене не розумієш». Він відповів: «Не розумію, але це не має значення, адже я люблю тебе».

Філіп старший за мене на 20 років, але я не відчуваю різниці у віці. Єдине, що насправді нас відрізняє — умови, в яких ми росли й жили, бо це сформувало абсолютно відмінні світогляди. Філіп народився у сім’ї, де батьки підтримували дітей, поважали їх особистості й спонукали шукати свій власний шлях. Він мудрий, врівноважений і вчить мене по-іншому дивитися на світ. Я завжди вважав себе відкритим до будь-яких людських проявів, адже я ЛГБТ-активіст, але завдяки Філіпу побачив, наскільки далеко це від істини. Я міг показати на жінку, що, на мою думку, безглуздо вдягнена, чи голосно жалітися на не дуже ввічливу офіціантку. Філіп спокійно пояснював, що не можна засуджувати людей, треба ставитись до них з розумінням та повагою за будь-яких обставин. Можливо, у тієї офіціантки був поганий день, і замість того, щоб сваритися, треба посміхнутись і спробувати підняти їй настрій.

Познайомившись з Філіпом, я зрозумів, що ми в Україні всі травмовані. Це не стільки про сексуальну орієнтацію, скільки про постійний комплекс вини, який нам прививався з дитинства. Він питає у мене: «Чому прояв турботи в українців завжди пов’язаний з насиллям?». І це правда, адже коли я кричу про те, що не пущу його на вулицю без куртки, бо там холодно, я таким чином показую свою любов. На щастя, Філіп це знає і терпляче вчить іншим сценаріям поведінки.

Мама Аня радіє за мене, постійно питає, як справи у Філіпчика. Коли приїжджала до нас у гості, весь час намагалась нагодувати його чимось смачним. Ніколи не ревнував раніше, а зараз відчуваю щось схоже на ревність — звичайно ж, жартома. Хіба міг я колись уявити, що моя мама буде переживати, як почуває себе мій бойфренд? Я дуже щаслива людина.