Дмитро та Роналдо

Якщо бачиш, що це твоя людина, навіщо чекати?

Подруга грала роль моєї дівчини

Я переїхав з України до США у 30 років. Не можу сказати, що мав певні труднощі вдома: у мене була престижна робота, квартира у Києві, жодних фінансових проблем я не відчував. Проте жити в тому суспільстві, яке мене оточувало, ставало дедалі важче. Люди в Україні вважають нормальним ставити особисті питання навіть на роботі — де моя дівчина? Чому я без пари? Відколи мені виповнилось 25 років, я почав регулярно отримувати поради щодо одруження та майбутніх дітей. Дійшло до того, що я попросив близьку подругу грати роль моєї дівчини, доки вона сама не вийшла заміж. До Штатів я їхав один, проте мав тут родичів. Перші шість місяців жив у батька моєї сестри, оплачував рахунки та продукти, але не платив оренду — це величезна економія, завдяки якій мені було набагато легше адаптуватись, ніж багатьом іншим іммігрантам з України. Батько сестри допомагав знайти роботу, але все, що він пропонував, вимагало праці руками — розвізник піці, укладальник газону тощо. Востаннє я тримав у руках щось важче за ноутбук на дачі років у десять, тому вирішив шукати роботу сам. І знайшов — у юридичній фірмі, що знаходилась у фінансовому районі Мангеттену. Пишався собою неймовірно! Проте все виявилось набагато прозаїчніше: брудний офіс, правила, як у тюрмі — вранці треба класти телефон у коробку і забирати лише ввечері, жодних розмов з колегами під час роботи, 30 хвилин на обід (за свій рахунок). Вдома я не звик до таких умов. Витримав три місяці й утік, подумавши, що розвозити піцу було не такою поганою ідеєю. На щастя, паралельно я учився на агента з нерухомості і, власне, четвертий рік успішно працюю в цій сфері.

Зустрілись… і одружились

Наша зустріч з Роналдо не була романтичною — ми познайомились у барі, куди я прийшов після вечірки, бо не хотів їхати додому. Ми побачили одне одного, обмінялись телефонам (хоча, зізнаюсь чесно, наступного ранку я цього не дуже й пам’ятав). Роналдо написав першим, запросив на побачення, і з тих пір ми не розстаємось. Одружились теж дуже швидко — минуло всього три місяці з нашого знайомства. Хтось подумає, що ми поспішили, проте мої друзі нас підтримали: якщо бачиш, що це твоя людина, навіщо чекати? Ми розписалися без жодних церемоній, лише вибрали красиву дату — 12.12, й поїхали на медовий місяць до Пуерто-Ріко. Я був дуже щасливий! Ми взяли собі спільне прізвище, що складається з двох наших «дівочих» — Алвес Ф. Орловські. У Роналдо вона вказана в усіх документах, бо він їх оформлював вже після весілля, а у мене поки лише у водійських правах. Тут є певні складнощі, бо довгі прізвища у системах скорочуються, причому кожна може скоротити на свій лад. Тож нам треба буде одне слово прибрати. Ми хотіли так зробити з самого початку, але при оформленні шлюбу це було неможливо — реєструючий орган міг лише об’єднати прізвища.

Представив мамі чоловіка як руммейта

Про свою орієнтацію я розповідав поступово: спочатку близьким друзям, потім рідним. Реакція була різною — хтось не вірив, хтось розпитував подробиці, хтось питав «А як же сім’я?». Після закінчення університету в Києві я оточував себе або геями, або толерантними гетеросексуалами. У 23 роки, коли зустрів свого першого хлопця, я все розказав сестрі і натрапив на стіну нерозуміння. Вона плакала, кричала і зрештою пішла, ми не розмовляли з нею три місяці. Тепер вона живе у Нью-Йорку, передивилась свої погляди і повністю прийняла мого чоловіка. Мамі було складно розказати. Вона переїхала до мене в США у серпні минулого року, і Роналдо я представив їй як свого сусіда по квартирі. Але на День незалежності 24 серпня вирішив сказати правду. На перший погляд, вона все зрозуміла, сказала, що любить мене і приймає — головне, аби я ні про що не жалів. Проте ще півроку питала, хто на мене вплинув, чому мені не подобаються дівчата, як я почав дивитися у бік чоловіків. Я знаю, що їй потрібен час на усвідомлення, адже ніхто ніколи не розповідав їй та її поколінню про природу гомосексуальності.

Велика україно-бразильська родина

Мій чоловік родом із Бразилії, і я вважаю, що у нас з ним багато спільного — більше, ніш було б з американцем. Ми схожі за темпераментом і за смаками. Роналдо полюбив українські страви, які готує моя мама: борщ, Олів’є, сирники, вареники з вишнею, я теж вподобав бразильську кухню — там багато м’яса. На свята ми збираємось у моїх родичів. Мама ставиться до чоловіка дуже тепло, і незважаючи на те, що не розуміє англійську, завжди намагається з ним говорити. Роналдо виріс у великій дружній родині, де було семеро дітей, і зараз має дванадцять племінників і племінниць. Його рідні час від часу приїжджають до нас у гості — нещодавно старша сестра Роналдо жила у нас цілий місяць. Наразі я маю сім’ю, про яку завжди мріяв Звичайно, є й складні моменти. Роналдо більш відкритий у поглядах і проявах себе й своїх інтересів. Я, навпаки, досі перебуваю у напруженні, переймаюсь, що подумають та скажуть люди. Незважаючи на те, що в Нью-Йорку не зустрічаю дискримінації, я досі боюсь публічно сказати: це мій чоловік. Коли Роналдо намагається мене поцілувати у барі, я відчуваю дискомфорт, і через це у нас виникають суперечки. Я стараюсь бути більш відкритим, проте після тридцяти років життя в Україні це непросто. Коли ми йдемо вулицею, тримаючись за руки, зазвичай збираємо компліменти, і лише від російськомовної публіки можемо побачити засудливі погляди.

Тест-драйв батьківства

І Роналдо, і я завжди хотіли собаку, лабрадора. Спочатку не наважувались, але щойно вирішили змінити квартиру, почали обговорювати цю тему. Коли я побачив нашу Алексію на сайті, закохався з першого погляду, і чоловік сказав — бери! Божевільні гроші, переліт до іншого штату, і ось наша крихітка уже шостий місяць з нами. Ми навіть машину купили, щоб возити її на пляж та на природу.

Завдяки собаці я зрозумів, що Роналдо буде чудовим батьком. Він дуже турботливий та відповідальний. До речі, він уже готовий заводити дітей і хоче мати щонайменше трьох. Я ще не впевнений, адже це набагато складніше, ніж вивести на прогулянку та покласти їжу у миску. Але такої перспективи не виключаю, особливо якщо покличемо на допомогу няню.
Озираючись назад, на своє життя в Україні, мені важко повірити, що це все було правдою. Я не міг уявити, що матиму чоловіка, плануватиму дітей, почуватимусь вільно та упевнено. І хоча я сумую за друзями та улюбленими місцями у Києві, головне, що я не змушений ховати своє особисте життя за чотирма стінами.