Олексій Горшков

Якщо 15% студентів отримали інший погляд, моя робота зроблена

Камінг-аут я зробив давно, а науковою роботою по темі ЛГБТ почав займатись у 2005 році. Було цікаво взнати звідки походить це явище, які культурні особливості має, яке місце займає у суспільстві. Особистий інтерес став професією. Зі студентами зрозумів, що можу не тільки вивчати тему, але і доносити до молоді знання про інші соціальні групи. Якщо хоча б 15% студентів отримали іншу точку зору щодо ЛГБТ — тоді моя робота зроблена. Тоді я наївно думав, що можу змінити ставлення до ЛГБТ. Пощастило з ліберальною кафедрою, мені дали можливість захистити у 24 роки кандидатську по темі ЛГБТ, у 28 я отримав посаду замісника декана, працював зі студентами. Була ейфорія — «Я зможу, я супермен!». Ілюзії розтанули, коли почались зустрічі з ФСБ.

«Я міг підлаштуватись під систему, але не пішов проти себе».

Якщо зустрінете комуніста, націоналіста чи гомосексуала — доповідайте

У мого переїзду в США не було ніякої ідеї — просто не лишилось іншого вибору. У 2013 році у Росії прийняли закон про заборону пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків. Тоді я вже був активно залучений до руху ЛГБТ в Пермському університеті. Займався просуванням квір-дослідженнь, яких у політичній науці РФ до цього не було. Встиг з однодумцями створити Центр гендерних досліджень, брав участь у програмі Сороса, три роки їздив в Україну на навчання. Коли трапився Євромайдан, то я щиро підтримав протести в Україні. Завжди були нападки праворадикалів, погрози, фізичне насильство. Але це були епізодичний несистемний тиск.

У 2013 році в ВУЗах РФ почали призначати співробітників ФСБ, які повинні були стежити за ідеологічною чистотою університету. Така людина з’явилась і нас. Звали його «Юра». «Юра» викликав мене в кабінет без таблички, майже без меблів, тільки з двома кріслами. Одразу запропонував дружити. Завів відому пісню про ворогів всередині і зовні країни. Мовляв, у мене така відповідальна посада, він та я повинні убезпечить університет від ворожого впливу. Він апелював до патріотизму та почуття обов’язку. Але десь за рік до цієї розмови моя студентка, дочка співробітника ФСБ сказала, що знає про мене «все» — певно і «Юра» знав про мене все. І ось він каже, — «Олексію, якщо дізнаєшся, що хтось у університеті комуніст, націоналіст або гомосексуал, то скажи мені про це. Домовились?». Дивлюсь на нього і розумію — він знає, хто перед ним сидить і знає, що я знаю про його проінформованість. У цій грі у дурника «Юрій» делікатно натякнув, що треба співпрацювати, щоб все було добре. Я пробував уникати прямих відповідей, але «Юрій» не відступав — дзвонив, запрошував, виникав ніби з нізвідки, запитував, коли ж нарешті почнемо «відверту розмову»? Ситуація досягла піку, коли я помітив, що моя квартира постійно під наглядом, за мною постійно хтось ходить, а телефон розривається від дзвінків і повідомлень з погрозами.

Тоді довелось видалити групу Центру гендерних досліджень з «Вконтакте» та обмежити участь у ЛГБТ-групі «Райдужний світ», яка існувала у підвальному приміщенні у Пермі. Все це кидало на мене тінь «західного агенту впливу» та робило мало не головним пропагандистом «толерастії».

«Куди дивиться Перм?»

У березні 2014 року подруга скинула мені статтю на кшталт «Куди дивиться Перм?» про «пропаганду содомії» у пермському державному університеті. У статті було сказано, що я найголовніший лібераст міста. Цю статтю поклали на стіл ректора. Одразу зрозумів, що вітер дме від ФСБ, бо це їх стиль.
Останні пів року перед від’їздом я переїхав до друга на територію закритого комплексу, бо не почував себе у безпеці. Тоді ж у Пермі з'явився рух «Оккупай-педофіляй» (викриття нібито педофілів, яких запрошували на зустрічі підставні люди — авт.). Два моїх друга потрапили в цю мишоловку, один з них був викладачем коледжу. Йому поставили питання руба — або стаєш «нормальним» або руйнуємо твоє життя вщент. Та стаття, переслідування, схиляння до співпраці, погрози — все це тиснуло на мене. Зрозумів, що якщо не діятиму, то нічим добрим це не закінчиться. Мав відкриту візу у США, дочекався канікул і у липні 2014 року залишив країну.

Заяву про звільнення надіслав через електронну пошту. Пізніше дізнався, що втеча зчинила бурю в університеті. «Юрій» з поліцією навідались на кафедру, допитували колег. Зрештою він оголосив мене «національним зрадником».

ЛГБТ у Росії — цап-відбувайло

Цькування ЛГБТ у Росії — результат чотирьох років насадження традиційних цінностей у країні. Ноги у заборони пропаганди нетрадиційних стосунків ростуть з закону про посилення покарання за педофілію, з «Закону Діми Яковлева». У Володимир Путіна падає рейтинг і він починає думати чим же підбадьорити населення. Так почалась кампанія за традиційні цінності. На всіх каналах втокмачували про засилля педофілів, педофіли ввижались мало не у всіх, хто відрізняється від норми. У регіонах почали приймати законів про заборону «пропаганди гомосексуалізму». Ці кроки були спрямовані на конкретну цільову групу — батьків. А батьки готові на все заради своїх дітей. Тому більшість не роздумуючи підтримала кампанію.

Після накачування суспільства негативом про «Гейропу» та «зграї педофілів» на авансцену виходить Путін — янгол-охоронець, борець за сім’ю, захисник дітей. Приймає закон про пропаганду і викликає захват мас. Творці цієї схеми обрали ЛГБТ, як найнезахищенішу соціальну групу. Євреїв чіпати не можна, бо антисемітизм не пробачать. Етнічні групи також не можна чіпати, бо з ними пов’язані важливі торговельно-економічні зв’язки. А ЛГБТ — хто їх захистить?

Закон нібито спрямований на захист дітей, але до дітей не має жодного відношення. Першими від нього постраждали публічні люди, які критикували режим. Це просто ще один механізм, щоб придушити опозицію.

Після Криму виправдання знайдеться для будь-якого злочину

Крим був останньої краплею. Це був доказ того, що цей нацистсько-сталінський режим не зупиниться не перед чим. Що покидьок (Путін — авт.) піде на будь-яку підлість, щоб втримати владу. В науковому середовищі відбувся розкол. Знайомі професійні історики заявили, що ми повернули Крим, який Микита Хрущов колись «подарував» Україні. Мене це жахнуло — ці люди впливають на світогляд студентів, накачують цією отрутою та брудом молоді уми. Тоді зрозумів: якщо більшість так легко сприйняла кримський злочин, то вона виправдає будь-що. Навіть вбивства ЛГБТ, якщо до цього дійде.

Медовий місяць мігранта швидко минає

Попервах у США було двояке відчуття. З однієї сторони я був щасливий від того, що мені вдалося виїхати і врятуватись. Та ще й виїхати в Америку. Це ж «край мрій» у нашій радянській ментальності. Пам’ятаю, що було екзальтоване відчуття радості. З іншої сторони ти розумієш, що тобі вже не 15-20 років (Олексію було 29 років на момент переїзду — авт.). Кар’єра обірвана, родичів і друзі далеко, ніхто тебе тут не чекає. Як жити далі? Тільки наново. «Медовий місяць» мігранта швидко минає. Якийсь час я жив в ізоляції, бо не мав навіть з ким поговорити окрім стін. Годинами гуляв Нью-Йорком, щоб не залишатись наодинці зі своїми думками. Зрозумів, що треба якомога швидше адаптовуватись, вчити мову. Психологічно це важко і напевно не всі це проходять.

Інколи люди їдуть з вірою, що повернуться. Коли я їхав, то розумів, що вороття немає. Моя сім’я з репресований німців, завжди відчував бажання вирватись з країни, яка позбавила сім’ю гідності. Є сум за рідними, а ностальгії за «берізками та річечками» немає. Іноді сняться «емігрантські сни», вони багатьом тут сняться. Сниться, що я повертаюсь в університет або привертаюсь у дитинство, до бабусі. Там я абсолютно вільний, не маю клопотів і відповідальності.

Думаю, що це наслідок вразливості емігранта, бо він ніби зависає між двох світів: тієї країни в нього вже немає, а у новій він поки не закріпився. Людям, які живуть у США більш як 30 років також сняться такі сни.

У США треба щодня доводити, що ти чогось вартий

Більша частина уявлень про США виявилось нереальним. Думав, що їду в країну, де перемогла демократія. Ось вона «заповітна земля»! Зараз розумію, що країна розколота, що ти повинен тут сам за себе боротись щодня, змагатись з сильною конкуренцію. Багатьом здається, що вони недостойні, заважає незнання мови. Іноді може виникнути почуття другосортності. Коли отримуєш дозвіл на роботу, то думаєш, що ось я зайду з ним у перші двері і отримаєш роботу. Ні — я рік шукав роботу та отримував десятки відмов. Через півроку чи рік починається фрустрація, людина може запанікувати, — «За що вхопитись? Як бути далі? Може я тут дійсно нікому не потрібен?».

Це страшно і це випробування, яке не всі проходять.

Солідарність у спільноті ЛГБТ оманлива

Згодом дізнався, що не все так просто і у «данському королівстві». Що ЛГБТ у США також зазнають дискримінації, що расизм тут має сильні позиції, що російськомовна діаспора чи не найбільш консервативна спільнота серед мігрантів, має гомофобні, расистські та сексистські погляди. Самі ЛГБТ-мігранти також розрізнені. Існує чітке розмежування між тими, хто в РФ ніколи можливо не переслідувався і тими, хто виїхав саме через переслідування. Я став свідком зіткнення різних хвиль міграції після 2014 року. Наприклад, питання Криму одразу розводило людей по різних таборах, — «Спілкуватись з вами не будемо, бо Крим наш. Крапка».

Іноді волосся ставало дибки, бо доводилось чути від людей, які втекли від режиму точнісінько таку саму риторику режиму, який ставиться до ЛГБТ, як до сміття. Це для мене було найстрашнішим відкриттям — немає ніякої солідарності, немає ніякої підтримки.

Звичка економити зникає

У США вражало все. Наприклад, ми звикли, що газовий лічильник стаціонарний та закріплений за квартирою. У США газ закріплений за людиною і... «переїжджає» з тобою з одного помешкання в інше. Американці звикли все життя жити в орендованих квартирах. А ми сприймаємо це як щось тимчасове. Вражало, які люди у моєму районі підозрілі: будь-який шурхіт чи гавкіт собаки і вони викликають поліцію. Вразили полиці у супермаркетах — у американців на всі випадки життя є все і у неймовірному асортименті. Ми ж звикли жити в режимі економії, колись навіть поліетиленові пакети прали. Тут швидко змінюється ставлення до речей — за них не тримаєшся, все можна швидко замінити.

Мало хто розуміє, чому ЛГБТ з Росії ідуть у США. Це ж не Сирія. Доводилось пояснювати, яка насправді ситуація і чому люди рятуються втечею. Нью-Йорк це Нью-Йорк, але коли ти їдеш за межі великого міста, то ситуація кардинально міняється. Люди в регіонах бачать у мігрантах загрозу робочим місцям.

Риса ментальності «Дай, дай, дай...» вбиває

Напевно, перший ЛГБТ-марш, який пройшов на Брайтон-Біч був піком моєї роботи в межах Rusa LGBT (спільнота російськомовних представників ЛГБТ у США — авт.). Я підтримую зв’язок з організацією, але відстань вдається взнаки і моя участь у її роботі зменшилась. Зрозумів, щоб я не робив, завжди будуть ті, хто залишиться незадоволеним. У вихідців з СНД є така риса ментальності — «Дай, дай, дай...». Це вбиває. Наприклад, зараз на фоні протестів Black Lives Matter з’явилась група російськомовних, які висловлюють абсолютно расистські тези, але ж вони самі у США без ночі не тутешні. В мене одне питання — «Ви ж самі приїхали з країни, де вас переслідувала поліція і не вірите людям, які кажуть, що зазнають утисків поліції?». Здається це частина рабської психології — приєднались до сильних і так вижити.

Іноді я ловлю себе на думці, що більше не хочу переживати травматичний досвід спілкування з російськомовними.

Американська мрія реальна

Зараз я живу і працюю у Західній Пенсильванії, у містечку біля Пітсбурга та працюю у Slippery Rock University. Я подав заявку на вакантну посаду, нікого тут не знаючи і отримав виклик. Зараз очолюю ЛГБТ-центр та жіночий центр університету. Здійснилась моя американська мрія.

Вірю, що можу змінити внутрішню структуру університету, зробити її більш дружньою для ЛГБТ та жінок. Наприклад, з моєї подачі місцева організація ЛГБТ-студентів стала більш відкритою. Розроблені нові тренінги. Підіймаємо теми стандартів краси для жінок, інклюзивності. Планів багато і я маю повну підтримку. Але шлях повернення в університетське середовище з якого я вийшов був довгим.

Перспектив для ЛГБТ у Росії не бачу, в Україні — надія є

Багато хто звинувачує Володимира Путіна. Мовляв, у ньому причина гонінь на ЛГБТ у Росії. Але стривайте, якщо Путін завтра раптом зникне — невже вірите, що люди одразу приймуть ЛГБТ? Російське суспільство розколоте у питанні ЛГБТ. Подекуди просто просякнуто ненавистю до нас. Хто б завтра не прийшов до влади на зміну Путіну, навіть при великому бажанні він не зможе змінити ситуацію у найближчі 10 років, а то і більше.

Після розпаду СРСР в Росії була можливість сформувати толерантне ставлення до ЛГБТ, але нею не скористались. Думаю, що люди у Росії не звикли боротись. Їм потрібний сильний лідер, якого вони будуть критикувати, перемивати кістки на кухні, але коритимуться йому. Маленький відсоток ЛГБТ-активістів безсилий змінити устрій.

Тут у США, навіть через 50 років після Стоунволлських бунтів ми досі не наблизились до кінцевої мети. Досі є прецеденти гомофобії, трансфобії, расизму. Що вже казати про країну, яка не має демократичного плацдарму.

Зараз свою історії переслідувань та переїзду згадую, як страшний сон. ЛГБТ-активісти, які лишились в Росії критикують мігрантів — «Ви поїхали, а хто тепер буде боротися?». Я боровся 15 років і прийшов момент, коли мусив обирати — дати себе вбити або жити з відчуттям повноцінності. Я обрав повноцінність. Раджу всім, чиє життя стає нестерпним через переслідування виїжджати. Іншого варіанту не бачу.

Вперше побував в Україні у 2011 році. Приїхав в Ужгороді на Закарпатті і одразу закохався у країну і людей. Мене вразило, що в Україні величезна кількість зареєстрованих ЛГБТ-організацій, що в принципі не було можливим в Росії. Потім вразив дух людей. Знайома українка розповіла, що пішла на Євромайдан просто з автобуса — почула передачу по радіо і відчула, що має бути там. Мені важко уявити таку ситуації в Росії.

В Україні люди мають реальну владу, здатні впливати на процеси, на владу і не звикли здаватись. Маю надію, що Україна може стати лідером змін ставлення до ЛГБТ у своєму регіоні. Принаймні, я бачу потенціал для цього.