Роман і Антон

В Атланті люди надто заклопотані, щоб ненавидіти.

Це минеться

Я народився у Львівській області, у Новому Роздолі (там же, де й Ольга Фреймут). У католицький сім’ї. Не пам’ятаю, з якого віку почав усвідомлювати себе геєм, але пам’ятаю, що рано. Я це завжди приховував, не був відкритим і навіть сподівався, що це якось минеться.

Навіть коли вже у Львові вступив до Львівського медичного університету, ще чекав, що минеться. Але заводив короткі стосунки на місяць-два, знайомився Вконтакті, де аватарки у геїв були без облич, щоб їх ніхто не впізнав. Щоб перейти в офлайн, треба було пройти цілий квест попереднього знайомства, зустрічалися на свій страх і ризик не потрапити на гомофобів.

На 4-му курсі в мене почалися серйозні стосунки, тоді я вже зрозумів, що мій потяг до чоловіків не минеться. Я навіть переїхав до свого хлопця. Оскільки я не готовий був тоді відкритися і не знав, як пояснити одногрупникам мій переїзд в іншу від університету частину міста — приховував. Два роки. Коли після пар їхав в іншу від колишнього житла сторону, брехав, що по справах їду.

Вперше я відкрився подрузі, тому що вона розповіла мені, що в неї є друг-гей ще зі школи. Зрозумів, що вона нормально до цього ставиться. Але у неї був такий шок, що вона заблукала після нашої зустрічі. Тож іншим я не відкривався.

Коли я закінчив університет, то переїхав на інтернатуру в Київ і почав працювати у проєкт «Дружній лікар». Це така свого роду клініка, з дружніми до ЛГБТ лікарями. Можна було здати там аналіз на ВІЛ безкоштовно, проконсультуватися, отримати контрацептиви. Тобто це було зовсім інше оточення, у порівнянні з моєю студентською компанією. Разом працює двадцять людей, всі все знають, всім все ок. Я відчув сильний прилив позитиву. Єдине, що затьмарювало його — з хлопцем ми розійшлися. Він знайшов роботу у Львові, яку хотів, я ж уперше так вільно почувався у «Дружньому лікарі».

Камінг аут та аутинг

Хоча на роботі та всі друзі знали про те, що я гей, від сім’ї я це приховував. Навіть від мами, хоча точно знав, що вона мене зрозуміє. Вона стежила за мною у Фейсбуці та знала, чим займається наша організація. Найбільше я хвилювався за бабусю та дідуся. Вони старші, дуже релігійні, ходять щонеділі до церкви, вони б не змогли це сприйняти.

Мамі я нарешті відкрився. Якось ми сиділи з нею в Інстаграмі, трапився пост на тему ЛГБТ, тоді вона мене спитала, чи я не… трансгендер. Трохи переплутала терміни. Я сказав, що я гей і вона відповіла, що давно здогадувалася. Взагалі, вона тоді вже жила в Італії, мала друзів з ЛГБТ-спільноти, ходила з ними у гей-бари, тож сприйняла моє зізнання цілком нормально. І ми домовилися не говорити про це бабусі та дідусю.

Але мені зробили аутинг. Один з родичів на релігійному святі, де мене не було, розповів усім про мою орієнтацію. Добре, що там була мама, вона змогла заспокоїти бабусю. Зараз ця тема у сім’ї бабусі та дідуся не підіймається. Родич же досі вважає, що все зробив правильно, по-християнськи. Не розуміє, чому у нього з моєю мамою після цього зіпсувалися стосунки.

Потім я почав уже ходити на Прайди, постити фото і дописи про те, чому це важливо. Думаю, моїм друзям та підписникам вже все було зрозуміло. Але офіційний камінг-аут стався у жовтні 2017, коли ми заручилися з моїм нинішнім чоловіком.

Заручини

З Антоном ми познайомилися на роботі, коли у Львові відкривався регіональний офіс організації, де він працюва. Якось він запросив мене в кіно, ми сходили в “Жовтень”, і почали зустрічатися. Та я вважав, що стосунки будуть короткотривалими. Ми виявилися дуже різними. Тільки за пів року я зрозумів, що все серйозніше. Ми навчилися прилаштовуватися до наших відмінностей, хоча і зараз лишаємося різними. З’їхалися через півтора року.

На час заручин ми зустрічалися три з половиною роки. Ми поїхали в Берлін з подругами — всі знали про плани Антона зробити мені пропозицію, крім мене. Там ми зустріли ще двох моїх колег і вони також брали участь у цій змові. Ми розділилися на деякий час: я з колегами пішов дивитися шелтери для ЛГБТ підлітків, а Антон з подругами готували мені сюрприз у ресторані. Я почав підозрювати щось не те — вже вечоріло, а Антон пропав. І коли він нарешті мені зателефонував, я йому влаштував скандал, ми посварилися.

Зустрілися у ресторані. Антон нарядний, дівчата музику увімкнули. Але я такий був злий, що не розумів, що відбувається. Антон подарував мені обручку, квіти. Так зворушливо і романтично — мені було дуже соромно, що я на нього накричав. І ось тоді я зробив пост про заручини, це можна вважати моїм публічним камінг-аутом. Дуже багато людей писали, поздоровляли.

Весілля

Я виграв стипендію від освітньої програми Фулбрайт, що фінансується урядом США. Вони допомагають з переїздом та на час навчання забезпечують стипендією, а ще можна взяти члена родини із собою: батьків, дітей або чоловіка. Тож ми вирішили одружитись, хоча після заручин пройшло немало часу. Наші подруги одружилися в Данії та розказали нам, як це можна зробити, щоб Антон поїхав зі мною до Штатів як офіційний чоловік.

Ми збирали документи: довідка від нотаріуса, що ми не одружені в Україні, копії паспортів, довідки про постійне місце проживання, копії закордонних паспортів. Це все перекладалося, апостилювалося. Потім ми відправили їм ці документи та чекали відповіді упродовж місяця. У якості відповіді прийшов лист з датами та часом, щоб можна бути обрати, коли буде наше весілля — після цього церемонія вважається назначеною.

У Данію потрібно приїхати за добу до весілля, залишити в мерії Копенгагена всі документи, щоб їх порівняли з копіями. При чому здавали ці документи ми у якійсь сувенірній крамниці: одна черга за сувенірами, інша — документи здати. Було трохи страшнувато лишатися у чужій країні без паспортів, але що робити? За годину їх перевірили та повернули.

Наступного дня ми зібралися біля головного входу мерії та переслідували за сердечками, нанесеними на асфальт. Це було романтично, ніби ми слідуємо за позовом своїх сердець до одруження. Церемонія відбувається в маленький келії, тісній та темній, але схожій на Гогвардс. Велика зала була для очікування. Ми з усіма нашими гостями та фотографкою ледве там помістилися. Ми думали, що буде пара людей, але приїхало набагато більше людей. У мами прилетіти не вийшло, та вона й не хотіла привертати увагу родичів до мого весілля.

Добре, що це пройшло дуже швидко. Ми прослухали промову про сім’ю та кохання, отримали два червоних конверти з підтвердженням шлюбу — сертифікатами про одруження. І наступного дня треба апостилювати їх у Міністерстві юстиції, інакше шлюб був би легітимним лише на території Данії.

Після весілля ми фотографувалися, святкували ми у кафешці зі шведським столом. І продовжили вдома: на Airbnb ми винайняли чудову велику квартиру, там було де пофестивалити.

Переїзд

Я підтвердив наш шлюб представникам Фулбрайту, візи ми отримали легко та швидко, бо це урядова програма. Атланта — острів лібералізму серед Трамп-ленду. Тут народився Мартін Лютер Кінг, тож тутешні мешканці вважають за честь протистояти ксенофобії, расизму, гомофобії. Гасло Атланти: “Ми надто заклопотані, щоб ненавидіти”.

Тут є культурне життя для представників ЛГБТ-спільноти, ком'юніті-центри, тематичні бари, ресторани та кав’ярні, “райдужні” вулиці. Багато місць, де ти почуваєшся вільно та у власній екосистемі.

Але наш штат, Джорджія, не надто демократичний і не надто ліберальний. Там, де університети та студентські кампуси, все ліберально. А от за містом Америка далека від наших уявлень про країну мрій. Тож я не ризикував би публічно проявляти свої почуття з Антоном за містом або в неблагополучних районах Антланти.

Звичайно, ми побували у Нью-Йорку. Це унікальне місце. Сподіваюся він таким і залишить після ситуації з коронавірусом. Це однозначна столиця світу і його найбільша цінність в тому, людям з різних культур і різних національностей вдається там жити як одній спільноті. Різноманіття там помітно всюди, але у той же час є щось таке, що об’єднує всіх цих людей, мабуть, це і є різноманіття у всіх аспектах життя без видимої расової і етнічної сегрегації по видах професій і географічно.

Нині в університетському житті, котре відчутно ліберальніше, ніж, наприклад провінційне, нема жодних проблем з орієнтацією. Я навіть не відчуваю себе представником якоїсь особливої чи дискримінованої групи. В Україні під час навчання та інтернатури я залишався закритим, бо були такі навколишні сигнали, що гомосексуальність засуджується і я вже ніколи не дізнаюся як би це вплинуло на мене якби я публічно був відкритим геєм в той час. Тим не менш, я залишався закритим і це, безумовно, вимагало психологічного та емоційного ресурсу, щоб продовжувати залишатися в тіні. Важко сказати яка ситуація є зараз, порівняно з 2014, соціальні норми вже потроху могли почати змінюватися. Адже зараз в нас є свої внутрішні джерела позитивної інформації про ЛГБТ.

Майбутнє

Останнім часом ми більше думаємо про власних дітей. Особливо тому, що бачимо навколо себе в Атланті одностатеві пари з дітьми. Але ми в США тимчасово і плануємо після мого навчання повернутися в Україну. А тут вже із всиновленням складніша ситуація, але в когось же це виходить!

Найбільше реалістичним нам здається сценарій народження дитини спільно з лесбійською парою. Аля я б хотів саме всиновили і акуратно говорю про це з Антоном. Сурогатне материнство я не розглядаю поки. Коли ти використовуєш метод сурогатного материнства, ти не робиш світ кращим. А коли всиновлюєш — робиш.