Таня Мазур

Різноманіття, недискримінація, іншість – це привід для святкування.

Перший досвід київських прайдів

У 2011—2012 роках одним з головних напрямків роботи Amnesty International була підтримка ЛГБТ-спільноти. Як директорка організації я брала участь у тематичних конференціях і наголошувала на тому, що Amnesty International в Україні готова підтримати ЛГБТ-організації, якщо вони вирішуватимуть організовувати КиївПрайд. Перша спроба відбулась у 2012 році, але виявилась невдалою: за годину до початку прайд довелось скасувати. На жаль, тоді нас залучили на пізньому етапі, і ми могли забезпечити лише моніторинг — вплинути на процес організації не було змоги.

У 2013 році Amnesty International в Україні уже тісно працювала з організаторами прайду. Підготовча робота почалась за півроку, і захід відбувся. Він вийшов малочисельний, всього кілька десятків людей, половина з яких — дипломати та такі організації, як наша. Проте це було величезним досягненням! Ми побачили, що міліція спроможна захистити, а ми здатні організувати марш в українській столиці, незважаючи на консерватизм суспільства. Не все було легко: спочатку ми навіть мали судову заборону на проведення прайду в центрі міста, але пішли на переговори з міліцією та попросили запропонувати свою локацію. Вони реагували неохоче, проте втрутилась дипломатична спільнота. Тоді Україна декларувала своє бажання підписати угоду про інтеграцію з ЄС, і дипломати моніторили ситуацію навколо КиївПрайду. Це вплинуло на ставлення міліції. Вони за добу розробили план, як убезпечити учасників маршу, і були відкритими до комунікації.

У 2014 з питань безпеки прайд не проводили, а в 2015 році він став уже повноцінним заходом. На жаль, ми мали неприємний досвід. У оновленої міліції не було бажання щось робити — можливо, через брак досвіду, адже після Революції гідності її керівний склад був змінений. Правоохоронні органи самі вибрали місце проведення прайду, і воно виявилось дуже невдалим — Оболонська набережна. Перед самим початком ходи один з керівників міліції сказав мені: будуть жертви, і це буде на вашій совісті. Це не те, що хочеться почути в такий момент, до того ж, обвинувачення було несправедливим. Ми навіть не організатори, а організація, яка підтримувала КиївПрайд і не несла відповідальності за безпеку. Це — завдання правоохоронних органів, в яких, на відміну від правозахисників, для цього є всі необхідні ресурси.

Ми ще не почали ходу, а з іншої частини набережної до нас уже бігли праворадикали. Вони кинули саморобну петарду, до якої були прив’язані гострі металеві предмети, і один з тих предметів попав міліціонеру шию. Він почав втрачати багато крові. На щастя, медики-волонтери надали першу допомогу, адже швидка, яку ми просили на зустрічах з міліцією, приїхала тільки хвилин за 10. І після цього ми мали починати ходу, переступивши через калюжу крові. Всі дуже переживали за долю міліціонера: наступного дня активісти поїхали до нього в лікарню, привезли гроші, висловили подяку йому та його керівникові.

Міліція абсолютно не продумала евакуацію після маршу. По закінченні нам просто сказали: ну все, розходьтеся. Але куди розходитись? В Amnesty ми проходили тренінг з безпеки і знали, як себе поводити. Ми були в однакових футболках, які просто зняли і, заховавши атрибутику, встали коло місцевого населення. Але на декількох інших учасників після ходи відбулися напади. На мою думку, це сталося через неякісну роботу правоохоронних органів. За моїми відчуттями, це був найстрашніший київський прайд, а люди, які на нього прийшли, були дуже сміливими.

Прайд у Києві та Брюсселі

Мій чоловік — військовий-дипломат. У 2016 році він отримав призначення до Бельгії, і ми три роки прожили там. В 2019 році я побувала одразу на двох прайдах — у Києві та у Брюсселі — і можу сказати, що це абсолютно два різних заходи з точки зору безпеки і настрою. У Бельгії панувала атмосфера свята. Центр столиці перетворився на величезний фестиваль, учасники були яскраво вдягнені, веселі і щасливі. Увечері, після прайду, почалась вечірка: люди святкували різноманіття та недискримінацію. Я не пам’ятаю, чи бачила десь поліцію, бо вона була не потрібна.

Прайд у Києві — це сувора правозахисна хода, закрита з обох боків поліцейськими кордонами. Там не залишає почуття тривоги. У 2019 році я була вагітна другою дитиною і розмірковувала, чи брати з собою на марш старшу — їй тоді було три роки. Не взяла, тому що побоювалась ймовірних нападів, і розуміла, що мені буде складно тікати вагітною з малою дитиною на руках. У Брюсселі батьки приходять з дітьми різного віку, навіть у слінгах і у візочках. Я не взяла старшу лише з тих міркувань, що їй буде важко витримати тривалу ходу та шум. За безпеку дитини я не боялась ані трішечки.

Зараз точиться багато розмов, чи ми маємо залишити в Києві формат лише правозахисного маршу, чи варто перейняти європейський досвід та додати елементи фану. Перші прояви уже з’явилися — це платформа з драг-квінс. Я вважаю ідею вдалою, адже прайд — це реалізація права не тільки за свободу зібрання, але і за свободу вираження. Драг-квінс показують світу, що вони є, і це класно, коли ми наголошуємо на різноманітті учасників. Після маршу лунають звинувачення, що хтось прийшов не з таким плакатом чи не в тому вигляді, але це логічний етап розвитку прайду, коли його учасники теж стають дуже різними. Я вважаю, що нам варто святкувати різноманіття, і ми поступово до цього прийдемо.

Перспективи

Чи буде у нас колись так само безпечно, як у Європі? У цьому питанні я оптимістка. Якщо озирнутись на десять років назад, тоді навіть мови не було про публічні ЛГБТ-заходи — сама спільнота виключала для себе таку можливість. А зараз КиївПрайд — найбільша правозахисна публічна подія року, навіть Марш жінок не такий чисельний. На це не в останню чергу вплинули Революція гідності, конфлікт з Росією, усвідомлення людей, що потрібно концептуально змінювати свідомість с пострадянської до європейської та ліберальної. У 2016 році я майже ридала від того, що стало можливим проведення прайду в центрі Києва в такому масштабі та безпечно.

Коли є конфлікт із зовнішнім агресором, радикалізуються певні верстви суспільства, створюється сприятливий ґрунт для правих ініціатив. На жаль, вони є на різних рівнях, і це автоматично переростає в загрозу для ЛГБТ-спільноти. На активістів оголошується «сафарі», відбуваються напади, прайди досі залишаються під загрозою. Проте з кожним роком на марш приходять все більше людей, і не тільки ЛГБТ, адже всі розуміють — це про свободу кожного з нас. Це про країну, в якій ми хочемо жити і ростити наших дітей. Всі ми хочемо, щоб Україна якомога швидше дистанціювалась від «руського міра» зі своїми «скрєпами» і йшла в бік європейських правозахисних цінностей. Я сподіваюсь, що коли конфлікт на сході буде врегульовано, популярність праворадикальної ідеології знизиться і суспільство стане більш відкритим.