Вячеслав та Шон

Головний гей Гомеля

Я народився та виріс в Гомелі, Білорусь. Тут і жив усе життя до від'їзду у США в 2013 році. Вперше усвідомив, що мені подобаються хлопчики у 6 років. Для мене це відкриття стало початком дуже довгої внутрішньої боротьби. Я намагався зустрічатися з дівчатами, але безуспішно. Довгий час не хотів собі зізнаватися в тому, що я гей. Змирився з цим я тільки в 19, а до цього просто казав собі: «Ні, це не про мене», «Ні, це не я», «Ні, мені подобаються дівчата». Але це не працювало.

Коли я усвідомив, що я гей, у кримінальному кодексі Білорусі ще існувала стаття, яка криминалізувала гомосексуальність. Інтернету тоді не було. Я нікого з геїв не знав. Не знав, куди можна піти, де зустріти таких же людей, як я. Але коли я все ж таки зізнався собі, що я гей, зрозумів, що мені потрібно якось прийняти це. Той перший рік, з 19 до 20 років, я присвятив пошуку інформації та гомосексуальних людей. Окей, інтернету не було, але була, наприклад, газета «СПИД-інфо», потім почав виходити перший білоруський журнал на сексуальну тематику «Зустріч». Там вже з'явилися перші статті про геїв, публікувалися листи гомосексуалів. Для мене це було величезним відкриттям і підтримкою.

Мій найперший камінг-аут трапився, коли я познайомився зі своїм першим хлопцем. Я був дуже закоханий і на цьому підйомі вирішив розповісти близьким друзям про свого хлопця, щоб вони теж могли з ним познайомитися і він став частиною нашої компанії, нашого життя. Я привів його в цю компанію і нас сприйняла нормально. Далі й іншим я відкривався найчастіше саме в періоди сильних закоханостей.

ЛГБТ-активізм прийшов в моє життя у 1998 році з журналом «Форум Лямбда», видаваним Едіком Тарлецьким. Ми подружилися, я часом друкувався в журналі. У квітні 99-го спеціально поїхав до Мінська, задля вступу у новостворену Білоруську лігу свободи секс-меншин «Лямбда» (БЛЛ) і взяти участь у першій в історії країни публічній акції білоруських геїв та лесбійок в центрі Мінська. Потім були перші прайди, виставка плакатів, організована мною в Гомельському університеті, перші міжнародні конференції, перші проблеми з правоохоронними органами... З гордістю відзначу, що у свій час був членом майже всіх білоруських ЛГБТ-організацій. Багато років займався профілактикою ВІЛ. Виступив з ініціативою створення «Білоруської ЛГБТ-мережі», яка за короткий термін встигла багато зробити для консолідації руху. Довгий час я залишався єдиним, хто публікувався за кордоном, розповідаючи про проблеми білоруських ЛГБТ. В той же час я ніколи не втрачав зв'язок з рідним містом, де мене досі називають «головним геєм Гомеля».

Навіть у Вашингтоні підлітки страждають через орієнтацію. Тому краще не мовчати.

Шон

Зі своїм майбутнім чоловіком Шоном ми познайомилися 17 років тому. У той час я був головою білоруського відділення правозахисної організації «Міжнародна амністія», а Шон працював у її представництві у США. Вперше ми зустрілися на міжнародній конференції в Мексиці, де зібралися представники організації з усього світу. Звичайно, було багато людей, але Шон помітив мене у натовпі в перший же вечір. Наступного дня він запросив мене обговорити одну з резолюцій. Тоді у білоруського відділення не було права голосу, на що Шон сказав: «Але Ви можете розмовляти з представниками інших відділень і переконувати їх підтримати нашу резолюцію». В той момент у мене й думки не було, що він таким чином хотів ближче познайомитися. Коли до мене все ж дойшло, наша правозахисна дискусія переросла в любовну пригоду.

Через кілька днів потрібно було роз’їжджатися. Я не думав, що з наших відносин може щось вийти: розцінював їх майже як курортний роман. Але Шон, проводжаючи мене в аеропорт, сказав: «Є один шанс з тисячі, що ми знову побачимося — і мені б цього дуже хотілося». Через півтора місяця він прилетів до Мінська. Так почалися наші десятирічні стосунки на відстані. Ми бачилися приблизно два-три рази на рік. Частіше я приїжджав до Шона, іноді міг залишатися на кілька місяців. Шон теж приїжджав в Білорусь — раз шість, напевно. Але це були короткі візити.

Стосунки на відстані давалися важко. Завжди був ризик, що не дадуть візу, тому я намагався прив'язувати поїздки до якихось заходів, щоб вказувати їх метою отримання візи. Крім того, віза була дорогою: багаторазова коштувала близько $160 і білорусам видавалася терміном лише на один рік. Хоч більшість витрат брав на себе Шон, я оплачував візу і перельоти сам.

Крім усього іншого, нас Шоном об'єднують схожі політичні погляди — ми обидва природжені громадські активісти. Коли ми познайомилися на великій конференції Міжнародної Амністії, Шон виконував обов'язки директора одного з регіональних офісів Amnesty International USA.

Потім Шон працював у GLSEN — провідній американській ЛГБТ-організації з питань освіти, де дослужився до директора з законодавства. Організація займається просуванням законодавства на рівні штатів і на федеральному рівні в захист ЛГБТ в освітніх установах. Там він пропрацював 9 років. Взагалі, американці дуже мобільні — вони легко можуть зірватися з насидженого місця і переїхати в інший штат, якщо знайдуть хорошу роботу. Шон, звичайно, не розглядав варіанти, які виходять за межі Вашингтона або хоча б Нью-Йорка, але відчував, що вже засидівся на одному місці.

І він перейшов на більш низьку зарплату в Human Rights First (HRF), фінансова сторона ніколи не була визначальним моментом у кар'єрі Шона. Ця робота розкрила для нього нові горизонти — вона мала міжнародний ракурс. Якщо до цього Шон займався внутрішньо американскими питаннями, то тепер він їздив по світу, зустрічався з активістами на місцях, привозив їх у Штати, домагався змін вже для світової ЛГБТ-спільноти. Він фактично з нуля побудував ЛГБТ-програму HRF, якої до нього не існувало.

Але в житті рідко буває, щоб завжди все йшло гладко. У 2018 році в HRF були серйозні фінансові проблеми, багато програм довелося закрити, у тому числі і Шонову. Так, вперше в житті Шон став безробітним. Вісім місяців не міг знайти гідну роботу. Це був дуже важкий для нього період, але у мене тоді була постійна робота, так що ми протрималися. Зрештою Шон отримав роботу своєї мрії, став директором Комітету рівності ЛГБТК+ в Конгресі США. Тепер він може безпосередньо брати участь у великих позитивних змінах для ЛГБТ-спільноти.

Шлюб

У Вашингтон одностатеві шлюби стали легальні в 2009 році, але ми розписалися лише у 2013-му. Якщо б ми зареєстрували шлюб відразу, він зашкодив би нам, адже був би визнаний тільки в Окрузі Колумбія, але не у всіх США. А питання імміграції вирішуються на федеральному рівні, тому я не мав би права податися на грін-карту, як чоловік американського громадянина. Коли б я вказав в анкеті на візу сімейне становище, в посольстві це могли б порахувати як бажання залишитися в США. А головна умова отримання американської візи — довести, що ти повернешся. Тому ми шукали інші шляхи.

Одним з варіантів було виграти стипендію на навчання в США. У мене вийшло — я два роки жив в Шона, поки вчився на магістра державного управління в American University. Потім знову повернувся в Білорусь, оскільки це було обов'язковою умовою отримання стипендії.

У 2013 році одностатеві шлюби стали визнавати на федеральному рівні, але не шляхом повсюдної легалізації. До 2013 року в США існував Акт про захист шлюбу — він розглядав шлюб виключно як союз між чоловіком і жінкою. Але його було оскаржено Верховним судом США у червні 2013-го. Шлюбом став визнаватися союз не тільки між чоловіком і жінкою, але і між людьми однієї статі. У тих штатах, де одностатевий шлюб вже був легалізований, він став визнаватися і на федеральному рівні. Головне, одностатеві пари отримали такі ж імміграційні права, як гетеросексуальні. Через тиждень після скасування акта ми вирішили подати заяву.

Але, після рішення Верховного суду, тисячі пар у США вирішили одружитися. І якщо раніше ми хотіли розписатися в Національному кафедральному соборі — головному храмі США, то тепер запис там був на рік вперед. У Сіті-холі (аналог нашого РАГСу) теж була довга черга. Ми не могли чекати цілий рік: потрібно було до закінчення строку моєї візи зареєструвати шлюб і подати документи на грін-карту.

Проте в Штатах можна укласти шлюб не тільки в церкві, суді чи Сіті-холі. Там є marriage officiants — це люди, які мають спеціальну ліцензію і можуть укладати шлюби. Таку ліцензію може отримати будь-хто, і це поширене явище. Я вирішив знайти marriage officiant в інтернеті. Написав жінці на ім'я Тіффані. Вона запитала: «Коли ви хочете розписатися?» — «Хоч завтра». — «Добре, буде післязавтра». За реєстрацію вона попросила близько $200.

На церемонію розпису ми запросили буквально п'ять осіб. З мого боку була хороша подруга, білоруска, яка народилася в Америці. Шон покликав своїх друзів з коледжу: чоловіка і дружину з двома дітьми, які, на щастя, проїжджали Вашингтон на шляху до Діснейленду у Флориді. Церемонія проходила в прикрашеному квітами офісі Тіффані. Ми були в костюмах — відповідно до урочистої нагоди. Друзі виголосили невеликі промови, діти піднесли обручки. Все зайняло хвилин двадцять. Після ми провели ще якийсь час у Тіффані: пили шампанське і вітали один одного. Потім пішли в найстаріший гей-ресторан Вашингтона, який працює з кінця 1940-х років. А через два місяці влаштували велику весільну вечірку.

У нас з Шоном були розбіжності з приводу святкування. Він хотів велике красиве весілля, де буде присутня вся його сім'я. Мені здавалося це непрактичним, та я і взагалі не хотів ніякого весілля. Мріяв про романтичну подорож у латиноамериканську країну, а потім можна було б влаштувати невелику вечірку для вашингтонських друзів. І все. До того ж, мені було складно усвідомлювати, що моя сім'я не зможе приїхати: отримання візи займає мінімум два місяці, а перельоти коштують величезних грошей. Ми думали зробити цю вечірку пізніше, але Шон не хотів занадто затягувати. У підсумку вирішили: у США проводимо велике весілля, а коли будемо в Білорусі, робимо невелику вечірку для родичів і друзів.

У моєї подруги, яка була на розписі, є дача на узбережжі — будинок знаходиться прямо біля води. Там розкішний вид на Чесапикскьку затоку. Вона погодилася, щоб ми провели там весілля. Вся вечірка обійшлася приблизно в $20 000. Ми орендували великий намет: поставили його біля води, постелили підлогу для танців, поставили столики. Мериленд відомий своїми блакитними крабами — якраз був «сезон», тому фірмовим блюдом були крабові котлети.

Моя подруга — донька відомих дослідників білоруської діаспори в Америці, Вітовта і Зори Кипель. У неї величезний склад білоруських речей: рушників, старовинних костюмів, рідкісного антикваріату. Ми вирішили додати білоруськості нашому весіллю. Прикрасили рушниками намет і додали ритуали: коли ми входили, нас зустрічали хлібом, сіллю і чарками горілки. Які ще були фішки в оформленні? Ми любимо подорожувати, тому кожен стіл був оформлений в стилі одного з міст, де ми побували разом. Одним з найбільш емоційних моментів був перший танець. Спочатку Шон танцював зі своєю мамою, потім я з ним помінявся.

Шон з католицької сім'ї: мама — італійка, батько — ірландець. Коли я приїжджав до сім'ї Шона, перший час він представляв мене другом. Мама знала про його орієнтацію, але ця тема відкрито не обговорювалася. А з татом Шон взагалі ніколи про це не розмовляв — виходило, він повинен був сам здогадатися. Але знати і здогадуватися — різні речі. І коли ми покликали їх на весільну вечірку, тато був трохи в шоці і я чудово його розумів. Батько Шона з маленького міста, з консервативної родини. Швидше за все, його перша думка була «як потім пояснювати це родичам і сусідам?»

З моєю родиною теж вийшла цікава історія. Я так ніколи і не прямо сказав батькам, що я гей. Нас в сім'ї троє: я, сестра і молодший брат. Сестра була першою, кому я відкрився, сталося це більше двадцяти років тому. А маму ми завжди оберігали від неприємних новин. Братові теж довго не говорив про свою орієнтацію. Я з ним не був такий близький: він молодший за мене на вісім років. Тим більше, ми жили без батька, і я вирішив, що не треба давати йому таку модель поведінки. Але виявилося, брат знав про мою орієнтацію з дитинства, і сам одного разу вивів мене на розмову.

Я познайомив Шона тільки з мамою — батьки на той момент були розлучені. Всі роки наших відносин мама знала, що ми спілкувалися, що я їздив до Шона в гості і жив у нього, коли навчався в Штатах. Тому я був на 100% упевнений, що вона все розуміє. Але одного разу мама запитала, чи є в Шона дівчина і чи збирається він взагалі одружуватися. Я випав в осад — на той момент ми були шість або сім років разом. Зрозумів, що треба робити камінг-аут, але ніяк не міг зважитися.

Коли ми з Шоном вирішили розписатися, мама все ще не чула про наші відносини від мене особисто. Я радився з сестрою, як краще розповісти про підготовку весілля, але вона була проти цього. Боялася, що мама буде сильно переживати. В результаті мене «здала» дружина молодшого брата: вона подзвонила мамі і привітала з нашим весіллям. Тиждень мама переварювала інформацію, а потім зателефонувала брату і запитала: «З чим це твоя дружина мене привітала?» Брат поїхав до неї і поговорив. Вийшло, що брат зробив камінг-аут за мене — я на той момент був в Штатах.

З моєї сім'ї ніхто не зміг приїхати на святкування весілля. Тому я попросив їх надіслати відеопривітання, а ми показували ролики на великому екрані у наметі. Коли я дивився це відео вперше, думав, що знімає брат — і тут я почув мамин голос за кадром. Камера розгортається на ній: мама з келихом вина вітає нас з весіллям. Я, звичайно, розплакався.

Аутинг для Білорусі

Спочатку я не хотів широко афішувати наше весілля. Але публікації з'явилися в багатьох ЗМІ, завдяки їм про це дізналися всі в Гомелі: мої далекі родичі, колишні співробітники — в принципі, тепер всі вже знають. Я вважаю, що навіть попри те, що більшість людей з мого оточення знає про мою сексуальну орієнтацію, все одно важливо про це говорити, у тому числі й в публічному просторі. Важливо бути видимим. Щоб у свідомості інших сформувалася картинка ЛГБТ як звичайних людей, які можуть бути сусідами, працівниками, які зайняті такими ж повсякденними турботами. В нас немає нічого страшного і небезпечного. Важливо показати людям, що сексуальна орієнтація — це не тільки і не стільки про секс. Тому дуже важливо, щоб більше людей відкривалося. Для багатьох, хто особисто не зустрічався з представниками ЛГБТ (тобто вони зустрічалися, вони просто не знають про це) це взагалі щось незнайоме і незрозуміле. Хочеться розвіяти ці стереотипи.

Я часто приїжджаю в Білорусь і буду продовжувати приїжджати. Намагаюся підтримувати відносини з білоруськими правозахисниками, з ЛГБТ-спільнотою. Вашингтон — дуже гей-френдлі місто. Тим не менш, і тут існує проблема насильства, пов'язаного з сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю потерпілих. Досі зберігається дуже високий рівень самогубств серед підлітків у зв'язку з цим. Тому необхідність робити камін-аут залишається. Часто ми боїмося, думаємо, що краще сидіти тихенько, і нас ніхто не буде чіпати. Але навіть якщо ми сидимо тихенько, ми все одно з нами може щось статися, як хтось дізнається. Тому я вважаю, що краще відкритися.