«Для того, щоб українці могли отримати допомогу, я заговорив польською». Українець Володимир Сенко працює у польському Червоному Хресті і відправляє на Батьківщину вантажі з гуманітарною допомогою

Володимир Сенко покинув звичне життя і приїхав до Варшави, щоб організовувати доставку товарів першої необхідності українцям, постраждалим внаслідок війни. Серед іншого він допоміг переправити й велику партію гуманітарного вантажу для української ЛГБТ-спільноти. Про те, як це — працювати в Червоному Хресті, хто є донорами гуманітарної допомоги та чому табори для біженців в Ростові — не така вже й погана ідея, Володимир розповів QUA.

Я кандидат політичних наук. Закінчив Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка і довгий час працював в українських правозахисних організаціях. З 2014 року я живу і працюю у Франції, але питання України мені завжди боліло, тож я прагнув займатись чимось навколополітичним і пов’язаним з моєю Батьківщиною. Аж тут почалась повномасштабна війна.

Я маю хорошого друга, який виїхав до Польщі декілька років тому. Він запросив мене до себе, бо у Польщі наразі багато роботи для волонтерів. Найпершою нашою ідеєю була підтримка українських біженців: ми хотіли зустрічати їх, консультувати, допомагати шукати житло. Але коли я приїхав до Варшави, стало ясно, що цим вже займається мільйон людей. Тоді ми з другом поїхали в Люблін у місцеве відділення Червоного Хреста, бо виявилось, що вони готові надсилати гуманітарну допомогу в Україну, але потребували україномовних людей, які могли б розібратися з документами. І такими людьми стали ми. Ми почали готувати вантажі з речами першої необхідності і відправляти їх на обласні відділення Червоного Хреста України. У нас є 6—8 фур, які постійно їздять до західних областей України і назад. В основному вони возять продукти харчування, воду, спальні мішки, каремати, намети, обігрівачі, ліжка, пауербанки. Українські колеги це все розповсюджують по організаціях, від яких їм надходили запити. Медикаменти ми теж відправляємо, але це не наша спеціалізація і нам складно їх купувати. По-перше, ми не медики, а по-друге, специфічні медичні товари стає все складніше і складніше знаходити — їх зараз багато хто шукає.

Відвантаження гуманітарної допомоги для української ЛГБТ-спільноти

Спочатку працювати було важко, але з часом я звик, і все налагодилось. Ми розібрались з документами, з’явились перші українські нормативні акти, які регулюють ввезення гуманітарних вантажів. Друг відійшов від справ, бо має в Польщі свій бізнес, а я залишився. Ми почали відправляти великі машини, обробляти специфічні замовлення від лікарень на поставку дорогого обладнання, контактувати з донорами, щоб задовольняти всі нагальні потреби українців. Через місяць мені запропонували переїхати в Варшаву в центральний офіс Червоного Хреста і займатися тим самим, але вже не на локальному, а на національному рівні.

Хто є спонсором гуманітарних вантажів?

Більшість товарів, які ми регулярно відправляємо в Україну, отримуємо безкоштовно. Є компанії (переважно це виробники чи торгові мережі), які нам пропонують гуманітарну допомогу в великій кількості — наприклад, 40 фур конкретного продукту. Є донори, що готові допомагати фінансово, але, як правило, вони ставлять чітку вимогу: наприклад, ці гроші можуть бути використані тільки на медичне обладнання. Ми маємо лікарні, з якими співпрацюємо і яким довіряємо, тож формуємо запити від них і передаємо цим донорам. Вони погоджують, закуповують, і ми надсилаємо вантаж в Україну. Так, наприклад, ми відправили гуманітарну допомогу в київський Охматдит.

Донори є різні. Здебільшого це бізнес, але є й посольства, і просто приватні особи, які мають кошти і в той чи інший спосіб нам допомагають. Також звичайні люди роблять пожертви на рахунок польського Червоного Хреста. Ці гроші ми поки що не витрачаємо, бо маємо достатньо товарів для відправки. Але рано чи пізно все закінчується, і доброта людська також, то ми тримаємо запас на майбутнє, щоб продовжувати допомагати Україні.

Хто і як працює у Червоному Хресті

У місцевих відділах організації працює багато волонтерів, адже там завжди є робота. Я пам’ятаю це по Любліну: кожного дня приїжджали люди, привозили їжу, речі, і це все треба було сортувати й пакувати. Я теж був задіяний на волонтерських засадах, хоча займався безпосередньо організацією транспорту, документами, комунікацією з українською стороною. Але в центральному офісі я і мій колега працюємо офіційно і отримуємо зарплатню. До речі, мови я раніше не знав, але довелось швидко вивчити, адже мав сильну мотивацію — заради того, щоб українці отримували допомогу, я заговорив польською. Мушу визнати, що зараз працювати у Червоному Хресті психологічно важко. Я постійно спілкуюсь з нашими українськими партнерами, мені дзвонять організації з різних міст і сіл і просять про допомогу. Вони присилають відео, розповідають про ситуацію, іноді навіть плачуть мені в телефон. Їх всіх треба вислухати і допомогти. Іноді наша розмова переривається через повітряну тривогу. Коли я цілий день сиджу заклопотаний, займаюсь документами і організацією транспорту, все більш-менш добре. Але коли я згадую про причину, чому я тут… Стає боляче.

Постійно переживаю і за наших водіїв. Дуже важко залишатись спокійним, коли Львів обстрілюють ракетами, а твої машини якраз їдуть до Львова. Всі наші водії — звичайні люди, що працюють в транспортних компаніях, які безкоштовно надають фури Червоному Хресту. Вони не їздять у бронежилетах і не навчені керуванню транспортом в умовах військового конфлікту. На щастя, наші вантажівки ще жодного разу не постраждали, та й завдяки тому, що, гуманітарна допомога одразу розподіляється між організаціями і не зазнає ризику бути знищеною ракетними обстрілами.

Про табори для українських біженців в Ростові

Не так давно Червоний Хрест опинився в епіцентрі скандалу через організацію таборів для українців, насильно вивезених з Донецької області до російського Ростова. Я знаю про цю історію, але хочу зауважити, що Червоний Хрест — це умовна назва великого руху, в який входить декілька окремих організацій. Є Міжнародний комітет Червоного Хреста, чия головна роль — їздити до двох воюючих сторін, домовлятися про гуманітарні коридори і евакуацію населення, в тому числі дбати про людей на окупованих територіях. Є Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, це зовсім інша організація. А є, власне, національні організації, такі як польська (де працюю я) чи українська. Кожна з них — незалежна. Я зі свого боку можу сказали, що польський Червоний Хрест не має жодного відношення до організації таборів для біженців з України в російському Ростові. Ми з росіянами взагалі не маємо жодних стосунків. Російський Червоний Хрест, до речі, теж є незалежною організацією.

Я розумію українців за реакцію на ситуацію, але треба пам’ятати, що Міжнародний комітет Червоного Хреста — це організація позаполітична, яка має дбати про цивільне населення будь-де і за будь-яких умов. Їм часто треба робити некрасиві речі, але з чіткою гуманістичною метою. Я розумію, що центр в Ростові, напевно, був потрібен, враховуючи, скільки українців вивезли в росію. Я не можу це казати офіційно, тому що я працюю в Червоному Хресті, але як українець я був би дуже радий, якби їм там забезпечили хоч якісь умови.

А що після війни?

Я не можу сказати, що робота у Червоному Хресті була моєю мрією. Я був чесний з керівництвом і одразу попередив, що я тут тільки до кінця війни, і моя єдина мета — допомогти українцям. Я не планую будувати тут кар’єру, і щойно ми переможемо і переконаємось, що потреби наших співвітчизників у товарах першої необхідності задовільнені, я поїду додому у Страсбург.

А далі я хочу працювати з питанням європейської інтеграції України. Я мрію побачити той момент, коли Україна вступить до ЄС, я вірю в це. Сподіваюсь, що це станеться найближчим часом, щойно ми виграємо війну. Тут немає зворотнього шляху: Україна вже частина Європи, залишилось лише владнати кілька формальностей.