Is Ukriane the Liberal Island in Eastern Europe?

*Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємності, убралися в єдині шати долі. Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю "чужоземного підбурювача*
Доктор Мартін Лютер Кінг, 1963 р.

Дехто говорить, що вони “не на часі”. Хтось стверджує, що їх не існує. Є й ті, які воліють їх не помічати. Та ось зараз ці люди захищають нашу країну на рівні з іншими – пліч-о-пліч з побратимами і посестрами, щодня ризикуючи здоров’ям та життям. Однак вони досі не мають левової частки тих прав, які є у їхніх колег по зброї. Мова про ЛГБТІК+ військових, добровольців та волонтерів. Прийшов час розповісти їхні історії.

4 липня у Полтаві відкриється фотовиставка “ЛГБТІК+ на захисті України” організована QUA – LGBTQ Ukrainians in America та [Громадською організацією “Українські ЛГБТ військові за рівні права”](https://linktr.ee/lgbtmilitary) у плідній співпраці з ГО “Інститут розвитку та захисту демократії” за інформаційної підтримки інтернет-видання “Полтавська хвиля” й за сприяння Полтавської обласної ради.

Портрети українських ЛГБТІК+героїв та героїнь війни створив український фотограф Алім Якубов. Виставку супроводжують особисті історії військових і волонтерів, зібрані науковицею та активісткою Дафною Рачок. 

Цей захід – ніби розмова з надзвичайними ЛГБТІК+людьми, які після жорстокого вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, не вагаючись, стали на захист своєї країни.

“Наша ідея – показати єдність та відвагу українського народу, невід'ємною частиною якого є ЛГБТІК+спільнота. ЛГБТІК+українці завжди сприяли прогресивному розвитку країни, і нинішня боротьба за виживання нації має для них велике значення. Ми хочемо підкреслити стійкість українських ЛГБТІК+військових та волонтерів, їхню любов до своєї Батьківщини”, - говорить один з організаторів виставки Богдан Глоба. 

Захід можна буде відвідати з 4 по 11 липня  у Центрі підтримки підприємців “Дія” м. Полтави за адресою:  вул. Соборності, 45а, хол першого поверху. Вхід вільний. Урочисте відкриття за участю авторів та героїв відбудеться 4 липня о 17:00. 

Довідка

**Алім Якубов** – український фотограф. Алім — киримли, повернувся на історичну батьківщину з Узбекистану у 2008 році. Прожив у Криму до 2014 року, а після анексії вимушено переїхав до Києва, де живе й донині. Займається фотографією з 2012 року, працює з фотостоками та портретними зйомками. До повномасштабного вторгнення часто мандрував та займався стріт-фотографією.

**Дафна Рачок** – українська науковиця та активістка. Народилася в Україні, а освіту здобула в США. З 24 лютого 2022 року активно займається волонтерством, аби допомагати українським військовим. 

![Screenshot 2023-06-29 at 7.40.42 AM](https://api.qua.community/uploads/Screenshot_2023-06-29_at_7.40.42_AM_968cfc12b5.png)




У Полтаві відкриється фотовиставка про ЛГБТІК+військових 

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став, напевно, чи не найвідомішим українським містом. На жаль, його ім’я прогриміло на весь світ в контексті жорстокого знищення росіянами. Цинічні обстріли пологового будинку та цілих житлових районів, скидання бомб на Драмтеатр, де величезними літерами було написано «ДІТИ», масові вбивства мирних людей і сотні тисяч історій, сповнених пекельного болю.

Український науковець, дослідник Київського інституту соціології, правозахисник Максим Касянчук перебував саме в Маріуполі, коли розпочалася велика війна. Він з тих, кому пощастило вижити та виїхати зі зруйнованого міста.

Про життя під постійними обстрілами, евакуаційну фільтрацію, ув’язнення та наслідки пережитого Максим Касянчук розповів під час розмови з Богданом Глобою.

**Про початок великої війни**

Війна для мене розпочалася з того, що 24 лютого щось бабахнуло. І, як пізніше з’ясувалося, це було дуже близько, десь за 500 метрів від мого дому. А через кілька днів такі атаки вже були більш масованими та частими. Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували тоді в Маріуполі. 

У перші дні, коли ще снаряди і бомби не так сильно сипалися на голову, я пішов у магазин. Паніки тоді ще не було: сміття вивозилося, трамваї ходили, магазини працювали. Хоча майже одразу щезли маленькі бутики з прикрасами в торговельних центрах. У супермаркетах полиці дуже спорожніли: залишився хліб, якісь консерви, які не встигли розкупити. Було ще трохи вина і шампанського, ось це я купив разом із хлібом. І воно знадобилося на потім. 

У Маріуполі я пробув до повної окупації міста росіянами. На це була причина. Ще у січні я приїхав туди до свого старенького батька. Він вже майже не бачив, і йому потрібна була допомога, хоч приймав її він дуже неохоче — сплатити комунальні, принести води тощо. Коли розпочалася війна, батько не захотів перебратися до мене в будинок, а залишився у своїй квартирі. Потім почались сильні бої на вулицях між нашими районами і навідати батька не можна було ніяк. Наприкінці березня трохи стихло, я пішов до нього і дізнався, що він помер. Після цього вирішив їхати з міста. 

Загалом в Маріуполі під окупацією не було ніяких життєвих благ: ні електрики, ні зв’язку, ні тепла, ні води, ні їжи. Але досхочу заліза, що літає. В березні випав сніг і ми його зібрали, розтопили і це була вода. В будинок сусіда влучив снаряд і нам на город скинуло його дах — отже, ми отримали дрова. В погребі залишались якісь мамини консерви з огірками та куплені перед тим каші — це і їли, міняючись з сусідами. Одному сусіду потрібен був інсулін, аптек звісно вже не було, сусід помер, поховали в городі… Ну і +5 в домі, тобто весь час на тобі все, що тільки знайшов у шафі теплого. От чого було багато, так це книг у власній бібліотеці, в погребі я вів щоденник, фотографував жахи довкола і вчив литовську. А ще мріяв про те, що одного дня організую в звільненому місті Johannespassionen Баха, знайшов у свому архіві партитуру і проспівав її як міг.

**Про фільтрацію **

Щоб вийти із Маріуполя, потрібно було обов’язково пройти російську фільтрацію. Алгоритм такий: від блокпосту забирає безкоштовний автобус, котрий привозить в якесь село під Маріуполем, там розміщують у школі, далі звідти забирає інший автобус і відвозить вже безпосередньо на фільтрацію в інший населений пункт. 
У школі організаційний порядок підтримували волонтери з молодіжного крила «Єдиної Росії». Їхнє завдання було формувати списки, хто і коли їде на фільтрацію. У мене закінчувалися мої ліки, тому я підійшов до них і сказав про це. На наступний день вже був у списках. Нас доправили у будинок культури в якомусь містечку біля Донецька. Там можна було поїсти, підключитися до інтернету. Ось там і відбувалася формальна процедура фільтрації. Потрібно було заповнити анкету: вказати персональні дані та відповісти на кілька абсолютно тенденційних запитань. Наприклад: «Як ви оцінюєте дію злочинного київського режиму під час цієї війни?» Далі дивилися на паспорт, звіряли з анкетою. У мене ще оглядали пальці, чи немає мозолів від стрільби зі зброї. 

**Про ув’язнення**

Я мав естонську ID-картку, і їх це постійно збивало з пантелику. Через це уникнув мобілізації, хоча прописка у мене донецька. Проте тут виникла і проблема. Я вже мав отримувати документи про проходження фільтрації, та у базі даних висвітлилося, що я ухиляюся від сплати якихось боргів, навіть є постанова суду. Пояснювати, що до чого, мені не стали, але попросили розписатися, що бачив цю постанову. Я відмовився, тому мене відправили за ґрати. 

Спочатку поставилися дуже поблажливо. З собою дозволили взяти каву, естонську книжку, щоб я не нудився і міг читати, окуляри. В камері було значно краще, ніж в підвалі у Маріуполі – світло, тепло, вода. Та на ранок прийшов інший поліцейський, і мене приставили до стінки, роздягли, відібрали все, що можна було. Потім надійшла постанова суду, мене з нею познайомили, дали ксерокопію, я розписався про її отримання і поїхав в Донецьк закривати якісь свої борги, які невідомо звідки взялись. Я досі не згоден з тим, що вони у мене є, але не захотів з ними сперечатися. Заплатив $500 – і мене зняли з розшуку та видали документ про проходження фільтрації.

**Зустріч із ФСБ**

Друга фільтрація була на російсько-латвійському кордоні. Там уже був справжній серйозний допит з ФСБ. Вони були обізнані і ставили запитання, спираючись на конкретні деталі з мого життя. Розмовляли зі мною довго, але, зрештою, відпустили. Мені пощастило, що вони не зуміли наґуґлити мою правозахисну діяльність, бо вводили в пошуковик ім’я, прізвище, по батькові російською мовою. Коли ж задати українською, то видає цю інформацію включно із фотографіями. 
Про життя на антидепресантах

Перебування в Маріуполі під час війни не минуло безслідно для здоров’я. Я приїхав в Естонію дуже худим. Але поряд з цим похитнулося ментальне здоров’я. Зараз проходжу курс антидепресантів. І це вже пів року тягнеться. Офіційний діагноз — ПТСР (посттравматичний синдром). Те, що я зараз можу спокійно, без сліз, розмовляти, означає, що таблетки діють.


Максим Касянчук: Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували в Маріуполі

Повнну розмову Богдана Глоба та Тетяни Касьян можна переглянути [за посиланням.](https://www.youtube.com/watch?v=Tkr0KqC9v2w)

**За яке майбутнє воює Україна? **

Війна росії з Україною показала не лише хибність і небезпеку ворожих наративів про братерство та «адіннарод», але й викрила ціннісну прірву між двома державами. росія – це країна ментального середньовіччя, для якої мета вождя виправдовує будь-які засоби. Україна ж навпаки наразі демонструє і собі, і світові, що для неї важлива кожна людина, як на фронті, так і в мирному житті.

І поки українські військові докладають усіх сил, щоб очистити свою землю від російських загарбників, правозахисники б’ють у дзвони, аби очистити суспільний простір від отруйного насадження політики «скрєп», яка, на жаль, довгий  час не дозволяла Україні піднятися вгору на шляху у дотриманні прав людини.

Чому ратифікація Україною Стамбульської конвенції є настільки важливою? Як в останні роки змінилася ситуація у питанні дотримання прав жінок? Яким чином бізнес в Україні реагує на світовий тренд впровадження та дотримання корпоративних політик рівності? Про все це ми поговорили з правозахисницею, активісткою, письменницею, менеджеркою з комунікацій ГО «Точка опори UA» Тетяною Касьян.

**Про Стамбульську конвенцію **

Ратифікація Україною Стамбульської конвенції – це велика перемога для всіх, зокрема жінок. У нас тепер з’явилися конкретні механізми запобіганню та протидії насильству. Крім цього, всі дискусії, які точилися не один рік навколо Стамбульської конвенції, заставили українське суспільство зробити проблему насильства над жінками видимою і помітною. А це, в першу чергу, дозволило жінкам не боятися говорити про аб’юз та домагання. 

Те, що відбувається з Україною з боку Росії – це по суті те, що відбувається з жінкою з боку чоловіка-насильника. Росія – це той аб’юзер, Україна – постраждала сторона, яку ґвалтують, газлайтять і з якої тягнуть ресурс.

**Про голос жінок**

Жінки від насильства та домагань потерпали завжди, але переживали це мовчки, боючись осуду та несприйняття. Зараз вони не мовчать, і це вже перемога. 
В останні кілька років також з’явилося багато активісток, жіночих правозахисних організацій, таких, як Ла Страда, ЮрФем, Gender Stream. Тому зараз у жінок є підґрунтя, щоб вони не мовчали. А спільний голос має потужну силу.

**Про камінг-аути в Україні**

В Україні на сьогодні досі майже немає публічних камінг-аутів. Люди бояться розкривати на загал свою сексуальну орієнтацію. 
Цікаво, що найбільшу кількість камінг-аутів в Україні зараз роблять ЛГБТ-військові. Це зараз двигун ком’юніті в нашій країні.

**Про політику різноманіття рівності в корпоративному секторі**

Найпрогресивнішими у питаннях впровадження та дотримання політики корпоративної рівності в Україні є міжнародні компанії. Але спостерігається позитивна динаміка і з власне українськими. Вони прагнуть навчатися, замовляють тренінги, проводять роботу з працівниками, які нетолерантно висловлюються про ту чи іншу спільноту, створюють політики рівності, формують інклюзивні простори у своїх офісах. 

Але поки що в Україні акцент на різноманітті роблять великі компанії, а малий та середній бізнес реагує слабше.

**Про майбутнє**

Зрозуміло, що нині в України завдання номер один – вижити. Але вже зараз потрібно думати про день після перемоги. Що нас в ньому чекає? За що, власне, ми воюємо? І відповідь проста: за свободу, за людські цінності: можливість обирати та приймати рішення, вільно розпоряджатися своїм тілом, грошима, майном. Бо кожна людина важлива та заслуговує бути щасливою.

Is Ukriane the Liberal Island in Eastern Europe?

У Полтаві відкриється фотовиставка про ЛГБТІК+військових

Максим Касянчук: Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували в Маріуполі

Тетяна Касьян: Про Стамбульську конвенцію, справу Джоні Деппа та камінг-аути військових