QUA - LGBTQ Ukrainians in America joined the HRC and 100+ LGBTQ organizations and signed [a letter condemning racial violence](https://assets2.hrc.org/files/assets/resources/LGBTQ_Organizations_Unite_to_Combat_Racial_Violence.pdf]).

QUA strongly supports the black community of the United States. Our friends and neighbors still struggle with racism, racial violence, and police brutality in a day to day life. As an LGBTQ immigrant organization, we respect and cherish the human rights of all people.

We ask everyone to support the black community to fight racism and discrimination. We urge our community to take action today: join a peaceful protest, educate society or yourself, help a human rights or educational organization.

# BlackLivesMatter

 Justice for one is justice for all

STUCK IN LIMBO: THE UKRAINE GOVERNMENT LEAVING THE LGBTQI+ COMMUNITY BEHIND PROGRESS FOR YEARS

*Несправедливість будь-де становить загрозу справедливості всюди. Ми потрапили у неминучі тенета взаємності, убралися в єдині шати долі. Все, що прямо впливає на когось, опосередковано впливає на всіх. Ми вже ніколи не зможемо жити з вузькою, провінційною ідеєю "чужоземного підбурювача*
Доктор Мартін Лютер Кінг, 1963 р.

Дехто говорить, що вони “не на часі”. Хтось стверджує, що їх не існує. Є й ті, які воліють їх не помічати. Та ось зараз ці люди захищають нашу країну на рівні з іншими – пліч-о-пліч з побратимами і посестрами, щодня ризикуючи здоров’ям та життям. Однак вони досі не мають левової частки тих прав, які є у їхніх колег по зброї. Мова про ЛГБТІК+ військових, добровольців та волонтерів. Прийшов час розповісти їхні історії.

4 липня у Полтаві відкриється фотовиставка “ЛГБТІК+ на захисті України” організована QUA – LGBTQ Ukrainians in America та [Громадською організацією “Українські ЛГБТ військові за рівні права”](https://linktr.ee/lgbtmilitary) у плідній співпраці з ГО “Інститут розвитку та захисту демократії” за інформаційної підтримки інтернет-видання “Полтавська хвиля” й за сприяння Полтавської обласної ради.

Портрети українських ЛГБТІК+героїв та героїнь війни створив український фотограф Алім Якубов. Виставку супроводжують особисті історії військових і волонтерів, зібрані науковицею та активісткою Дафною Рачок. 

Цей захід – ніби розмова з надзвичайними ЛГБТІК+людьми, які після жорстокого вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, не вагаючись, стали на захист своєї країни.

“Наша ідея – показати єдність та відвагу українського народу, невід'ємною частиною якого є ЛГБТІК+спільнота. ЛГБТІК+українці завжди сприяли прогресивному розвитку країни, і нинішня боротьба за виживання нації має для них велике значення. Ми хочемо підкреслити стійкість українських ЛГБТІК+військових та волонтерів, їхню любов до своєї Батьківщини”, - говорить один з організаторів виставки Богдан Глоба. 

Захід можна буде відвідати з 4 по 11 липня  у Центрі підтримки підприємців “Дія” м. Полтави за адресою:  вул. Соборності, 45а, хол першого поверху. Вхід вільний. Урочисте відкриття за участю авторів та героїв відбудеться 4 липня о 17:00. 

Довідка

**Алім Якубов** – український фотограф. Алім — киримли, повернувся на історичну батьківщину з Узбекистану у 2008 році. Прожив у Криму до 2014 року, а після анексії вимушено переїхав до Києва, де живе й донині. Займається фотографією з 2012 року, працює з фотостоками та портретними зйомками. До повномасштабного вторгнення часто мандрував та займався стріт-фотографією.

**Дафна Рачок** – українська науковиця та активістка. Народилася в Україні, а освіту здобула в США. З 24 лютого 2022 року активно займається волонтерством, аби допомагати українським військовим. 

![Screenshot 2023-06-29 at 7.40.42 AM](https://api.qua.community/uploads/Screenshot_2023-06-29_at_7.40.42_AM_968cfc12b5.png)




У Полтаві відкриється фотовиставка про ЛГБТІК+військових 

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став, напевно, чи не найвідомішим українським містом. На жаль, його ім’я прогриміло на весь світ в контексті жорстокого знищення росіянами. Цинічні обстріли пологового будинку та цілих житлових районів, скидання бомб на Драмтеатр, де величезними літерами було написано «ДІТИ», масові вбивства мирних людей і сотні тисяч історій, сповнених пекельного болю.

Український науковець, дослідник Київського інституту соціології, правозахисник Максим Касянчук перебував саме в Маріуполі, коли розпочалася велика війна. Він з тих, кому пощастило вижити та виїхати зі зруйнованого міста.

Про життя під постійними обстрілами, евакуаційну фільтрацію, ув’язнення та наслідки пережитого Максим Касянчук розповів під час розмови з Богданом Глобою.

**Про початок великої війни**

Війна для мене розпочалася з того, що 24 лютого щось бабахнуло. І, як пізніше з’ясувалося, це було дуже близько, десь за 500 метрів від мого дому. А через кілька днів такі атаки вже були більш масованими та частими. Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували тоді в Маріуполі. 

У перші дні, коли ще снаряди і бомби не так сильно сипалися на голову, я пішов у магазин. Паніки тоді ще не було: сміття вивозилося, трамваї ходили, магазини працювали. Хоча майже одразу щезли маленькі бутики з прикрасами в торговельних центрах. У супермаркетах полиці дуже спорожніли: залишився хліб, якісь консерви, які не встигли розкупити. Було ще трохи вина і шампанського, ось це я купив разом із хлібом. І воно знадобилося на потім. 

У Маріуполі я пробув до повної окупації міста росіянами. На це була причина. Ще у січні я приїхав туди до свого старенького батька. Він вже майже не бачив, і йому потрібна була допомога, хоч приймав її він дуже неохоче — сплатити комунальні, принести води тощо. Коли розпочалася війна, батько не захотів перебратися до мене в будинок, а залишився у своїй квартирі. Потім почались сильні бої на вулицях між нашими районами і навідати батька не можна було ніяк. Наприкінці березня трохи стихло, я пішов до нього і дізнався, що він помер. Після цього вирішив їхати з міста. 

Загалом в Маріуполі під окупацією не було ніяких життєвих благ: ні електрики, ні зв’язку, ні тепла, ні води, ні їжи. Але досхочу заліза, що літає. В березні випав сніг і ми його зібрали, розтопили і це була вода. В будинок сусіда влучив снаряд і нам на город скинуло його дах — отже, ми отримали дрова. В погребі залишались якісь мамини консерви з огірками та куплені перед тим каші — це і їли, міняючись з сусідами. Одному сусіду потрібен був інсулін, аптек звісно вже не було, сусід помер, поховали в городі… Ну і +5 в домі, тобто весь час на тобі все, що тільки знайшов у шафі теплого. От чого було багато, так це книг у власній бібліотеці, в погребі я вів щоденник, фотографував жахи довкола і вчив литовську. А ще мріяв про те, що одного дня організую в звільненому місті Johannespassionen Баха, знайшов у свому архіві партитуру і проспівав її як міг.

**Про фільтрацію **

Щоб вийти із Маріуполя, потрібно було обов’язково пройти російську фільтрацію. Алгоритм такий: від блокпосту забирає безкоштовний автобус, котрий привозить в якесь село під Маріуполем, там розміщують у школі, далі звідти забирає інший автобус і відвозить вже безпосередньо на фільтрацію в інший населений пункт. 
У школі організаційний порядок підтримували волонтери з молодіжного крила «Єдиної Росії». Їхнє завдання було формувати списки, хто і коли їде на фільтрацію. У мене закінчувалися мої ліки, тому я підійшов до них і сказав про це. На наступний день вже був у списках. Нас доправили у будинок культури в якомусь містечку біля Донецька. Там можна було поїсти, підключитися до інтернету. Ось там і відбувалася формальна процедура фільтрації. Потрібно було заповнити анкету: вказати персональні дані та відповісти на кілька абсолютно тенденційних запитань. Наприклад: «Як ви оцінюєте дію злочинного київського режиму під час цієї війни?» Далі дивилися на паспорт, звіряли з анкетою. У мене ще оглядали пальці, чи немає мозолів від стрільби зі зброї. 

**Про ув’язнення**

Я мав естонську ID-картку, і їх це постійно збивало з пантелику. Через це уникнув мобілізації, хоча прописка у мене донецька. Проте тут виникла і проблема. Я вже мав отримувати документи про проходження фільтрації, та у базі даних висвітлилося, що я ухиляюся від сплати якихось боргів, навіть є постанова суду. Пояснювати, що до чого, мені не стали, але попросили розписатися, що бачив цю постанову. Я відмовився, тому мене відправили за ґрати. 

Спочатку поставилися дуже поблажливо. З собою дозволили взяти каву, естонську книжку, щоб я не нудився і міг читати, окуляри. В камері було значно краще, ніж в підвалі у Маріуполі – світло, тепло, вода. Та на ранок прийшов інший поліцейський, і мене приставили до стінки, роздягли, відібрали все, що можна було. Потім надійшла постанова суду, мене з нею познайомили, дали ксерокопію, я розписався про її отримання і поїхав в Донецьк закривати якісь свої борги, які невідомо звідки взялись. Я досі не згоден з тим, що вони у мене є, але не захотів з ними сперечатися. Заплатив $500 – і мене зняли з розшуку та видали документ про проходження фільтрації.

**Зустріч із ФСБ**

Друга фільтрація була на російсько-латвійському кордоні. Там уже був справжній серйозний допит з ФСБ. Вони були обізнані і ставили запитання, спираючись на конкретні деталі з мого життя. Розмовляли зі мною довго, але, зрештою, відпустили. Мені пощастило, що вони не зуміли наґуґлити мою правозахисну діяльність, бо вводили в пошуковик ім’я, прізвище, по батькові російською мовою. Коли ж задати українською, то видає цю інформацію включно із фотографіями. 
Про життя на антидепресантах

Перебування в Маріуполі під час війни не минуло безслідно для здоров’я. Я приїхав в Естонію дуже худим. Але поряд з цим похитнулося ментальне здоров’я. Зараз проходжу курс антидепресантів. І це вже пів року тягнеться. Офіційний діагноз — ПТСР (посттравматичний синдром). Те, що я зараз можу спокійно, без сліз, розмовляти, означає, що таблетки діють.


Justice for one is justice for all

BlackLivesMatter

STUCK IN LIMBO: THE UKRAINE GOVERNMENT LEAVING THE LGBTQI+ COMMUNITY BEHIND PROGRESS FOR YEARS

У Полтаві відкриється фотовиставка про ЛГБТІК+військових

Максим Касянчук: Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували в Маріуполі