Максим Касянчук: Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували в Маріуполі

За час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Маріуполь став, напевно, чи не найвідомішим українським містом. На жаль, його ім’я прогриміло на весь світ в контексті жорстокого знищення росіянами. Цинічні обстріли пологового будинку та цілих житлових районів, скидання бомб на Драмтеатр, де величезними літерами було написано «ДІТИ», масові вбивства мирних людей і сотні тисяч історій, сповнених пекельного болю.

Український науковець, дослідник Київського інституту соціології, правозахисник Максим Касянчук перебував саме в Маріуполі, коли розпочалася велика війна. Він з тих, кому пощастило вижити та виїхати зі зруйнованого міста.

Про життя під постійними обстрілами, евакуаційну фільтрацію, ув’язнення та наслідки пережитого Максим Касянчук розповів під час розмови з Богданом Глобою.

Про початок великої війни

Війна для мене розпочалася з того, що 24 лютого щось бабахнуло. І, як пізніше з’ясувалося, це було дуже близько, десь за 500 метрів від мого дому. А через кілька днів такі атаки вже були більш масованими та частими. Зараз вся Україна відчуває дещицю того, що ми відчували тоді в Маріуполі.

У перші дні, коли ще снаряди і бомби не так сильно сипалися на голову, я пішов у магазин. Паніки тоді ще не було: сміття вивозилося, трамваї ходили, магазини працювали. Хоча майже одразу щезли маленькі бутики з прикрасами в торговельних центрах. У супермаркетах полиці дуже спорожніли: залишився хліб, якісь консерви, які не встигли розкупити. Було ще трохи вина і шампанського, ось це я купив разом із хлібом. І воно знадобилося на потім.

У Маріуполі я пробув до повної окупації міста росіянами. На це була причина. Ще у січні я приїхав туди до свого старенького батька. Він вже майже не бачив, і йому потрібна була допомога, хоч приймав її він дуже неохоче — сплатити комунальні, принести води тощо. Коли розпочалася війна, батько не захотів перебратися до мене в будинок, а залишився у своїй квартирі. Потім почались сильні бої на вулицях між нашими районами і навідати батька не можна було ніяк. Наприкінці березня трохи стихло, я пішов до нього і дізнався, що він помер. Після цього вирішив їхати з міста.

Загалом в Маріуполі під окупацією не було ніяких життєвих благ: ні електрики, ні зв’язку, ні тепла, ні води, ні їжи. Але досхочу заліза, що літає. В березні випав сніг і ми його зібрали, розтопили і це була вода. В будинок сусіда влучив снаряд і нам на город скинуло його дах — отже, ми отримали дрова. В погребі залишались якісь мамини консерви з огірками та куплені перед тим каші — це і їли, міняючись з сусідами. Одному сусіду потрібен був інсулін, аптек звісно вже не було, сусід помер, поховали в городі… Ну і +5 в домі, тобто весь час на тобі все, що тільки знайшов у шафі теплого. От чого було багато, так це книг у власній бібліотеці, в погребі я вів щоденник, фотографував жахи довкола і вчив литовську. А ще мріяв про те, що одного дня організую в звільненому місті Johannespassionen Баха, знайшов у свому архіві партитуру і проспівав її як міг.

**Про фільтрацію **

Щоб вийти із Маріуполя, потрібно було обов’язково пройти російську фільтрацію. Алгоритм такий: від блокпосту забирає безкоштовний автобус, котрий привозить в якесь село під Маріуполем, там розміщують у школі, далі звідти забирає інший автобус і відвозить вже безпосередньо на фільтрацію в інший населений пункт. У школі організаційний порядок підтримували волонтери з молодіжного крила «Єдиної Росії». Їхнє завдання було формувати списки, хто і коли їде на фільтрацію. У мене закінчувалися мої ліки, тому я підійшов до них і сказав про це. На наступний день вже був у списках. Нас доправили у будинок культури в якомусь містечку біля Донецька. Там можна було поїсти, підключитися до інтернету. Ось там і відбувалася формальна процедура фільтрації. Потрібно було заповнити анкету: вказати персональні дані та відповісти на кілька абсолютно тенденційних запитань. Наприклад: «Як ви оцінюєте дію злочинного київського режиму під час цієї війни?» Далі дивилися на паспорт, звіряли з анкетою. У мене ще оглядали пальці, чи немає мозолів від стрільби зі зброї.

Про ув’язнення

Я мав естонську ID-картку, і їх це постійно збивало з пантелику. Через це уникнув мобілізації, хоча прописка у мене донецька. Проте тут виникла і проблема. Я вже мав отримувати документи про проходження фільтрації, та у базі даних висвітлилося, що я ухиляюся від сплати якихось боргів, навіть є постанова суду. Пояснювати, що до чого, мені не стали, але попросили розписатися, що бачив цю постанову. Я відмовився, тому мене відправили за ґрати.

Спочатку поставилися дуже поблажливо. З собою дозволили взяти каву, естонську книжку, щоб я не нудився і міг читати, окуляри. В камері було значно краще, ніж в підвалі у Маріуполі – світло, тепло, вода. Та на ранок прийшов інший поліцейський, і мене приставили до стінки, роздягли, відібрали все, що можна було. Потім надійшла постанова суду, мене з нею познайомили, дали ксерокопію, я розписався про її отримання і поїхав в Донецьк закривати якісь свої борги, які невідомо звідки взялись. Я досі не згоден з тим, що вони у мене є, але не захотів з ними сперечатися. Заплатив $500 – і мене зняли з розшуку та видали документ про проходження фільтрації.

Зустріч із ФСБ

Друга фільтрація була на російсько-латвійському кордоні. Там уже був справжній серйозний допит з ФСБ. Вони були обізнані і ставили запитання, спираючись на конкретні деталі з мого життя. Розмовляли зі мною довго, але, зрештою, відпустили. Мені пощастило, що вони не зуміли наґуґлити мою правозахисну діяльність, бо вводили в пошуковик ім’я, прізвище, по батькові російською мовою. Коли ж задати українською, то видає цю інформацію включно із фотографіями. Про життя на антидепресантах

Перебування в Маріуполі під час війни не минуло безслідно для здоров’я. Я приїхав в Естонію дуже худим. Але поряд з цим похитнулося ментальне здоров’я. Зараз проходжу курс антидепресантів. І це вже пів року тягнеться. Офіційний діагноз — ПТСР (посттравматичний синдром). Те, що я зараз можу спокійно, без сліз, розмовляти, означає, що таблетки діють.