Павло і Брайан

У пошуках свого міста

У 90-х роках я був студентом Києво-Могилянської академії і мріяв продовжити освіту за межами України. Я не мав змоги платити за навчання у закордонному вузі, тому постійно шукав можливість учитись безкоштовно. Після літньої програми у Празі поїхав на стажування до Канади — дістався туди буквально за пару днів до терактів у Нью-Йорку 2001 року. Наступною «зупинкою» була італійська Болонья, де я отримав місце в Університеті Джона Хопкінса. Це американський вуз, що має відділення у різних країнах, і за рік я продовжив навчання у Вашингтоні. Столиця США й досі багато значить для мене: тут я став на ноги, відчув себе дорослим і самостійним, почав будувати кар’єру у Міжнародному валютному фонді. У Вашингтоні знайшов нових друзів, з якими і досі підтримую зв’язок.

Сім’я для громадянина світу.

Невдовзі до Штатів переїхали мої батьки: їм пощастило виграти грін-карту, і вони оселились у Майамі. Так я зрозумів, що прийшов час відверто з ними поговорити. Я уже робив камінг-аут перед друзями та сестрою і мав позитивний досвід, а от з батьками розуміння відразу знайти не вдалось. Вони відреагували негативно і на півроку перестали зі мною розмовляти. Проте я мав звичний спосіб тікати від важких почуттів — наступного ранку стрибнув у літак і полетів до Парижа, де на мене уже чекало місце у міжнародній бізнес-школі. Всі сили були кинуті на освоєння навчальної програми, часу на рефлексію не залишалось.

Знайомство, яке все змінило

Переїжджаючи до Парижа, я не планував повертатись у США, тому ми з другом вирішили наостанок влаштувати двотижневу подорож Каліфорнією. Прилетіли у Сан-Франциско і поїхали вглиб штату — жили переважно в наметах у національних парках, роздивлялись краєвиди. Наприкінці нашої поїздки друг запропонував зупинитись у Палм-Спрингс: це невеличке містечко — оаза у пустелі неподалік від Лос-Анджелесу. Там ми пішли у бар і познайомились з компанією, яка приїхала на вікенд святкувати день народження одного з хлопців. Так я зустрів Брайана — свого майбутнього чоловіка.

Він одразу запав мені у душу. Я навіть наважився на божевільний вчинок: в останню ніч перед відльотом залишив друга у Сан-Дієго, звідки ми мали прямувати додому, і помчав у Лос-Анджелес ще раз побачити Брайана. Я витратив на дорогу годин 5 чи 6, а о сьомій ранку у нас уже був літак. Був величезний шанс не встигнути, проте це не мало значення.

Ця зустріч змінила мої плани: відучившись рік у Парижі, я за програмою обміну знайшов місце у Лос-Анджелесі, щоб бути разом із Брайаном. Ми одразу з’їхались та почали спільне життя. Він підтримував мої кар’єрні амбіції, переїжджав зі мною і до Великобританії, і до Гонконгу, де я отримував роботу, але зрештою ми прийняли рішення «осісти» в США та планувати сім’ю.

Дитина

У 2014 році, коли в Штатах уже були легалізовані одностатеві шлюби, ми з Брайаном одружились. Весілля зіграли у Палм-Спрінгс — містечку, де відбулось наше знайомство. Його пізніше обрали і для декретної відпустки після народження Деклана. Ми завжди знали, що приблизно у 35 років будемо пробувати ставати батьками — так і вийшло. Наш друг мав двійнят, що народились через сурогатне материнство, і допоміг розібратись у цьому процесі.

Спочатку здається, що це дуже складно, ти не знаєш, з чого починати й куди бігти. До того ж, народити дитину за допомогою сурогатної матері — дуже дорого. Остаточна вартість послуги залежить від багатьох факторів, проте сума буде не меншою 80 тисяч доларів. Щастя, коли все виходить з першого разу, але це буває не завжди — у одних наших знайомих було кілька спроб, і чек дійшов 250 тисяч.

Ми шукали сурогатну маму не через агентство, що допомогло трохи зекономити. Ситуація була комічною й трагічною водночас: той друг, який став батьком двійні, просто написав у себе на сторінці в фейсбук, що Павло та Брайан шукають жінку для народження дитини. Ще й тегнув нас! Ми були шоковані, адже ще нікому не говорили про свої плани і не були готові публічно про них заявляти, проте це допомогло — уже за кілька годин ми мали кандидатку. Є цілі групи жінок, що пізнали радість материнства і вирішили подарувати її тим, хто не може народити звичним способом. Це не обов’язково мають бути гей-пари, адже і у гетеросексуальних не завжди виходить виносити дитину. Коли ми приходили в клініку штучного запліднення, бачили там переважно гетеросексуальні подружжя: для них це було останнім шансом стати батьками.

Клініка мала власний банк донорів яйцеклітин — невеликий, близько 30 анкет. Фотографій не було, проте була детальна інформація про жінку: стан здоров’я її та родини, кількість братів та сестер, зріст, колір волосся, колір очей, тип характеру, чим займається тощо. Також вони писали невеличке есе, чому вирішили стати донорами. Завдяки такому детальному опису можна побачити повну картину та вибрати найкращий для себе варіант. Ми з Брайаном роздрукували анкети у двох примірниках, кожен вибрав три фаворитки, і одна анкета у нас співпала. Я знаю, бувають і відкриті донори, пари проводять з ними інтерв’ю скайпом, спілкуються, але для нас це не було важливим.

Коли знайшлась жінка, що погодилась виносити нашу дитину, наш юрист підготував детальний договір з усіма нюансами. На пізніх строках вагітності він звернувся з цим документом до судді, щоб отримати для нас дозвіл на батьківство. Договір показує, що сурогатна мама не має до дитини жодного генетичного стосунку, вона не планує її виховувати і отримує компенсацію за виношування. Її чоловік теж згоден з умовами договору, тому вся відповідальність за дитину перекладається на нас. Суддя видав розпорядження, що в акті про народження в графі «Батьки» мають бути вказані наші імена. У нас було прописано «батько 1» та «батько 2», і це ідеальний варіант — потім одному з нас не треба оформлювати усиновлення.

Ми з Брайаном були присутні під час народження. Сурогатній мамі робили плановий кесарів розтин, і ми знаходились в операційній. Можна було навіть вибирати музику, тому наш син народився під Бейонсе. Після перших перевірок новонародженого одразу віддали нам.

Нове життя

Дитина все повністю міняє. Я взяв паузу на роботі і залишився з Декланом удома. Не скажу, що було просто, іноді не вистачало спілкування, але виручала група для батьків. Вона в першу чергу орієнтована на мам, проте мене теж охоче прийняли. Посеред кімнати розстеляють велику ковдру, по якій повзають і грають малюки, а батьки сидять по колу і спілкуються. Жінка, що вела групу, м’яко та ненав’язливо допомагала порадами, ділилась мудрістю, розповідала про розвиток, годування тощо. Ця група уже закінчилась, але я досі відчуваю вдячність.

Звичайно, у нас були старі друзі і знайомі, але коли маєш дитину, складно часто бачитись. Ти не можеш просто взяти і приїхати кудись увечері, адже сина треба вкладати спати. Ми робили кілька спроб ходити повечеряти, залишаючи малюка з нянею, проте все одно не могли розслабитись і весь час про нього думали. Пару разів на рік ми привозимо Деклана батькам Брайана і їдемо на вікенд до Нью-Йорка — це наш основний шанс побути наодинці. З моїми батьками стосунки налагодились: вони обожнюють внука і завжди йому раді. Прилітаємо до них у Майамі навіть частіше, ніж вони до нас — ми дуже мобільні і подорожуємо з малюком з самого його народження. Перший переліт стався, коли Деклану було всього чотири дні. Він народився у Цинциннаті, штат Огайо, і одразу після виписки ми полетіли з ним до Палм-Спрінгс. Переживали, що такого маленького не пустять у літак, проте не було жодних проблем. Турботливі стюардеси навіть запропонували нам з Брайаном коктейль о дев’ятій ранку, побачивши, що ми напружені та знервовані молоді батьки.

Гей-пари з дітьми — не надто часте явище, тому коли ми ідемо утрьох, люди звертають на нас увагу. На щастя, у Лос-Анджелесі більшість настільки прогресивна, що реакція зазвичай прекрасна. Були випадки, коли ми зустрічали голлівудських зірок: одного разу побачили Різ Уізерспун, яка, кинувши сумку прямо на землю, підбігла до Деклана і захоплено ним милувалась.

Іноді люди ставлять незручні питання: а хто з вас тато? А де мама? Але я розумію, що це не навмисно, просто вони не звикли до такого. Головне придумати, як спокійно і виважено відповідати. Зараз Деклану 2,5 роки, і якщо такі питання мене турбуватимуть, він це помітить і може ніякувати. Проблема й у тому, що батьки зазвичай рідше за мам піклуються про дітей, тому я іноді чую коментарі у стилі: ви такий молодець, що дали дружині можливість відпочити! На все потрібен час. Я вірю, що дуже скоро суспільство перестане мислити шаблонами і стане більш відкритим до будь яких форм родини.