«Приємно здивована, наскільки тепло нас прийняла Румунія». Жителька Ірпеня Марія Тєкуч втекла від війни, щоб волонтерити з Європи

Від початку повномасштабної війни з Росією більше 4 млн українців виїхали за межі України. Серед них опинились Марія Тєкуч та її дівчина: вони шукають безпечного місця для себе і своїх близьких, щоб мати змогу повноцінно допомагати українським захисникам. Марія розповіла QUA, де її застала війна, чи складно двом жінкам жити в Європі та чому їхати з України — не значить від неї відмовитись.

Не вірили, що почнеться війна, але були готові

Я, як і всі українці, до останнього не вірила, що буде війна, але все ж вирішила завчасно перестрахуватися, коли почалися розмови про можливе вторгення. Тож в цілому я мала достатньо часу, щоб забрати маму з Запоріжжя і вмовити дівчину їхати. 15 лютого ми поїхали до Франківська. Я, довірившись інтуїції, зняла квартиру на довгий термін, бо жити в готелі двома сім’ями з собаками було б складно. Мій роботодавець, компанія Grammarly , підтримала з релокацією та надала фінансову допомогу.

Проте жодного дня ми в цій квартирі не жили. Щойно отримавши ключі, я віддала їх знайомій моєї колежанки з Харкова та другу з ЛГБТ-спільноти — в результаті в цьому великому помешканні, що мало більше 100 метрів, вони жили вп’ятьох. А ми поїхали в Буковель. Справа в тому, що 24 лютого ми, як і більшість українців, прокинулись від вибухів, бо снаряд влучив в івано-франківський аеропорт. Почались сирени, повітряна тривога, мама хвилювалась, тому ми не захотіли там більше лишатися. До того ж у мене собака поважного віку — поки він прокинеться, в укриття можна уже не поспішати. У Буковелі до нас приєднались рідні моєї дівчини. Ми всі разом гуртувались, навіть трохи гуляли. Проте потім її батьки поїхали назад додому у центральну Україну, де мали роботу, яку не можна було покинути, а ми прийняли рішення прямувати до Румунії. Нас турбували новини, що крім воєнних об’єктів росіяни вражають і цивільні, страждають мирні люди. Мій рівень стресу був таким, що я готова була йти за кордон хоч пішки.

У Європі

Румунія нам здавалась непоганим варіантом. Угорщина виступає проти ЛГБТ-людей, до того ж угорська мова достатньо складна для розуміння, навіть інтуїтивно. У Польщу ми теж не хотіли, бо вона уже була перенасичена біженцями. У Румунії ми через знайомих знайшли квартиру, яку нам запропонували безкоштовно — власники сказали, що мають українське коріння і хочуть допомогти. Їх родичі трохи розмовляють українською, і моя мама з ними спілкується. А ми з дівчиною зняли інше житло і поки що знаходимось тут, у невеличкому містечку. Я приємно здивована, наскільки тепло нас прийняла Румунія.

На кордоні ми не мали жодних проблем, пройшли його швидко — за півтори години. Прикордонники перевіряли лише, чи немає у нас з собою чоловіків, навіть заглядали у багажник, щоб їх знайти. На собаку ніхто не звертав увагу, документи їй ми зробили уже в Румунії, бо збираємось їхати далі. Наступний наш пункт — Італія. Колеги запропонували там житло, і буде добре, якщо зможемо пожити безкоштовно, бо далі, швидше за все, ми попрямуємо до Португалії.

Чи безпечно ЛГБТ-сім’ям за кордоном?

Перед тим, як їхати до Румунії, ми питали знайомих з ЛГБТ-спільноти, наскільки перебування там буде для нас безпечним. Нам відповіли, що у сільській місцевості живуть більш консервативні люди, у містах — менш, але зараз ніхто не буде питати, чому дві дівчини винаймають житло разом. Я, чесно кажучи, не люблю ховатися. У Києві я звикла почуватися вільно — я не маю на увазі цілуватися на вулиці, але все ж не приховувати почуття. Зараз ми маємо бути стриманішими, бо багато хто з місцевих може бути проти. На жаль, у моїх колег в Польщі вже виникали проблеми через те, що люди не підтримують одностатеві стосунки. У Grammarly ми маємо об’єднання співробітників ЛГБТ+ та спільників «Прайд». Оскільки ми з колежанкою є фасилітаторками цього об’єднання, нам розповідають про подібні випадки. У нас в Румунії проблем поки що не було, але ми й живемо зараз доволі стримано.

Їхати чи не їхати?

Я переконана, що кожен має робити те, що вважає за потрібне, те, що йому по совісті. Якщо людина відчуває, що має бути на передовій або допомагати вивозити людей з окупованих міст, вона ніколи б не поїхала України. Але якщо страх її паралізує, то від неї не буде користі, їй справді краще поїхати. Я б не змогла дістатися безпечного місця і жити звичайним життям, наче немає війни. Я намагаюсь волонтерити з тієї країни, де живу, і так роблять багато українців за кордоном. Правду кажуть, що є декілька фронтів — армія, ТРО, волонтерський, є люди, які допомагають фінансово, логістично, ходять на мітинги. Кожен має бути на своєму місці, бо якби всі займались одним і тим самим, страждали б інші фронти.

Дехто критикує тих українців, хто поїхав за кордон. Я вважаю, що це від страху — людям складно жити в умовах постійного стресу, коли зовсім поруч ідуть бойові дії, і психіка намагається знайти винних. При цьому їм страшно покинути свій дім. На жаль, бувають історії, коли люди і не волонтерять, і не їдуть — це найгірше для всіх. Якщо я поїхала, то роблю в безпечному місці те, що можу, або піклуюсь про своїх близьких. А залишатися вдома і нічим не допомагати, бо не маєш на це змоги, не маєш сил — не раціонально. Жодного разу я не чула, щоб активні волонтери когось критикували, їм просто не до того. Навпаки, вони розуміють, що люди не змогли залишитись, бо не у них не вистачило ресурсу. Я вважаю, що якщо вже залишатися, то тільки активно щось робити.

Волонтерство з-за кордону: тепловізори та дрони для захисників

Спочатку я допомагала людям шукати варіанти виїхати та підтримувала психологічно. Людині легше наважитись покинути дім, коли вона знає, що для неї знайшли транспорт, їй є, де жити. На жаль, я не організовувала евакуації самостійно, але поєднувала ланки цього процесу і знаю, що ми багатьом допомогли. Зараз я співпрацюю з організацією Help Ukraine Hub, якою керує моя хороша знайома. Ми обробляємо запити з територіальної оборони, ЗСУ чи від цивільних, шукаємо гроші, обладнання — тепловізори, спеціальний одяг, дрони. Цього всього в Україні вже немає, бо ми не були настільки підготовлені до війни. У Східній Європі теж майже не залишилось потрібного обладнання, тож шукати доводиться постійно, а ще вести переговори, перевозити. Наша Віка, керівниця, їздила сама в Польщу, щоб забрати вантаж. Я дуже рада з ними співпрацювати, бо це чудова організація, і вони справді багато роблять.

Після війни

Коли закінчиться війна, я планую повернутися в Україну, бо нам ще відбудовувати Ірпінь. Там у нас своє житло, яке, здається, вціліло. Не впевнена, що буду жити в Україні постійно, моя давня мрія — мати дім біля моря, і я хочу її втілити. Але стовідсотково ми повернемось, щоб вкластися в розбудову Ірпеня і допомагати фінансово. Я вважаю, що після війни українці опиняться на вищому рівні свідомості, ніж були до. Для нас спільна трагедія стала моментом дорослішання. Воєнні події самі по собі зменшують різницю між людьми, а маючи одну спільну ціль, ми станемо більш чутливими, чуйними, уважними один до одного. Так, все одно залишиться прошарок тих, хто не любить ЛГБТ-людей і інших меншин, але навіть хейтери стануть спокійнішими. Всі розуміють, які страшні події ми пережили разом.