Офіцер ЗСУ: «Ховатися в метро страшніше, ніж бути на передовій»

За минулі роки ми неодноразово чули агресивні вигуки, що «всіх геїв треба відправити до АТО». Але представники ЛГБТ+ спільноти захищали Батьківщину і протягом останніх восьми років, і зараз, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Юрист Віктор (прізвище не називаємо) служить у лавах ЗСУ з перших днів війни. Він переконаний, що спільний ворог нарешті об’єднав українське суспільство і зробив його набагато більш терпимим до будь-яких людських проявів.

За професією я адвокат та юрист у сфері будівництва. Проте маю ще військову спеціалізацію: я — офіцер. Уперше був мобілізований у 2014 році і відслужив рік, забезпечуючи оборону Києва від можливих диверсій. 25 лютого знову мобілізувався і потрапив до лав ЗСУ.

Про службу

Наш підрозділ розташований у Київській області, охороняє один стратегічний об’єкт на під’їзді до Києва. Декілька днів ми стояли у самій столиці, організовували блок-пости, а під час комендантської години розшукували диверсійні групи. Комендантська година і потрібна в першу чергу для того, щоб цивільне населення не заважало військовим виявляти та знешкоджувати ДРГ. Кожен мирний житель, який виходить на вулицю, автоматично забирає час у військових на перевірку його документів.

Тож декілька днів ми були в Києві. 26 лютого на одному з напрямів до міста їхала велика колона противника, яку ми мали зустрічати, але артилерія справилась, і «туристи» до столиці не доїхали. Потім ми чекали на колону росіян, що рухалась іншою трасою — їх теж гаряче зустріла наша артилерія. Після цього нас перекинули в Київську область, де ми знову ж таки виглядаємо гостей і складаємо для них план цікавих екскурсій. Комплектація підрозділу та наші обов’язки під час служби міняються, але головне завдання залишається незмінним — зустрічати противника, якщо він рухається в нашому напрямку.

Про побут і забезпечення

Побут у нас спартанський: спимо в спальниках на карематах, душ є тільки на вулиці (навіть при мінусовій температурі). Але умови не найгірші, бо живемо не в лісі, не в наметі, і гріємось не біля буржуйок. По обмундируванню є нюанси. Про себе можу сказати, що забезпечений відсотків на 90: бракує наколінників, але головне, що є шолом, бронежилет і зброя. Згадую форму, яку мені видали в 2014 році. Я два рази її поправ і викинув, бо була старого зразка і низької якості. В результаті носив ту, у якій навчався на військовій кафедрі. Зараз у мене форма хоч і на два розміри більша, але вона абсолютно якісна. Не треба забувати, що 24 лютого мобілізувалось дуже багато людей, тому форму просто не встигали довозити. Наразі чекаю на нову.

У Києві купити щось з амуніції неможливо, оскільки всі купляють великими партіями, по 600 одиниць і більше. Магазини спустошені вщент. Ми зараз замовляємо обмундирування з Польщі і Туреччини. З доставкою і логістикою є проблеми, замовлення затримується, але в такій ситуації добре, що в принципі доставляють.

Аптечок вистачає, хоча українські аналоги (зі слів медиків) не такої якості, як американські чи ізраїльські. Проте коли нічого немає, навіть бинт чи ремінь може статися у пригоді. До речі, до нас приїжджають медики і проводять навчання з надання першої допомоги собі та за можливості побратиму. Тож ми готові до всього.

Про страх

Страшно було лише 25 лютого під час ранкової повітряної тривоги. До мене масово писали друзі з вимогою бігти в укриття. Я спустився в метро і витримав там буквально три хвилини, бо атмосфера була дуже напруженою. У ЗСУ немає такої напруги, тут по-іншому до всього ставляться. Звичайно, люди хвилюються, і це нормально, але дивляться за ситуацію принципово інакше. Я переконався, що ховатися в метро страшніше, ніж бути на передовій, бо ми захищаємо свою землю і морально готові зустрітись з ворогом. Багато хто з хлопців на це чекає.

Я не засуджую чоловіків, які їдуть на захід. Я проти того, щоб відправляти на фронт всіх підряд, бо людина має бути до всього психологічно готовою. Той, хто більше зробить для країни як волонтер, хай краще займається цим — навіть з-за кордону. У мене товариш знаходиться в Німеччині і звідти організовує доставку медикаментів, збирає кошти на армію. Друзі в західних областях України теж займаються волонтерством, плетуть сітки, в Києві — шукають обмундирування та інше забезпечення. Кожен робить свою справу. Навіть якщо це просто слова підтримки!

Про толерантність

Про мою орієнтацію ніхто з побратимів не знає. Я її не приховую, але й не афішую. Але якщо я навіть все розповім, сумніваюсь, що ставлення до мене зміниться. Ми — команда, ми — одна родина, яка живе разом з 24—25 лютого. І якщо підемо в бій, ми з цими хлопцями будемо прикривати одне одного. Ми не знаємо, хто як буде реагувати, коли потрапить у критичну ситуацію, бо у кожної людини психіка по-різному реагує на сильний стрес, тому побратими мають бути поруч, щоб прикрити і допомогти. І мої хлопці, я впевнений, прикриють і мене.

Про єдність українців і російську пропаганду

Ця війна нас об’єднає як суспільство. Нам тридцять років нав’язували, що є західна, а є східна Україна, нас навмисно розділяли, проте саме зараз ми стаємо свідками переломного моменту. Чимало моїх російськомовних друзів за ці декілька тижнів перейшов на українську. Не можу того ж сказати про військовослужбовців, оскільки тут багато хто говорить російською, слухає російську музику, але хлопці люблять Україну і свідомо її захищають. Нам усім потрібен час, щоб стати єдиною нацією, яка має спільне мислення, рухається в одному напрямку і не залежить від зовнішнього впливу.

Згадайте, коли вийшла ця редакторка російського Першого каналу з плакатом, частина нас одразу їй повірила і кинулась кричати, що росіяни не такі вже й погані. Але вона роками працювала на телебаченні, вливала у мозок своїх громадян брехню про націоналістів і бандерівців… Це просто смішно. Я намагався спілкуватись зі російськими знайомими, які не толерують війну в Україні, але ж вони теж роками це дивляться. Я багатьох видалив з друзів і написав, що поки йде війна, я не хочу спілкуватись і витрачати енергію на роз’яснення правди. Вони вірять, що ми самі випускаємо бомби по цивільних об’єктах, і у мене немає часу і можливості це заперечувати — мушу берегти свій ресурс для захисту українських кордонів.

Кожна революція, яка відбулася в Україні, ставала черговим елементом об’єднання, а війна — це найбільший крок вперед. Якщо Росія роками розвалювала свою армію, то нашу з 2014 року робила сильнішою. Ми навчились діяти в критичних ситуаціях, давати відсіч противнику, попри суперечки робити спільну справу. Але нам ще працювати і працювати, відновлювати інфраструктуру, відбудовувати розтрощені міста. І, на відміну від процесу будівництва після Другої світової, ми зробимо їх зручними для мешканців.

Як довго все це триватиме? На жаль, я переконаний, що Путін буде діяти до останнього, бо йому немає що втрачати. Проте не він один винен у війні — російська нація теж несе за це персональну відповідальність, роками мовчки схвалюючи дії свого президента. Ми ж зі свого боку винні, що підтримували ідею братських народів. Насправді ми ментально відрізняємось, і зараз це стало очевидним. Наше суспільство не розділяє армію, владу і самих себе, ми разом робимо спільну справу. Без волонтерів не було б армії, бо саме вони з 2014 року доставляють у підрозділи необхідні речі.

Ми у ЗСУ відчуваємо підтримку всіх — і президента, який залишився в Києві, хоча йому пропонували поїхати, і депутатів, які працюють і волонтерять, організовують евакуацію людей з Ірпеня, Бучі, Ворзеля. Допомагає підтримка цивільних людей, які сидять в бомбосховищах, які довіряють нам. В Росії таке єднання неможливо уявити. Нарешті весь світ — та й ми самі — зрозуміли, що Україна — не Росія, і ми ніколи вже не будемо разом.