Dmytro and Rob

Я народився в Києві і прожив там до 20 років. Поступово приходило розуміння, що залишатися в Україні стає все важче, адже я відчував себе не таким, як усі. Я наполовину єврей, від народження мав прізвище Рубінштейн, і один цей факт викликав проблеми в школі. Згодом я навіть взяв мамине прізвище Михайлов, аби не привертати до себе забагато уваги. До того ж, я був геєм. Йшов 1996 рік, країна перебувала в непростих економічних і соціальних умовах. Для виживання потрібно було розчинятися в натовпі, не виділятися, бути таким, як більшість. А я зірвав джекпот: гей та єврей в одному флаконі. Не міг чекати 20—30 років, поки українське суспільство стане толерантнішим, поки стабілізується економіка, тож прийняв рішення емігрувати.

Будь-яка родина заслуговує на щастя батьківства.

Мій дядько жив у Сан-Франциско, і в нас з батьками була можливість легально переїхати до Штатів. Ми оселились у Нью-Йорку, я закінчив коледж, отримав кілька пропозицій щодо роботи. Адаптація пройшла без особливих складнощів, адже в Америці можна не боятися бути іншим. Власне, тут всі «інші», адже люди приїжджають с усіх куточків світу.

Камінг-аут

Наприкінці 90-х перспектива бути геєм залишалась сумною. Ще багато людей помирало від СНІДу, бракувало медикаментів для підтримки якості життя пацієнтів з ВІЛ, суспільство мало упередження. Про права ЛГБТ-людей до початку 2000-х ніхто не говорив. Я довгий час приховував свою орієнтацію від колег та родичів, до того ж, не мав постійної пари, а тому не бачив сенсу робити камінг-аут. Це був складний час для нашої родини. Батько важко хворів, мама за ним доглядала, проводила чимало часу в лікарнях. Найбільше вона мріяла про онуків, хотіла, аби я одружився та завів сім’ю. Я не міг забрати у неї цю мрію і довго не відкривався. Проте між нами ніби була стіна. Мама відчувала, що у мене є таємниця, що я приховую від неї щось надзвичайно важливе. Ми часто сварились і не могли стати по-справжньому близькими. Зазвичай, коли я збирався на вечірку, мама питала, чи будуть там дівчата. Я відповідав, що будуть, але одного разу — це було якраз перед новорічними святами — зібрався силами і сказав: ні, не будуть. У нас сталася важка розмова, цілий тиждень після якої мама плакала. Тоді вона прибирала у єврейських родинах, де були маленькі діти, і дивлячись на них, мама з болем прощалась із надією стати бабусею. Я був готовий переїхати, залишити дім, аби не змушувати маму й далі страждати. Проте вона, відплакавши своє, сказала: будемо святкувати Новий рік і справлятися з ситуацією разом.

З того часу у наших стосунках стало набагато більше тепла і розуміння. У 2007 році я зустрів Роба, а невдовзі отримав пропозицію переїхати до Лондона по роботі. Мама настільки добре прийняла мого хлопця, що жартувала: відпущу тебе, тільки якщо ти поїдеш з ним. І ми поїхали.

Опинившись у новому місці, я отримав можливість почати все з нуля. Це було своєрідне перезавантаження. Оскільки я мав постійного партнера, вирішив одразу бути відкритим з колегами і знайомими і вже не приховував свою гомосексуальність. Жити з тим, кого ти любиш, відчувати підтримку та прийняття від суспільства — велике щастя. Завдяки цьому я почав всерйоз замислюватись над тим, щоб нарешті стати батьком.

Довгий шлях до батьківства

В лондонському метро висіла реклама, що закликала чоловіків ставати донорами сперми. Я вирішив спробувати дати нове життя хоча б у такий спосіб. Пройшов низку тестів, проте вони виявили, що для заморожування мій біологічний матеріал не підходить — певні показники «не дотягують». Тоді я скористався послугами сайту, який допомагав жінкам знаходити чоловіків-донорів. Я познайомився з лесбійською парою, ми цілий рік намагались завагітніти — на жаль, марно. Роб не був проти, проте вважав, що це виключно мій «проєкт», і не втручався.

Повернувшись до Нью-Йорка, я відновив спроби. Тут теж є сервіси, завдяки яким можна знайти партнера для зачаття. Вони допомагають і гомосексуальним, і гетеросексуальним парам, і одиноким жінкам, що мріють стати мамами. Я бачив свою майбутню роль як «недільного тата»: хотів брати участь у житті дитини, піклуватися, спостерігати, як вона росте. Безумовно, був готовий оплачувати всі потреби, в тому числі навчання та житло.

В такому стилі батьківства є чимало підводних каменів. Я розумів, що буду залежати від рішень чужої для мене людини, тому відповідально поставився до пошуку матері. Я встиг поспілкуватись з багатьма жінками: дивися на їхню мотивацію, звертав увагу на матеріальне становище, щоб уникнути маніпуляцій. Вважливо було дійти взаєморозуміння з ключових питань, адже якщо між вами немає кохання, складно дивитися в один бік щодо майбутнього дитини. Зрештою знайшов чудову кандидатку, проте після багатьох спроб у неї так і не вийшло завагітніти. Коли лікар сказав, що її яйцеклітини вже «застарі», ми з сумом обійнялися та попрощалися.

Двійнята

Одного разу все ж пощастило: у лесбійської пари народилась моя дитина. Але тут на мене чекав неприємний сюрприз. Незважаючи на те, що ми домовлялись про спільне виховання, жінки прийняли рішення не пускати мене у життя малюка. Це стало переломним моментом, після якого я зрозумів: якщо я хочу стати батьком, це мають бути виключно мої діти. Я не хочу ділити батьківство з незнайомками, мені потрібно сто відсотків їх часу. Роб мене підтримав, і почався новий етап нашого життя — пошук донора яйцеклітини та сурогатної матері.

Нам допомогло агентство Circle Surrogacy. Програма в них орієнтована в першу чергу на психологічний комфорт для жінок, і це дуже важливо. Я вибрав донора біологічного матеріалу, яка була зовні схожа на Роба, аби наші діти мали спільні риси від обох батьків. Сурогатною матір’ю стала жінка з Нью-Мексико: вона заміжня, у неї вже є власні діти (це обов’язкова умова для того, щоб вступити в програму). Ми приїжджали до них з чоловіком в гості, вони теж були у нас, та й зараз продовжуємо тримати зв’язок.

На щастя, завагітніти вдалось з першого разу, і невдовзі після нашого з Робом весілля народились двійнята — Максим та Міла. Пам’ятаю той момент, коли ми привезли їх додому: я був страшенно втомлений після перельоту з Нью-Мексико і не спав дві доби, проте щастя неможливо передати словами. У нас були наші прекрасні діти.

Папа та daddy

На перші чотири місяці я отримав декретну відпустку. Перед тим, як надати її мені, в компанії спитали, чи я є біологічним батьком дітей. Пояснив, що це некоректне питання. Я знаю, що жінок, які виносили та народили дитину з чужої яйцеклітини, відпускають до декрету без жодних уточнень — а чим чоловіки гірші?

З самого початку я розумів, що буде непросто, що треба мати терпіння. Одностатеві сім’ї з дітьми — все ще незвичне явище для Південного Брукліну. Наприклад, коли ми приходимо до лікаря, він питає: «А де мама?». У дитячому садочку нам сказали, що ми в них перша така родина, і вони не зовсім уявляють, як правильно себе поводити. На майданчику чи в ігровій кімнаті мами трошки «напрягаються» і не поспішають заводити дружні стосунки з чоловіком, як зазвичай це роблять між собою. Коли ми з Робом стали батьками, мріяли про знайомство з багатьма іншими «дітними» сім’ями, проте не вийшло.

Зараз Максиму та Мілі майже чотири. Вони знають, що у родинах бувають тато і мама, але поки питань не задають. Нас з Робом вони називають «папа» та «daddy». І хоча ми офіційно одружені, Роб про всяк випадок оформив документи на усиновлення — хто знає, як зміниться законодавство і що нового придумає Трамп. У Міли є надувна лялька, яку вона кличе мамою. Іноді «дзвонить» їй по телефону, щось розповідає, жаліється на витівки Максима. Коли діти спитають, де їх справжня мама, я поставлю зустрічне питання: а що ти хочеш, щоб мама тобі дала? Чого саме ти від неї чекаєш? І я намагатимусь дати їм те саме.

Якось друг мені сказав: коли Міла стане підлітком, їй буде потрібна жінка, і жодна старша подруга чи тітка не замінить маму. Він має рацію. Проте я так відповім — добре, коли все ідеально. А якщо ні? Хіба це привід зовсім не заводити дітей, не дарувати їм любов, піклування, сімейне тепло? У світі є багато батьків-одинаків, що виховують малюків після розлучення чи смерті дружини. І ще більше — одиноких матерів. Але хто сказав, що неповна чи нестандартна родина не може подарувати дитині щастя? Для мене наші діти — це чудо, і я не уявляю без них свого життя.

![1592900203530]https://api.qua.community/uploads/1592900203530_e95f10e29a.jpeg)