Svitlana Zemlyana

Світлана Земляна працює директоркою сільської школи на Полтавщині. Вона дізналась про світ ЛГБТ на зборах батьківської ініціативи TERGO і долучилась до боротьби за права людей. Зараз Світлана ініціює освітні ініціативи на тему толерантності. Нещодавно освітянка побувала на ювілейному Прайді у Нью-Йорку та порівняла його з Маршем Рівності у Києві.

  • Photo by:
    Arthur Aleksanian
  • Text by:
    Artem Kuzmenchuk

Марш Рівності у Києві — це крок сміливих проти страху, Прайд у Нью-Йорку — це свято

Життя, про яке не здогадувалась

У мене ніколи не було сумнівів щодо того, приймати чи не приймати людей ЛГБТ-спільноти. Не було ніякого спротиву, але все це існувало десь далеко від мене. А потім моя донька Ірина познайомила мене зі своїм близьким другом Богданом Глобою. Богдан запросив мене, як освітянку на тренінг ініціативи TERGO для батьків ЛГБТ-дітей. Там мені відкрився цілий світ: у ньому було так багато болю і несправедливості. Це мене вразило — я ж ніколи не задумувалась, що поряд живуть люди які страждають через нерозуміння та несприйняття з якихось абсурдних і незрозумілих причин. Відчула, що просто так жити не можна і треба щось робити, щоб світ став світлим для всіх. Бо всі ми прийшли у світ, щоб бути щасливими. Всі на це мають право і ніхто його у нас не може забрати.

Почала відвідувати тренінги TERGO, слухати мам і думати, як я, як вчителька і директорка можу їм допомогти. У нас маленька сільська школа (с. Соколова Балка, Полтавська обл.) і ми спробували з учителями втілити у життя принцип гласності — діти мають чути про це. Було непросто, бо всі по-різному сприймають ЛГБТ і взагалі тема дуже табуйована. Люди нічого не знають про цей світ. Коли з людьми починаєш говорити, то мало зустрічаєш тих, що мають щиру нелюбов чи бажання боротися проти ЛГБТ. Частіше за все люди просто про це не думають, — «Не знали. Не чули. Не бачили». Або «ми нічого не маємо проти, але і не підтримуємо».

Гадаю, що причина у нерозумінні явища ЛГБТ. Замість знань є стереотипи, що геї, лесбійки, трансгендери тощо — це люди, які собі там щось понапридумували у голові й від того мають «збочення». Коли говориш з дітьми, то вони краще й адекватніше сприймають цю тему за дорослих.

IMG_8242

Марш Рівності у Києві

Вперше відвідала Марш рівності 2016 року. Не скажу, що я була дуже активною учасницею Революції Гідності у 2014 році, але добре запам'ятала людей і атмосферу, яка там була. На Марші Рівності у Києві перша асоціація була саме з Майданом. Одразу відчула, що хочу бути серед цих людей — вийшли не тільки ЛГБТ-активісти, але, не побоюся сказати, кращі люди Києва та інших міст. Ті, хто справді мають високий рівень критичного мислення. Вміють аналізувати, бачити, чути й адекватно оцінювати ситуацію. Відчула гордість, що ми з донькою серед таких людей — розумних, гарних та гідних.

Радію, що на акції у Києві виходять люди цілими сім’ями з маленькими дітьми. Зазвичай наші діти, як губки вбирають, все що роблять і кажуть старші. Брати з собою дитину туди, де ти йдеш відстояти чиїсь права — це важливий приклад, який можуть дати батьки.

Еволюція є і Марші Рівності в Україні стають чисельніші. Хоча поки жоден Марш не відбувається без побоювань — сьогодні це завжди ризик. Особливо для ЛГБТ-спільноти. Туди приходять дійсно сміливі люди. Вони роблять цей крок, щоб показати, що вони є у нашому поки що гомофобному суспільстві.

Звісно спрацьовує поліція, кожен Марш Рівності дуже охороняється і це дає результат. Хоча поліцейських в Україні не можна порівняти з тими поліцейськими, яких я бачила у Нью-Йорку. Мене вразило, що у США поліція їхала попереду колони Прайду, як учасники дійства.

Марші у Києві й Нью-Йорку важко порівнювати — це різні події. У Києві на акцію виходять дуже сміливі люди. Це можуть бути навіть не геї або лесбійки, а люди, яким важливо підтримати ідеї рівності та захисту прав людини. Вони ризикують, бо можуть отримати докори за це, бути розкритикованими. У Києві хода охороняється поліцією при повному спорядженні, вхід можливий через металошукачі. І до речі поліція налаштована по-різному. Хоч вони виконують свою роботу й охороняють учасників, але я чула діалог поліцейського з кимось телефоном — «Я на Прайді. Чуєш? Підарасів охороняю». Така ось зрілість поліцейського.

Прайд у Нью-Йорку

Прайд у Нью-Йорку — це свято для всіх. Це повні вулиці людей, хоча учасникам так само потрібно було пройти металошукачі та пункти перевірки поліцією. Всі, хто був навколо підтримували акцію, раділи, що живуть у країні, де люди намагаються бути рівними. Можливо у США не такий ступінь рівності, як нам здається, але в будь-якому випадки він вищий ніж в Україні. Я не бачила там жодного агресивного чи незадоволеного обличчя. А у Києві такі обличчя були: запам'ятала представників якоїсь церкви, які доводили, що ми є... Содом і Гоморра! Обабіч руху колони в Україні стояли люди з плакатами за традиційні сімейні цінності. Найбільш агресивні пробували пробитись до Маршу, але їх затримувала поліція.

У Нью-Йорку нічого такого я не побачила. Навпаки, люди вітали нас, махали руками, прапорцями, підтримували. Розумію, що для ньюйоркців хода створила незручності, бо вулиця була заповнена вщерть. Але ніхто не виказував якогось незадоволення. Пам’ятаю, що навіть танцювала під час ходи, хоча навіть замолоду не любили дискотеки. Просто там була така атмосфера, яка запалює — люди у костюмах, з різних країн просто підходили, щоб обійняти, підтримати, побажати одне одному гарного настрою на акції.

Запам’яталось, що у Нью-Йорку акцію підтримало багато відомих компаній — зі своїми автомобілями, у своїй уніформі. Прямо біля української колони рухалась забрендована машина Tiffany & Co.

IMG_8173

Порівнюючи США та Україну

Впевнена, що люди скрізь однакові. Але у різниці між акціями в Україні та США є декілька причин. Те, що я побачила у Нью-Йорку — це безсумнівно результат боротьби. Не можна отримати свободу без боротьби за неї. Американська ЛГБТ-спільнота боролась, щоб отримати такий рівень сприйняття і навіть зараз має з чим працювати. По-друге, у США створена система, де діють закони. Це система, яка захищає людину і особистість перш за все. Мені здається це те, чого не вистачає нам. Людина у нас чомусь не на першому плані. Має бути держава для людей. Неважливо, які це люди, до якої групи вони себе відносять — всі повинні мати рівні права. У нас на рівні держави це не забезпечується, тому така різниця. Дуже хочу, щоб ми якомога швидше досягли такого рівня відкритості, як у Нью-Йорку — хоч вже завтра. Але доведеться трохи почекати. Я не бачу, щоб державна машина до цього рухалась. Люди мають бути, по-перше освічені, а по-друге, держава повинна працювати у цьому напрямку. Втім все може швидко змінитись і прогрес залежить від кожного. Вірю, що кожна людина на своєму місці може зробити багато, якщо вона дуже хоче змінити світ. І ще вірю, що мрії здійснюються і думки матеріальні — тож, нехай всі будуть рівні.

IMG_8023

ЛГБТ і освіта

Прогрес у ставленні до ЛГБТ-спільноти можливий при комплексному підході. Як освітянка, скажу, що тут не допрацьовує освіта і я бачу це по своїх вчителях. Серед моїх вчителів, які зголосилися поїхати на тренінг з питань ЛГБТ були такі, що плакали від сум'яття почуттів. Можливо, ця людина зрозуміла, що сама належить до спільноти або її приголомшила нова інформація. Думаю, що така реакція від незнання. Вчителям треба давати інформацію про ЛГБТ на рівні університетів, училищ — вони мають бути навчені і розумітись на таких речах. Про поліцію мені навіть говорити зараз не хочеться — в Україні немає гарантії захисту жодному громадянину, не кажучи вже про представників ЛГБТ.

На останній конференції на тему ЛГБТ у Києві якимось правдами й неправдами був запрошений уповноважений з прав дитини. Він прийшов на захід, але попросив не афішувати його присутність у соцмережах та звітах. Його наступник Микола Кулеба нещодавно у дописі у фейсбук фактично порівняв ЛГБТ-родини з ґвалтівниками. Це прикрі і показові випадки.

IMG_8051

У моїй школі вчаться 120 дітей. Можливо, що мені, як директорці колеги не можуть сказати пряме «фе» у відповідь на якісь ініціативи, але помітного спротиву я не відчула. Коли я вперше поділилась ідеями про освітню роботу щодо ЛГБТ з близькою мені людиною, заступницею з навчальної роботи, то вони чомусь розплакалась, — «Я не проти цих людей. Але не готова сказати в голос, що підтримую їх і буду щось робити». Тобто людям іноді це важко дається. Село живе таким життям, що всі все бачать і знають. Одного разу до мене підійшла бабуся, — «Борисівно, а ви знаєте, що про вас кажуть? Що ви йшли в одній колоні з геями!». Вочевидь хтось побачив світлини з Прайду у фейсбуці та переповів. «Так це ж правда!», — сміюсь. Бабуся сплеснула руками, — «Так хто це таке розпустив по селі?!». Думаю, що кожній людині треба трохи сміливості, що сказати — так, я з ними, я їх підтримую.

Відчай мам ЛГБТ-дітей — від незнання

Я входжу в організацію батьків ЛГБТ-дітей TERGO. Намагаюсь бувати на зібраннях, щоб розуміти проблеми батьків. Мені це цікаво, як освітянці. Батьки приходять з різними проблемами, але найперша — це проблема сприйняття та розуміння своїх ЛГБТ-дітей. Ось тому я і кажу, що освіта багато важить. Бо батьки, коли дізнаються, що їх дитина гей, лесбійка чи трансгендер, то вони не сприймають цього. Не знають, як реагувати. На першій зустрічі мене вразила розповідь мами, яка після камінг-ауту сина вибігла на балкон восьмого поверху і від жаху готова була кинутись униз. Якби мама у школі чи деінде дізналась, що це не трагедія, що з її дитиною все нормально, то вона б цього не робила. Коли слухаєш такі історії, то розумієш, що відповідальність лежить на освіті — освічені люди на балкон від таких новин не біжать. Їх діти не стають гіршими чи кращими, вони просто залишаються їх дітьми.

IMG_8245

Facebook group.
175 people
Join Our Community