Viktor Pylypenko

Віктор з позивним «Француз» пішов на фронт захищати Україну прямо з Майдану. Після війни зробив камінг-аут і отримав підтримку побратимів. Ветеран побував у США в межах програми Open World, щоб дізнатись більше про правозахист та допомогти відкритись іншим ЛГБТ-військовим.

  • Photo by:
    Arthur Aleksanian
  • Text by:
    Artem Kuzmenchuk

Про усвідомлення себе

Зараз думаю, що камінг-аут треба було робити раніше. Заздрю підліткам, які усвідомлюють свою гомосексуальність ще в школі й відкриваються батькам. Має прийняття себе було болісним, «з кров’ю» — у 20-21 рік закохався у хлопця-гетеросексуала, який був моїм другом. Для мене і для нього це був шок. Пам'ятаю, що довго боровся із власною внутрішньою гомофобією. Нікому не бажаю проходження цього важкого шляху. Впевнений, щоб у школах має бути сексуальна освіта, що діти не мучились, а розумілись на таких речах і жили достойно.

Не заздрю хлопцям та дівчатам у невеликих містах, де відкриватись все ще небезпечно. Знаю тих, кого цькували. Але є й ті, хто не робить камінг-аутів і просто живе життям, багатим на любов, на сексуальні експерименти, на враження. Але це не для мене — жити закритим життя жахливо. Зараз дихаю набагато вільніше, спілкуюсь з таким же людьми, як і я, переконую інших. З відкритим обличчям і серцем це робити набагато легше. Особливо з досвідом військового — це руйнує шаблони та міфи.

06

На війну потрапив з Майдану

На війну потрапив з Майдану — пішов відстоювати європейську Україну. Для мене це було більше ніж війна за територію. Взагалі не сакралізую території. Був важливий конституційний лад і мир в моїй країні. І цінності за які стояли на Майдані. На Майдані я брав участь у вуличних боях, бачив розстріл Небесної Сотні, пожежу у Будинку Профспілок, барикади у вогні. Не міг допустити, щоб все це було марним.

Впевнений, що Росія пішла на нас війною через те, що ми наважились піти проти її імперського курсу. За те, що відмовились бути колонією, якою фактично були до цього. Моє рішення захищати країну було простим і зрозумілим — не можемо втратити Україну, як втратили її 100 років тому.

До цього працював у ОАЄ, у Дубаї та міг повернутись, але вирішив залишитись в Україні. Зрозумів, що майбутньому у моїй країні ЛГБТ можуть і повинні жити вільно, одружуватись, бути щасливими, а не переслідуваними. Відчув в собі сили наблизити ці часи.

Побратимам байдуже до орієнтації

Не шкодую, що пішов у батальйон «Донбас». Мій підрозділ захистив Маріуполь, ми не здали свої позиції. У тому, що місто лишається під контролем України є і наша заслуга. Загалом провів на війні майже два роки гарячих фаз. Зараз це війна позиційна і там є кому нести службу. Зі своїми знаннями і вміннями більше потрібен тут. Але якщо буде загострення, то знову піду на війну.

«Комбатантський синдром» — не міф. Знаю багато хлопців і дівчат, які його пережили і переживають. Після обстрілів російською артилерією під Широкіно мав глухоту і тепер трохи не дочуваю на обидва вуха. Голова «настукана» — іноді виникають ніби нізвідки біль та стрес.

05

Про рух ЛГБТ-військових

Є хороший український вираз — «Тихою сапою». Головне щось робити. Хоч трохи, але робити. Зараз я працюю і паралельно займаюсь ЛГБТ-активізмом у сфері правозахисту. Очолюю об'єднання ЛГБТ-військових України, ветеранів та волонтерів. У цій своїй ніші рухаю зміни й дуже приємно, коли щось вдається.

Маємо загальну фейсбук-групу Військових ЛГБТ та наших союзники, де вже понад 1 300 учасників. Якщо бачимо інтерес у людини, пропонуємо вступ у закриті групи військових та волонтерів — «Ахіллове братство» (60 гомо- та бісексуалів), «Посестри» (15 лесбійок-ветеранок під керівництвом Насті Манжули) та групу військових трансгендерів, яку очолює відкритий трансгендер і волонтер Себастіан Романов. Остання група невелика, лише чотири людини, але вважаю її за досягнення. Зараз її учасниця готується до фізичного перевтілення у жінку. У війні брала участь, як чоловік та отримала поранення під Авдіївкою.

Закриті групи для військових, які служать цій країні — це не нормально. Але треба розуміти межу кожної людини відкритись. Не завжди здатність витримувати тягар війни, обстріли «Градами» тощо рівнозначна готовності відстоювати свої права, як гея. Це прикро, бо це показник громадянську свідомість у цивільному житті.

На війні все просто — там ворог, а тут побратими і посестри. Разом ви тягаєтесь з ворогом — хто кого. У цивільному житті все заплутано. Часто ЛГБТ-військові не вірять у свої сили, не розуміють, що їх камінг-аути можуть змінити ситуацію. Багатьох стримують побоювання, що їх не сприймуть.

Але 90% побоювань — марні. Коли я зробив камінг-аут, лише кілька людей з мого підрозділу виявили гомофобні погляди. Решта нормально поставились і захищала. Це було несподівано, бо не знав, як поставиться до цього цей суто маскулінний чоловічий підрозділ. Тепер можу впевнено заявити: побратимам байдужа орієнтація. Якщо ти вправний боєць, не підводив, ніс службу на рівні з усіма, то претензій до тебе ніхто не матиме. Справжні друзі залишились друзями.

Після мого камінг-ауту були й інші кроки до відкритості серед військових. Відкрився Василь Давиденко, лесбійка Настя «Конфедерат», трансгендер Себастіан Романов, бісексуалка Ярина Чорногуз з морської піхоти, Влад Мірошниченко, командир САУ та Дмитро Гаврилюк. Дмитра до речі шантажували. Він вирішив, що більше не буде цього терпіти.

Після камінг-ауту на ветерана Василя Давиденко напали п’ятеро біля будинку. Медіа і суспільство засудили нападники. Вони вочевидь думали, що поставлять ЛГБТ-військових на місце, а суспільство не сприйняло це. Думаю, це показник того, що ми готові до змін.

Кожна громадська організація, кожен активіст вніс свою часту в еволюцію суспільства та зміни ставлення до ЛГБТ. Я знаю не одного військового та праворадикала, які за останні роки перестали бути гомофобами. Коли ці люди побачили ЛГБТ на фронті, чого вони у цивільному житті не могли собі навіть уявити, побачили наші обличчя та почули наші історії, то це змінили їх ставлення.

07

Відкритість важлива, бо позицією жертви користуються негідники. Носії ненависті часто боягузи та не ризикують нападають на тих, хто почувається вільним і гордим. У цьому сила маргіналів та гомофобних рухів — у страху тих, хто їх боїться.

Те, що побачив у США — таке хочу і в Україні

У США побував по програмі «Відкрий світ» (Open World) від American Councils. 10 днів ми, громадські активісти знайомились з управлінською системою, правозахисним рухом. Я провів три дні у Вашингтоні, побачив, як працюють сенатори. Потім з групою ЛГБТ-правозахисту відправились у Чикаго, де жили в американських сім'ях. Кожного дня мали зустрічі з громадськими ЛГБТ-організаціями. Бачились з тими, хто були свідками важких часів для ЛГБТ у США. Виявилось, що американські військові були однієї з тих сил, які домоглися прав для ЛГБТ. Американці великі молодці, що закріпили свої успіхи у демократичних інститутах, в законах.

Те, що побачив у США — таке хочу і в Україні.

Життя у США

У США я жив у домі відкритого гея Дена, який показав мені Чикаго. Мені було цікаво побачити наживо гру «Бінго» і Ден привів мене у заклад, де збирається ціла гей-спільнота гравців. Це щасливі та веселі літні люди, які товаришують, підтримують одне одного. Мене вразив контраст з Україною. У нас життя літнього гея кардинально інше, особливо, якщо він самотня людина.

У США відчувається дух вільного життя. Там мало байдужості й багато готовності прийняти тебе таким, яким ти є. Наприклад, при мені зайшов хлопець у метро у спідниці і інші пасажири спокійно відреагували на це — жодних кепкувань чи щось такого.

Ден влаштував мені велопрогулянки містом, знайомив з місцевої кухнею, водив музеями. Пам’ятаю, його вразили мої розповіді про Енді Воргола та Казимира Малевича — вони ж бо мають українське коріння.

Головне, що я виніс після навчання у США — я хочу такого ж в Україні. Чудово розумію, що життя за кордоном не легке — заробітки, мовні перешкоди, культурні бар’єри. Лишаюсь в Україні, бо це моя країна. Спробую прищепити тут все краще, що побачив там.

Бачу перспективу в цьому, бо у США багато прив'язок до законів XVIII ст. В Україні нас нічого не стримує і тому є шанс швидких змін. Наприклад, в української армії з часів незалежності не було жодних заборон для служби ЛГБТ. Законодавчо у нас все добре. Єдине, що нам потрібно — захиститись від зовнішнього ворога і розібратися з корупцією. Для цього треба розбудовувати громадське суспільство.

03

ЛГБТ і політика

Не так давно громадська організація «Точка опори» провела круглий стіл з Комітетом прав людини. Я представляв там ЛГБТ-військових, а нашою союзницею була голова Об'єднання жінок на війні Марія Берлінська. ЛГБТ-група презентувала на цій зустрічі законопроєкт про цивільне партнерство. В цьому напрямку рухаємося за прикладом правозахисників США — хочемо закріпити наші права у законах.

Політики завжди озираються на електорат. Якщо ЛГБТ-спільнота буде слабкою, то з нею і не рахуватимуться. Якщо голоси ЛГБТ будуть чутними, то до нас прислухаються.

Про батьків ЛГБТ-дітей

Гомофобність батьків ЛГБТ-дітей — це частково радянський спадок, а частково релігійність. Радянський спадок пов’язаний із тюремною культурою, бо багато хто у СРСР пройшов через систему ГУЛАГу. Звідти та культура прийшла в армію. До 2014 року армійська культура України була дуже насичена гомофобією.

Звичайно, що батьки теж переймають ці міфи. За відсутності інформації батьки бачать тільки одне майбутнє для своєї дитини — одруження з людиною протилежної статі. А ЛГБТ для них — це щось про «гейропу» і «америку». Людина ж бере картинку з медіа, яка на 80% негативна: комічний смішний персонаж, який до всіх липне і мало не пір’я щодень на голові носить. У батьків такий образ в уяві.

Після мого камінг-ауту мама пережила шок. Потім написала смс — «Люблю тебе таким, яким ти є». Після цього спілкування стало навіть ближче. Коли вона розповіла батьку, то у нього виступив холодний піт на верхній губі. Він чомусь одразу зателефонував на роботу і повідомив, що звільняється: не знав, як сприймуть колеги. Через місяць передав через маму, що можу приїжджати. Досі на цю тему не говоримо, але і нічого поганого він не каже. Бути повністю відкритим значно приємнішим — батьки найближчі люди і тепер знають про мене все.

В Україні є певний інформаційний вакуум з теми ЛГБТ. Коли людина бачить перед собою справжнього гея, то їй цікаво — вона розпитує, бачить, що перед нею не міф, а жива людина. Коли ж їй дають гомофобну інформацію, вона її також сприймає. Треба спішити заповнювати цей вакуум, поки його не заповнила ворожа пропаганда.

Росія, яка здійснила агресію проти України, має гомофобію ледве не за основну свою цінність — бо це дорівнює боротьбі проти прав людини. Це те, на чому стоїть путінська диктатура.

Після мого камінг-ауту Прайд зробив круглий стіл з Міністерством оборони. Представники міністерства нам сказали — за законом українська армія це місце, де всі громадяни рівні. Немає жодних заборон, немає жодних заяв чи рапортів про дискримінацію — отже і гомофобії в армії немає. У майбутньому хотів би працювати з армією, проводити тренінги серед військовослужбовців, командного складу і так боротись із гомофобією.

Моя позиція патріотична — хочу робити українське суспільство прогресивним та демократичним тут і зараз. Але я не засуджую тих, хто хоче сім'ю, дітей і їде туди, де це можливо. Не виключаю такої можливості й для себе, якщо виникне сильна небезпека чи бажання. Але поки — прагну еволюції тут і хочу бути її частиною.

Facebook group.
175 people
Join Our Community